Про постать і особу Володимира Винниченка (1890—1951) писано-переписано. Особистість багатовимірна і до того ж імпульсивна, нерівна, загониста. Дитина українського степу, народився Володимир 1890 року. Далі вже гімназія, університет, перші епатажні публікації, визнання, революційна робота, вʼязниця, еміграція, боротьба за те, щоб не забули…
Про Винниченка писали як його, так і наші сучасники, описували політика залежно від власних політичних уподобань і переконань: одні бачили в ньому ледь не пророка, інші — зрадника. Про Винниченка-письменника писали стриманіше. Усі розуміли, що то чи не найкращий український письменник XX століття.
Нам же хотілося подивитися з іншого боку й на інші аспекти Винниченкового життя та діяльності, практично не заторкуючи його літературної творчості. Текст насичений цитатами, головно з Винниченкових щоденників, публіцистики, листів. То зроблено свідомо, аби читач пересвідчився, що саме так думав і діяв Володимир Винниченко.
«Я хочу слави... Я хочу великої оцінки», — промовляв піднесено Володимир Винниченко.
Винниченко, свідомо чи несвідомо, намагався поставити себе в один ряд із Тарасом Шевченком. Навіть його особистий підпис дуже нагадував підпис Шевченка. (Тут на думку спадають рядки Шевченкової поезії, які, мабуть, памʼятав і Винниченко — «...дальше слава, А слава — заповідь моя».).
Рік 1932. Своєрідна рефлексія у щоденнику: 9 листопада — «Минають дні, минають ночі, минає літо, шелестить пожовкле листя, гаснуть очі й чи серце спить? Правда, я в інших умовах (фізичних) заслання. Я — не в салдацькій казармі, не під доглядом унтерів, не на муштрі й мені тут ніхто не забороняє писати. Але поклавши руку на серце, я волів би бути в становищі Шевченка. Я волів би писати крадькома, але знати, що моє писання, моя робота буде вхоплена моїми друзями й передана до моїх друзів-читачів. Мені тут ніхто не забороняє писати, але мені там заборонено доходити до моїх друзів-читачів... Отже, задушено мене гірше, ніж Шевченка!»
Поява такого запису має своє пояснення: у попередні роки, в часи більшовицької українізації України, Винниченкові твори — а сам автор перебував в еміграції — активно друкувалися в УСРР, через що він отримував непогані гонорари — згадаймо лише зібрання його творів у 21 томі (1924—1926 рр.) і 24 томах (1927—1928 рр.). А втім, на початку 1930-х років совєтську українізацію було припинено, наркома Миколу Скрипника, який був лобістом Винниченка, звинуватили в націонал-ухильництві, й той пустив собі кулю в лоба.
Тоді ж уже було сформовано нове покоління українських «радянських» письменників — за визначенням Сталіна, то були «інженери людських душ» (недоброзичливці перефразовували це на «міліціонери людських душ») — тож загальні тенденції докорінно мінялися і твори емігранта із сумнівною репутацією «націоналіста» визнано не лише зайвими, а й шкідливими.
Wikimedia / «Бабель»
Володимир Винниченко пише в щоденнику (грудень 1947 року), ніби отримав листа з Мюнхена від незнайомого «сина робітника» Мовчана: «Знову оцінка моїх книг така, більше якої й бажати не можна. “На Україні їх, — як пише він, — читають не менше, як навіть нашого генія Шевченка”. Чи не хотів сказати: “читають більше, ніж навіть Шевченка”?»
На початку своєї брошури «Розлад і погодження...» (1947 р.) він, ніби соромлячись, пише, що йому надходять листи, де «називають мене “найбільшим”, “найкращим” письменником сучасности України, “великим учителем” та деякі ставлять поруч з “геніяльним Тарасом”, — буцімто це не я сказав, а народ».
Про бажання Винниченка задовольнити власне (не)приховане славолюбство свідчила і його дружина Розалія: «Він бажав слави, але тільки як визнання своєї дійсної вартости».
