Газенбрукс живе в покинутій хаті з чотирма своїми співробітниками, які вже стали друзями. В будинку постійно холодно, з рота йде пара, але Західний звикає. У нього є дуже тепла ковдра, перина, під якою йому комфортно спати, хоча іноді доводиться накриватися з головою. Він постійно ситий: завжди є хліб, м’ясо, картопля і молоко.
Звісно, свій перший етер він запам’ятав на все життя. Як довго зважував кожне слово, як радився з Зіною, як навіть сварився з нею. Як не міг заснути напередодні, постійно думаючи про німців, які мають базу всього за 17 кілометрів звідси у Верхньому Синьовидному. Як врешті задрімав перед світанком, як весь наступний день минув у клопотах та нервах. І от восьма вечора, вони рушають до будинку, де міститься радіо. Спочатку хтось вмикає грамофона, вмикається платівка, і звучить «Червона калина». Потім до мікрофона підходить Зіна. 15 хвилин вона говорить російською. Альберт розуміє не все, але зауважує, що йому приємно її слухати, її голос твердий і водночас жіночний, він заворожує, викликає довіру. Треба говорити не гірше, ніж вона, думає він, але як, він ніколи не вчився на диктора радіо. Зіна робить коротку павзу і повторює новини українською. Час минає повільно і швидко водночас. Приходить його черга — Зіна всміхається йому і звільняє місце. Альберт підносить тексти до рівня очей і бачить, як тремтять його руки, відчуває прискорене серцебиття. Літери розпливаються перед очима, він забув надіти окуляри, де ж вони? А, ось! Все гаразд. Він опановує емоції, голос спочатку дрижить, але в процесі стає спокійнішим і впевненішим. Він уявлення не має, чи чує його тепер хоч хтось, — звісно, у маленьких селах навколо немає жодного радіоприймача. Згодом він буде здивований, дізнавшись, що той, перший, випуск чули навіть у Берліні, і навіть ще далі на захід. Західний старався недарма, це був успіх. В Україні новини теж розповсюджуються стрімко. Ті, хто має приймач, оповідають їх сусідам, а ті — далі, й так вони покривають велетенські простори.
Альберт Газенбрукс після визволення у 1953 році.
Видавництво «Вавилонська Бібліотека»
А розповідаймо, каже згодом Зіна, і цю ідею підхоплює Старух, не лише офіційні новини? Розповідаймо ще й історії, звичайні історії звичайних людей? Наприклад, радіо «Афродіта» зробило репортаж про молоду українську дівчину, яка їхала на велосипеді і дорогою випадково здибала двох німців на мотоциклі. Вона спинилася, дістала зброю і змусила їх теж зупинитися. Спочатку вона наказала їм віддати свої автомати, потім — зняти форму. Вони підкорилися. А що їм ще залишалося — німці переважно бояться українських повстанців. Їм не хочеться померти тут даремно, вони хочуть додому. Ця історія мотивує інших українців до схожих подвигів. За тиждень хтось переповідає новий анекдот — як група юнаків краде в німців мотоцикли: УПА потребує не тільки зброї, а й транспортних засобів. Ще УПА потрібен німецький бензин — врешті він зроблений з нафти, яку німці вкрали з українських надр тут, на Галичині. Німецький цукор — теж знадобиться, зрештою, все, чим користуються німці тут, вони вкрали в українців, вони — окупанти, вони — вбивці.
Передавач переміщується з хати Кіндратишиних далі в гори, спочатку в гірський будиночок, а потім — у криївку в скелі. Остання має один великий недолік — там страшенно холодно і нема можливості її опалювати. Альберт сказав про один недолік? Гаразд, він прикрасив події — недоліків кілька. Останніх 50 метрів дороги до радіостанції тепер треба... підніматися канатом. Це робиться знову-таки для конспірації — щоб не залишати слідів. У встановлений час Альбертові спускають мотузку, він чіпляється за неї — і його тягнуть нагору. Дорога вниз начебто простіша — треба просто сповзти канатом донизу. Але одного разу в особливо люту холоднечу його задубілі руки відпускають мотузку — і він сторчголов летить у прірву. Партизанська служба — не дитяча гра, висновує Альберт 1953-го, за 10 років. Найбільше його дивує, як цю холоднечу витримувала Зіна. Вона жодного разу не скаржилася.
Редакторка і дикторка радіостанції Зіна, вона ж Валентина Горбач-Горбаченко, вона ж Оксана Божиковська.
