19 жовтня ми нарешті залишили станцію. Останні кілька днів погода не відзначалася надійністю: було то вітряно, то тихо; то замітало снігом, то ні хмаринки на небі. Одним словом, звичайна весна. Того дня погода так само лишалася непевною; вранці опустився густий туман, який не обіцяв нічого доброго, але о пів на десяту зі сходу подув легкий бриз, і навколо розвиднилося.
Нас було п’ятеро — Ганссен
На 87° південної широти — згідно з численням координат — ми востаннє побачили землю на північному сході. Атмосфера тоді мала, здавалось, найвищу можливу видимість, і ми були переконані, що бачимо всю територію, доступну звідси нашому зору. Проте, як стане ясно пізніше, нас знову обдурили.
Того дня (4 грудня) вдалося проїхали майже 25 миль
Цього дня ми натрапили на нові форми рельєфу — великі, тверді снігові хвилі (заструги
Брама на льодовику Диявола. Через туман мандрівники перетинали його три дні.
6 грудня не принесло змін у погоді: падав густий сніг, небо і земля зливалися, видимість знизилася до нуля. А проте ми чудово просунулися. Заструги поступово меншали, допоки поверхня не стала гладкою; з яким же полегшенням крокувалося рівною землею! Ті нерівності, через які ми вічно спотикалися, завдавали страшного клопоту. За звичайних обставин на них можна було б не надто зважати, але тут, на цій висоті, де всі насилу переводили подих після кожного падіння, вони перетворилися на якесь прокляття.
Того дня ми перетнули 88-му паралель і отаборились на 88°9ʼ південної широти. Увечері в наметі нас чекав великий сюрприз. Я гадав, що точка кипіння води, як і минулого вечора, знову трохи впаде, що засвідчило б підвищення поверхні — утім, на наш щирий подив, цього не сталося. Вода закипіла на точнісінько тій самій температурі, що й учора. Я кілька разів повторив дослід, аби переконатися, що помилки немає; результат був незмінний. Тож я зміг підтвердити, що ми нарешті прибули на вершину плато
Того дня (7 грудня) перед нами стояло велике завдання — віднести прапор на південь туди, де досі не ступала нога людини. Ми підготували свій шовковий стяг — прикріпили його до двох лижних палиць — і передали Ганссену. Я дав йому вказівку встановити прапор на свої сани, щойно ми дістанемось 88° південної широти — межі просування Шеклтона. По тому настала моя черга посісти місце першопроходця, тож я вийшов наперед колони.
Дорогою я надовго поринув у думки, геть не пов’язані з моїм теперішнім місцеперебуванням; не пригадаю, про що саме я мріяв, але я цілковито забув про все на світі. З моєї задуми мене раптово вихопив радісний крик, за яким долинули гучні вітання. Я швидко обернувся, аби зрозуміти причину нежданих веселощів — і застиг, не в змозі сказати ні слова. Досі не можу описати почуття, які охопили мене тієї миті.
Усі сани спинилися, а на передніх майорів норвезький прапор. Він весело миготів і тріпотів шовком на сильному вітрі. У цьому чистому, свіжому повітрі, серед білосніжного поля стяг мав просто чудовий вигляд. Ми перетнули 88°23ʼ широти — а отже, зайшли на південь далі, ніж будь-хто до того. Жодній іншій миті у нашій експедиції не вдалось настільки мене розчулити. З очей потекли сльози; ніякими зусиллями я не міг спинити ці струмені.
Команда проводить обсервацію (визначає висоту сонця, щоб зʼясувати координати місця, де вони перебувають).
Здавалося, прапор, що майорів перед очима, цілковито зламав мою волю. На щастя, я був на віддалі від інших, тому встиг отямитись і дати раду почуттям, перш ніж наблизився до своїх товаришів. Ми потисли один одному руки, вітаючи з досягненням; наш гурт зайшов так далеко, тримаючись разом — і лише разом ми мали на меті йти далі, до самісінького кінця.