Готовність до самопожертви в імʼя України Володимир Винниченко формулював (на папері) як месія, пророк: «Моя смерть повинна бути жертвою для історії визволення нації. Вона повинна стати прапором, під яким має далі проводитись велика боротьба за визволення».
В іншому місці пізніше він епічно заявляв: «Я син робітничо-селянської родини. Я прийшов до Центральної Ради від плугів, сокир, від селянських тайних сходин, від робітничих організацій, від тюрмів, підпілля, від злиднів, утиску, поневолення». А із часом у своїх міркуваннях він пішов ще далі: «Я — громадянин Плянети і плюю на тимчасові поділи людей на держави».
«Чесність з собою» у Винниченка дуже своєрідно поєднується з іншими людськими якостями — він, зокрема, уважав, що «скромність — це або самонедооцінка, або самопереоцінка, або просто нещирість». Водночас він зізнається: «...найбільша біда моя, що я забуваю про свої власні хороші, мудрі висновки і максими».
У приватному листі до Є. Чикаленка Винниченко пише: «Я, признаюсь, чоловік грубий, часто дуже неделікатний, говорю необдумано (за що й сам каюсь) і коли говорю кому-небудь похвалу, то сам страдаю від цього. Часто здається самому, що я сказав не щиро і через те заглажую грубістю».
У певних ситуаціях він легко зривався, стимулом могла стати будь-яка дрібниця. Для прикладу, В. Винниченко випадково побачив на вулиці жінку, і вона йому чимось не сподобалася: «Взяла страшенна лють на цю постать, хотілося зі сласною люттю вдарити її палицею по голові. Хвилин кілька не міг опанувати себе».
В. Винниченко зізнається: «...без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем, — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найблизшими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки».
Володимир Винниченко в 1910-ті роки. Сестрі-Леванте, Італія.
Wikimedia / «Бабель»
Володимир Винниченко якщо не прямо «претендував» на Нобелівську премію з літератури, то принаймні, як і будь-який письменник, приміряв її до себе. Для висування на цю премію необхідно було, аби творчість письменника була доступна та відома в європейських країнах, потребувалися також переклади на інші, хоча б основні, світові мови.
Головну надію Винниченко покладав на свій фантастичний роман-утопію «Сонячна машина». Гадалося залучити до написання передмови до французького перекладу роману когось з відомих європейських письменників: робилися спроби отримати такий текст від видатного данського літературознавця (свого часу він кандидував на Нобелівську премію) Георга Брандеса, потому — від лауреата Нобелівської премії француза Ромена Роллана; обговорювалася також можливість порозумітися в цій справі з нобелівськими лауреатами з літератури — французами Анатолем Франсом чи Анрі Барбюсом, німцем Ґергардом Гауптманом.
Про «замах» В. Винниченка на Нобелівську премію відрефлексував Сергій Єфремов після прочитання «Сонячної машини»: «Чув я, що шановний Володимир Кирилович збирається Нобелівську премію одержати за цю кретинську повість, — сміливість і одвага надзвичайні!»
Тема Нобелівської премії для Винниченка поновилася після Другої світової війни. Першого березня 1951 року Винниченко зустрівся з чільним представником еміграційного лівого середовища, членом Української революційно-демократичної партії, прихильником теорії «демократичного соціалізму» Іваном Майстренком, який, за словами В. Винниченка, «дав майже урочисте обіцяння розпочати акцію в справі пенсії та премії Нобеля. Побачимо, чи буде він такий самий енергійний на ділі, як на словах». Цей запис був останнім у щоденнику Винниченка на цю тему.
Мабуть, найкраще Володимира Винниченка знала його дружина — Розалія Лівшиць-Винниченко, однак їй важко було давати обʼєктивну оцінку, що очевидно. Розалія мала таке пояснення Винниченковій жазі слави: «Він бажав слави, але тільки як визнання своєї дійсної вартості», ба більше, вона вважала, що він «справжній геній України», а як настане час, «його ім’я буде на всіх устах і пам’ять про нього співатиметься в найдальших кутках української землі. Так буде».
Винниченко жадав слави, а «Бабель» — вашої підтримки: https://babel.ua/donate.