1
Перший чоловік Галини загинув у серпні 2014-го. Разом з побратимами він виходив «зеленим коридором» з-під Іловайська, і їхню колону обстріляли. Коли це сталось, Галина була вагітна — це була друга їхня дитина. Чоловіка вона впізнала за телефоном, який подарувала йому незадовго до цього. Оплакати втрату Галина не мала часу — вона організовувала похорон, оформлювала документи. Вдома намагалася стримувати емоції й берегти себе, щоб не нашкодити майбутній дитині.
Галина зі своїм першим чоловіком Романом Кравцовим та старшим сином Андрієм.
Архів Галини
Молодший син Ростислав народився за кілька місяців після похорону. Старшому сину Андрію було десять років. Від народження він мав проблеми зі здоров’ям і важко переживав загибель тата. Галина боялася, що син потрапить у погану компанію, тож після дев’ятого класу відправила його навчатися в ліцей «Захисник» — там стежили за дисципліною. Після ліцею Андрій вступив на електротехнічний факультет Запорізького університету. Проте завжди відчував, що тягнеться до військової справи.
Діти потроху зростали, знаходили друзів і нові захоплення — для Галини це було найважливіше. Після важких часів її життя потроху ставало кращим.
Сини Галини — Андрій та Ростислав.
Архів Галини
Галина почала волонтерити. Плела маскувальні сітки, збирала гуманітарну допомогу, допомагала війську. Ця справа і звела її з майбутнім чоловіком: його звали Олександр Вовк. Спершу вони лише побіжно познайомилися, а багато часу стали проводити разом у 2019 році — коли почалася пандемія ковіду. Разом розвозили ліки й продукти малозабезпеченим сімʼям та хворим. Так і потоваришували.
Олександр був ветераном АТО і вдівцем. Від першого шлюбу в нього залишилися діти: троє синів і донька. Чоловік будував цивільне життя, але постійно допомагав війську.
2
Олександр Вовк пішов служити в 2014 році. Спершу він просто приєднався до запорізької «Самооборони». Його старший син Павло опинився на передовій, і саме з розповідей сина Олександр усвідомив, що йде справжня війна. Він не міг зрозуміти, як це — «дитина воює, а я ні». Тож пішов до військкомату і збирався підписати контракт, але йому відмовили: якщо в родині вже був один військовий, інших не брали. Тоді він пішов добровольцем. Поки його син Павло воював на Донеччині та Луганщині, Олександр був під Маріуполем.
За рік Олександр повернувся додому, а ще за рік повернувся його старший син. У цивільному житті Олександр почувався ніяково, його постійно тягнуло до війська. Та дружина просила залишитися вдома, тож він перемкнувся на волонтерство. Працював у польовій пошті: отримував посилки від родичів військових і відвозив їх на передову. Згодом його дружина захворіла на рак, і він полишив цю справу, аби дбати про неї. Але дружина померла — і Олександр знову почав допомагати армії.
Саме тоді він і познайомився з Галиною.
Галина з Олександром Вовком.
Архів Галини
Тридцять першого березня 2020 року, в день народження Олександра, вони почали зустрічатися. Для дітей Галини він став майже як батько, діти Олександра теж тепло прийняли його обраницю. Два роки вони жили як сім’я, разом. Напередодні великої війни Олександр, розуміючи ситуацію, планував відмітитися у військкоматі. А вже зранку 24 лютого разом зі старшим сином Павлом стояв біля його дверей, готовий знову взяти до рук зброю.
Разом вони повернулися до 55 бригади «Запорізька Січ» — тієї самої, де служили ще у 2014 році. Галина та вся родина залишилися в Запоріжжі.
Родина Вовків.
Архів Галини
3
У лютому 2022 року Олександр разом із сином у складі бригади вирушили до Маріуполя. Коли місто оточили, їхня бригада відійшла на територію «Азовсталі» — як і більшість українських підрозділів у місті. Певний час Олександр і Павло зв’язувалися з рідними, але не говорили, що ситуація критична, — навпаки, намагалися їх заспокоїти.