Тепло останніх кількох днів, здавалося, лише розʼятрило нашу обморожену шкіру; вона мала жахливий вигляд. Вістінг, Ганссен і я найбільше постраждали під час останньої південно-східної бурі; лівий бік наших облич перетворився на одну суцільну виразку, вкриту гноєм і сироваткою. Ми скидались на найгірших волоцюг і пройдисвітів. Ця недуга завдала чимало клопоту під час останнього етапу мандрівки. Від найменшого пориву вітру здавалося, наче твоїм лицем туди-сюди мандрує тупий ножичок. А ще виразки вкрай довго не сходили; пригадую, свій останній струп Ганссен видалив тільки в Гобарті — себто через 3 місяці.
Нам дуже пощастило з погодою під час роботи на складі; несподівано вийшло сонце й ми скористалися чудовою нагодою провести кілька гарних азимутальних спостережень — останніх за час мандрівки.
9 грудня зустріло такою ж чудовою та сонячною погодою. Щоправда, цього дня за сприяння −28 °С і легкого вітерцю особливо гостро дали про себе знати наші промерзлі виразки — та що тут вдієш.
Вранці 14 грудня погода була просто прекрасна, наче створена для прибуття на полюс. Я не до кінця впевнений, та мені здається, що того ранку ми проковтнули сніданок швидше, ніж зазвичай і вийшли з намету раніше — хоч, маю відзначити, вже й навчилися робити це вельми швидко. Їхала наша експедиція у звичному порядку — першопроходець, Ганссен, Вістінг, Бйоланн і запасний першопроходець. Опівдні, згідно з численням координат, ми дісталися 89°53ʼ, і приготувалися нараз пройти решту шляху.
О 10-й ранку з південного сходу піднявся легкий бриз; небо заслали хмари, і опівдні виміряти довготу не вдалось. А втім, хмари були не густими, тож час від часу крізь них пробивалося сонце. Їхалось того дня зовсім не так, як раніше; іноді лижі ковзали добре, але здебільшого жахливо. Ми діловито просувалися; говорили небагато, а очі тримали напоготові. Ганссен невпинно витягував шию, намагаючись побачити хоч на пів ярда далі за інших. Перш ніж вирушити в дорогу, я попросив його якомога пильніше оглядати все навколо — і він щосили виконував це прохання. Та хоч як зосереджено він не витріщався, ніяк не міг розгледіти нічого, крім безкрайньої пласкої рівнини.
Собаки припинили винюхувати і, схоже, начисто втратили інтерес до досліджень регіону біля земної осі. О 3-й дня від наших водіїв пролунало одночасне «Стій!» Вони ретельно перевірили свої санні одометри; усі показували, що ми пройшли повну відстань — тобто, згідно з численням координат, були вже на полюсі. Мета — досягнута; подорож скінчилася.
Команда на Південному полюсі, 16—17 грудня 1911 року.
Отож тепер ми визначили, що дісталися полюса. Звісно, кожен з нас усвідомлював, що не стоїть на тій самій омріяній точці; з доступними інструментами й часом було просто неможливо встановити конкретне місце. Але ми перебували настільки близько до нього, що ті кілька миль, які, можливо, нас розділяли, вже не мали жодного значення. Ми обмежилися тим, що згодом вийшли на коло радіусом 12,5 миль (20 кілометрів) від стоянки, та й по всьому. Зупинившись, усі стали гуртом і привітали один одного. Ми мали всі підстави поважати себе за досягнуте — і, гадаю, саме це почуття сповнювало міццю наші рукостискання. По тому команда взялася за найурочистіший і найбільш значущий акт усієї мандрівки — встановлення прапора.
Увечері в наметі відбулося святкування — звісно, корки з-під шампанського не літали, а вино не текло рікою, проте кожен потішив себе шматочком тюленини; смакувала вона відмінно й добре нас підживила. Інших ознак свята не спостерігалось, лише ззовні майорів від подмухів вітру прапор. Ми довго і жваво обговорювали безліч речей перед сном, зокрема, здається, плани надіслати додому послання про свій успіх.
Нам закортіло позначити словами «Південний полюс» і відповідною датою речі, які лежали під рукою, — усе це годилося на сувеніри, які кожен хотів із собою привезти.
Оскар Вістінг на Південному полюсі.
Команда Амундсена дісталась Південного полюса, а ви — кінця тексту. Вітаємо! Раз ви тут — підтримайте нас донатом: https://babel.ua/donate.