Видавництво «Вавилонська Бібліотека»
«Найбільшу сенсацію вніс в нашу хату одного грудневого вечора наш новий співробітник бельгієць Альберт Газенбрукс, що мав псевдонім Західний, а якого я звичайно жартівливо кликав французькою «мосью» (монсеньйор), ― [згадує учасник підпілля, працівник радіостанції Володимир Макар]. ― Це був молодий, веселий блондин з міста Брюжа у Фляндрії, з закінченою вищою освітою і з дуже добрим знанням мов французької, англійської та німецької. Ширше про нього доведеться писати окремо, а тут згадаю коротко, що він, перебуваючи на Волині в адміністраційному апараті рейхскомісара Еріха Коха, після невдалого для німців бою з відділом УПА попав у наш полон і по перевірці радо прийняв пропозицію працювати для української визвольної справи. Його обложили відповідними матеріалами для орієнтування в цілості української проблематики і після того перекинули «штафетою» в Карпати. Розповідаючи нам свої пригоди і подорож через Волинь і Галичину, він закінчив ствердженням, що українці справді зуміли створити під німецькою окупацією «державу в державі». Якби на щось подібне здобувся, наприклад, французький або бельгійський резистанс, то про це трубіли б на весь світ як про небувале досягнення. Ми слухали його розповіді з правдивою приємністю, а я радо вів з ним розмови для вправи у своїй францужчині, якої пильно вчився з підручників у польській в’язниці до 1939 року.
Кілька днів по приході Західного до нашої хати також перенесено машиністку Веселку, бо інакше годі було наладнати співпрацю. Працювали ми всі за одним великим столом, де була одна українська машинка до друкування і радіоприймач. Була ще одна латинська машинка «передпотопового» типу, яка нам лише заважала. Вечорами ми заслонювали коцом єдине вікно в кімнаті і працювали при столовій лампі, в якій горіла не нафта, а газолін. Одного разу, коли в хаті було з десяток людей (Старух скликав їх на нараду) і треба було невідкладно долити свіжої газоліни до горючої лампи, вогонь нагло перекинувся на збірник з легкозапалювальною рідиною, і в одну мить хвиля вогню розлилася по цілому столі, сягаючи язиками розложених на столі паперів і загрожуючи й писальній машині. По декількох секундах безладного вимахування руками і непотрібного дмухання пожежу таки загасили, кинувши на стіл кілька коців».
Це було взимку 1944–1945 років. За роки Газенбрукс був впевнений, що в січні, але, очевидно, раніше, значно раніше.
В Ямельниці все спокійно. Альбертові потрібно спуститися в село. Самому. До Павлини? Очевидно, чого ж іще. Починає темніти. Він переходить через струмок дошкою, яка править містком. Йде дуже повільно, прислухається. Чути лише далекі артилерійські постріли. Німців нема. Вони цілком покинули терен.
Йому залишилося пройти кілька десятків метрів, коли раптом він відчуває, як хтось кладе йому руку на плече. І розуміє: він впіймався. Повільно обертається — перед ним пʼятеро російських солдатів. Вони виходять з кущів. На нього наставлено зброю, вони перелякані, тож один необережний рух — і вони можуть вистрелити, прошити його автоматною чергою, жодних шансів вижити. Тому Альберт дуже повільний. Вони обшукують його, знаходять револьвера. Це вирок. Його заарештовано. Його ведуть до офіцера, який щойно прибув до села і облаштовує в сільській управі свій «штаб». Його допитують прямо на подвір’ї. Альберт, звісно, не може показати жодних документів. Вони порпаються в його кишенях, капітан оглядає Альбертового годинника, задоволено прицмокує і тут же надягає собі на руку. На щастя, вони не помічають кількох маленьких скручених записок. Тут же стоїть один з місцевих селян — він друг. Західний просить дозволу закурити. Капітан байдуже махає рукою. Селянин з розумінням пропонує свій тютюн з табакерки. Альберт крутить самокрутку, схиляється і кидає туди записки. За кілька хвилин селянина відпускають — у нього нема зброї, його не заарештовано, тож за пів години він буде вдома, і його донька відразу побіжить в ліс з записками та інформацією. Мине година — і партизани знатимуть, що Західний в руках у нового ворога, який несподівано зʼявився тут.
Альберт Газенбрукс (другий ліворуч) після звільнення з радянських таборів.
Видавництво «Вавилонська Бібліотека»
Офіцер ліниво допитує Газенбрукса й наказує солдатам замкнути його в підвалі «штабу». Альберт роздратований на самого себе. Треба було бути обережнішим. Згори він чує кроки. Врешті Альберт втрачає відчуття часу. Знає лише, що все ще ніч, довга зимова ніч, найтемніше перед світанком, вчили його місцеві партизани... Раптом лунає один сухий постріл, здавлений крик, тиша, яка здається вічною, і тоді зусібіч тріскотять автомати…
Наступна сторінка «Курантів Брюґґе» погано сканується, газета пожовкла, літери розмилися, про те, що відбувається, можна лише здогадуватися з окремих слів. Зрозуміло, що починається бій, лунають кулеметні черги. Кулі влучають у сарай, де утримують Альберта. Нарешті він чує, як його гукають українською: «Західний! Західний!»
Він відгукується, спочатку захриплим голосом, потім з плачем. Його звільнено, хтось з охорони радіостанції повертає йому вкраденого годинника. Офіцера і ворожих солдатів вбито.
Ще кілька місяців радіо працює. За леґендою воно працювало до самісінького кінця, до останнього бою, етер перервав вибух кинутої в криївку ґранати.
Обладнання радіостанції, конфісковане НКВС при захопленні криївки в 1945-му.
Видавництво «Вавилонська Бібліотека»