Олександр розвозив харчі та боєприпаси по території заводу. На «Азовсталі» залишалися склади з їжею, але через постійні обстріли добиратися до них було важко. Часом доводилось розбирати завали, щоб дістатися до потрібного. У Павла була бойова посада. Під час блокади «Азовсталі» вони обидва сильно схудли. Олександр дістав поранення. Родині вони про це не казали, натомість розповідали про якісь побутові дрібниці: як ліпили пиріжки або гріли каву, використовуючи замість палива дорогий алкоголь.
Бійці готують їжу на «Азовсталі».
Боєць «Азова» Дмитро Козацький (позивний «Орест»)
Бої за «Азовсталь» тривали до середини травня. А 16 травня український гарнізон здався в полон за наказом вищого керівництва. Росіяни почали «евакуацію» українських захисників, їх етапували в тюрми та фільтраційні табори. Вісімнадцятого травня, під час останньої розмови Олександр сказав Галині: «Я буду землю гризти, щоб повернутися». Відтоді про нього та Павла майже нічого не було відомо.
Єдине, що давало Галині надію ці роки, — це те, що і українська, і російська сторони визнали, що Олександр і Павло перебувають у полоні. Іноді їй надходили свідчення від тих, кого вдалося обміняти: вони казали, що обидва живі, але точнішої інформації не було. Галина бачила лише одне — якими повертаються інші: виснажені, з пораненнями, з важкими хворобами.
Родина весь цей час трималася разом. Вони ходили на акції, зустрічі родин полонених, підміняли одне одного на різних заходах. Молодший син Галини малював для Олександра малюнки — щоб віддати йому, коли той повернеться. Галина пережила ще одну втрату: від хвороби помер її старший син Андрій.
Родина Вовків на акції в підтримку військовополонених. Галина з сином Ростиславом плетуть маскувальні сітки.
Архів Галини
У грудні 2024 року вона вперше за весь час отримала листа від Олександра. «Лист був короткий і дуже сухий, — згадує Галина. — Він написав усе, що мав написати. Але я впізнала його почерк і була щаслива. Лист був датований серпнем 2024-го».
А далі знову настала тиша.
4
Олександр описує полон так: «Щоразу, коли я чув кроки в коридорі, чекав, що в камеру зайдуть наглядачі — для перевірки, допиту або чергових побоїв». Згодом стало трохи легше — почали видавати книжки, це допомагало коротати дні. Але найтяжче, згадує він, було думати про хороші часи: саме ці думки найчастіше доводили до відчаю. «У полоні ми заздрили мертвим», — каже Олександр.
За майже три роки полону Олександра етапували чотири рази: спочатку в колонію в Оленівці, потім у Таганрозьке СІЗО, далі — в Кам’янсько-Шахтинську виправну колонію і зрештою в СІЗО в Іжевську. Найгіршим, за його словами, було Таганрозьке СІЗО. Поки він там перебував, кількох полонених закатували.
В Оленівці Олександр і Павло перебували в одному таборі, але в різних бараках. Лише двічі їм вдалося побачитися. Згодом їх перевезли до Таганрога. Спершу Олександр не знав, що його сина тримають у тому ж самому СІЗО. Один із наглядачів, почувши їхні прізвища, зрозумів, що це батько та син, і розповів про це Олександру. Та побачитися їм не дозволили.
Таганрозьке СІЗО № 2.
Telegram
У Кам’янсько-Шахтинському їх знову привезли в один табір. Там сформували так звані робочі загони, і Олександру запропонували перейти в загін, де утримували Павла. Але він відмовився. «Я розумів, що нас битимуть, — каже Олександр. — Не хотів бачити, як знущаються з мого сина. Так само не хотів, щоб він бачив, як б’ють мене».
