Коли ми бачимо іншу людину, ми клеїмо ярлики — оцінюємо її за годинником, зачіскою, кольором шкіри, статусом на роботі. Думаємо: звідки в неї ця робота? Звідки гроші? Звідки годинник? І починаємо будувати свої стереотипи. Але людина — це не лише вона сама. Це ще й зв’язки, у яких вона живе. Наприклад, чому в мене саме цей годинник? Не тому, що я його сам обрав чи купив. Його побачили мої друзі, він їм сподобався, і вони вирішили подарувати його мені. Багато людей, яких ми бачимо, — це віддзеркалення їхніх зв’язків.
Сукупність цих звʼязків — це «бульбашка». Соціологи ще називають її графом, або просто «мережею людей». Людина пов’язана з іншою через різні контакти: дружні, плітки або спільні заняття, наприклад спортом. Цю ідею часто використовують, щоб вивчати, як поширюються хвороби. Під час пандемії COVID дослідники відстежували, як вірус переходить від однієї людини до іншої: хтось на когось кашлянув — і хвороба пішла далі. Це і є граф — ланцюг зв’язків між людьми. Через такі зв’язки передаються не лише хвороби, а й гроші, плітки, інформація — все.
У графі буває людина з великим впливом, а бувають ті, хто перебувають на периферії. Якщо зникне хтось із периферії — граф майже не постраждає. Але якщо пропаде центральна людина — граф може розпастися на частини.
Люди, які ходять в одну школу або клас, потрапляють в одну «бульбашку». У них схоже виховання, одна вчителька, батьки з однаковим соціальним статусом. Коли вони приходять додому, дивляться схожі канали, у них схожі смаки, колір шкіри, бабусі ходять в одну церкву — і вони самі, не усвідомлюючи цього, живуть в однаковому світі. Чому це погано? Може статися так, що ці люди забудуть, що є інші культури чи способи мислення. Так формуються стереотипи.
«Бульбашки» формуються не випадково — є кілька механізмів. Наприклад, якщо двоє людей приблизно одного віку народилися в Києві — рано чи пізно вони підуть у кінотеатр «Жовтень». Не тому, що домовлялися, а тому що кияни зазвичай туди ходять. І вони можуть там зустрітися. Тобто ці двоє людей стануть частиною одного графа просто статистично.
Другий механізм — вплив. Коли людина свідомо формує і добирає своє коло спілкування. Третя — гомофілія, або подібність. Як кажуть, «яблуко від яблуні недалеко падає». Люди зі схожими смаками чи поглядами рано чи пізно знаходять одне одного.
«Бульбашки» дають соціальний капітал — ресурси, які ти отримуєш через свої зв’язки. Наприклад, якщо в мене є друг, я можу попросити у нього гроші, він допоможе мені порадою чи підтримкою. Соціальний капітал — це ще й довіра між людьми. Я живу на Оболоні — районі з високим рівнем довіри. Коли гуляю з донькою, можу залишити візочок на майданчику і не боятися, що його вкрадуть, бо інші батьки знають, кому він належить. Чим більше соціального капіталу має людина, тим краще.
Соціальний капітал працює на рівні цілих спільнот. Чому під час вторгнення одні громади діяли ефективно, а інші — розгубилися? Причин багато: розмір, ресурси, мова, покоління, керівництво. Але найголовніше — це зв’язки. Ще за радянських часів існувала ідея «міст-побратимів». Сьогодні територіальні громади мають «сестринські» зв’язки — їздять на конференції, обмінюються досвідом, разом подаються на гранти. Часто ці зв’язки закріплюють меморандумами. І чим більше таких угод — тим сильніша громада в часи кризи.
Соціальний капітал — це не тільки довіра і підтримка. Він залежить від історії країни. В Україні багато зв’язків формуються неформально, бо офіційні структури — державні органи, правила, закони — часто працювали погано. Ми жили багато років під радянською владою, а до того — під Російською імперією. Часто влада була не наша, дисфункціональна, неефективна й авторитарна.
Через це українці зазвичай не довіряють формальним інституціям. Нам потрібна альтернатива — щось, що можна будувати разом, часто неформально. Через це виникає кумівство, корупція — інший бік соціального капіталу.
Є таке поняття — сила слабких зв’язків. Тобто щоб знайти роботу, вигідно мати багато слабких зв’язків. Наприклад, у мене є класний друг, і я інвестую тільки в дружбу з ним. Але тоді інформація буде приходити лише з його бульбашки [соціального кола]. Якщо ж у мене багато знайомих з різних «бульбашок», я матиму доступ до різноманітної інформації.
Саме такі зв’язки формують конкурентний ринок праці, особливо в розвинених країнах, де є меритократія. Але ринок дуже насичений: на одну вакансію подається багато людей. І навіть якщо ти не знаєш когось особисто, потрібні додаткові проксі — наприклад, що ця людина вчилася в хорошому університеті або хтось поручився за неї. Це не кумівство, а спосіб зрозуміти, чи вона впишеться в колектив.
Ось так і формуються соціальні бульбашки — люди діляться на групи за їхніми можливостями, освітою, колами спілкування. Якщо ти не з «правильного» університету, шансів отримати роботу в тебе менше, і люди йдуть різними шляхами. У США та Європі це називають браком міжпоколінної соціальної мобільності — коли покоління живе не краще, а часом і гірше за батьків. Є відчуття, що покоління змінюються, а прогресу нема.
Сьогодні в науці часто поєднують різні сфери — це називають «міждисциплінарністю». Наприклад, медик Ніколас Крістакіс, який став соціологом і почав вивчати не лише хвороби, а й те, як люди пов’язані між собою — через ті ж графи. Він працював з онкохворими і помітив: коли людина має міцне коло друзів і сім’ю, їй легше переносити хворобу. Він поєднав медицину і соціологію і показав — здоров’я залежить не лише від ліків, а й від якості наших стосунків. Це комплексний і правильний підхід, на який зараз роблять ставку.