Майже два роки батько й син жили в різних бараках. Іноді вони бачилися в їдальні, де Павло працював кухарем. Лише двічі їм дозволили короткі зустрічі — по п’ять хвилин. Вони говорили лише про родину. В Іжевську їхні шляхи вже не перетнулися.
Усі полонені були ізольовані від зовнішнього світу. Вони не отримували новин і не знали, що відбувається в Україні. Єдине, що могли побачити через вікна колонії, — це колони військової техніки та прольоти військових літаків. А ще вони відчували на собі, як зухвало й жорстоко поводилися росіяни. Це давало зрозуміти лише одне: війна триває.
5
У день обміну військові думали, що їх перевозять до іншої колонії. Усе було як зазвичай: приниження, побої, невідомість. Лише коли літак приземлився в Гомелі, полоненим розв’язали руки та зняли пов’язки з очей. Вони побачили автобус, і у них вперше промайнула думка, що це може бути обмін. «До останнього думали, що головне — ще доїхати до кордону [Білорусі з Україною]», — згадує Олександр. Усі боялися, що когось залишать, що в останню мить усе зірветься. І тільки коли їм видали українські прапори, змогли видихнути. «Я ледве бачив прапор — очі були повні сліз», — розповідає Олександр.
Напередодні обміну Галина побачила прізвище Олександра в списках полонених, яких планували звільнити. Ці списки оприлюднили в російських телеграм-каналах. Спершу вона не повірила. Але обмін таки відбувся, перші обміняні почали дзвонити додому, а їхні рідні — розповідати іншим сім’ям. Вона зрозуміла: людей зі списків справді обміняли. «Мені почали дзвонити, вітати, — згадує Галина. — А я чекала лише його дзвінка. Потім прийшло сповіщення, що Сашу обміняли. І вже згодом подзвонив він. Його голос тремтів, я відчула, що він плаче. Каже, що щодня повторював мій номер, щоб не забути».
Усі рідні та знайомі впізнали Олександра на відео, на якому українські бійці перебігають кордон. Він біг одним з перших, у формі і високо здійнявши український прапор.
Олександр Вовк у день обміну.
Служба безпеки України
Обмін відбувся 19 березня. Вже 29-го Олександр повернувся додому, і родина побачила його вперше за понад три роки. За два дні вони всі разом святкували його 52-й день народження.
«Саша виглядав змученим, постарілим, — згадує Галина. — Але минув час, і він знову став таким, як був. Такий гарний, як завжди. І тих трьох років ніби й не було. Звісно, здоров’я після полону не найкраще, ще й уламки після поранення залишилися — але він не скаржиться».
Олександр обіймає молодшого сина Галини Ростислава.
Архів Галини
6
Після полону Олександр пройшов реабілітацію. Його не відпускає біль у спині, але загалом він почувається добре. А от бути в тилу йому психологічно важче. Йому ніяково відпочивати, замовляти каву в кав’ярні, просто сидіти вдома, поки інші на фронті. Подеколи він відчуває, що йому бракує адреналіну.
Але зараз він з родиною. Поруч немає лише старшого Павла — його досі не обміняли: він у полоні вже четвертий рік, і родина не знає точно, де його утримують. Середній та молодший сини теж допомагають війську, а донька готується стати нареченою.
Ще перебуваючи в оточенні на «Азовсталі», Олександр пообіцяв Галині, що вони одружаться, щойно він повернеться, адже їхній шлюб був цивільним. «Я просто хотів показати, що вона мені потрібна», — каже він. Галина, поки чекала Олександра з полону, купила вишиту весільну сукню для себе і сорочку для нього. Розписалися 19 квітня. На весілля прийшли не лише їхні близькі, а й родичі інших полонених, з якими Галина здружилася за ці роки — на акціях та зустрічах.
Весілля Галини та Олександра Вовків.
Архів Галини
Зараз родина не будує планів на далеке майбутнє. Кажуть: «Страшно». Але одне знають точно — хочуть бути разом. У повному складі.