Відродження
Наприкінці XV століття зародився північний ренесанс — справжня культурна революція за межами Італії. Незабаром теорія Ренесансу поширилася по всій Європі, а в Нідерландах, Англії, Франції та Іспанії зʼявилася велика кількість замовлень на твори мистецтва. Праця художників мала величезний попит, але майже завжди це була праця чоловіків.
Однак жінки давали відсіч критикам, які вважали, що пензель художника є лише «чоловічим» і не належить «слабкій статі». Вони розвинули новаторські техніки живопису й навчили молодші покоління художниць уникати чоловіків, які намагалися придушити їхню творчість. Однією з таких жінок була Плавтілла Неллі (1524-1588), домініканська черниця, яка створила у своєму монастирі жіночу майстерню. Перша видатна флорентійська художниця епохи Відродження, вона стала однією із чотирьох жінок, яку серед сотень чоловіків у своїх «Життєписах художників» оспівав [у 1550 році історик мистецтва Джорджо] Вазарі.
«Святий Домінік отримує Розарій», Плавтілла Неллі, 1570 рік. «Свята Катерина отримує стигмати», Плавтілла Неллі, 1570 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Прийнявши постриг у чотирнадцять років, Неллі сама навчилася писати мініатюри й згодом доволі швидко проклала собі шлях до створення масштабних вівтарних полотен, що було рідкісним явищем серед жінок тієї доби. Її найвідоміший на сьогодні твір «Тайна вечеря» (близько 1568).
«Тайна вечеря», Плавтілла Неллі, приблизно 1568 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Це перший відомий біблійний сюжет, який виконала жінка, 3 2019 року полотно висить у трапезній собору Санта-Марія Новелла у Флоренції (це його перший вихід у світ за останні 450 років). Як жінка, Неллі не мала би братися за такі масштабні полотна на релігійну тематику, але вона все одно це зробила.
Прагнучи до натуралізму, Неллі зображує святого Івана виразно жіночним, із мʼякими рисами обличчя й румʼяними щоками. Це доволі поширений спосіб зображення святого, утім, це може вказувати на те, що їй бракувало натурників серед чоловіків. Цілком імовірно, Неллі асистували інші черниці, які працювали в її жіночій художній майстерні.
«Плач зі святими», Плавтілла Неллі, 1569 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Одній художниці таки вдалося здобути художню освіту. Малярка з північної Італії Софонізба Анґвісола (1532-1625) була донькою високоповажного кремонського аристократа, який мав скрутне фінансове становище. Вирішивши, що його доньки повинні мати добру освіту, він зробив незвичайний вибір віддав двох старших дочок в учениці до місцевого художника. Можливо, аристократ так вирішив тому, що його перші семеро дітей дівчата.
У такий спосіб Анґвісола змогла обійти соціальні норми, досягти неабиякого успіху й визнання ще за життя. Вона обіймала найпрестижнішу посаду художниця при іспанському дворі. Нею захоплювався Мікеланджело, її оспівував Вазарі. Останній зауважив, мовляв, її портрети «такі живі, що їм бракує лише мови».
Спокійні та інтимні автопортрети Ангвісоли відображають її рівновагу й блиск в очах. Вона часто зображувала себе за грою на музичних інструментах або за мольбертом, із розкладеними фарбами й пензлем. Анґвісола уособлює те, якою могла бути освічена жінка середини XVI століття. Її успіх був таким впливовим, що вона надихнула шляхетні родини з усієї Європи прищеплювати своїм донькам такі професійні амбіції. Зображуючи своїх сестер за розмовою чи цікавою грою в шахи, вона викликала захоплення серед жінок, які вели інтелектуальну діяльність.
«Гра в шахи», Софонізба Анґвісола, 1555 рік. «Бернардіно Кампі пише Софонізбу Анґвісолу», Софонізба Анґвісола, 1559 рік.
Wikimedia / «Бабель»
На відміну від Анґвісоли, трохи молодша болонська художниця Лавінія Фонтана (1552-1614) не обмежувала свою творчість портретним жанром. Вона писала релігійні й міфологічні сюжети — деякі з них у масштабі величних вівтарних образів. Фонтану часто вважають першою професійною художницею, яка мала власну майстерню. Утім, вона була донькою відомого болонського художника, тож навчилася хитрощів ремесла в його майстерні й практикувалася, копіюючи картини батька.
Мисткиня перейняла його строкатий витончений стиль, а в деяких роботах наслідує характерні риси маньєризму: витягнуті кінцівки, вʼюнке драпірування й ефектні вигнуті пози. Фонтана була особливо популярною серед болонської еліти завдяки своїм портретам, а також винятковій увазі до деталей і вмінню передавати блиск коштовностей та пишноту візерунків.
«Автопортрет в майстерні», Лавінія Фонтана, 1579 рік. «Ми бачимо її за столом, де вона збирається малювати античні бронзи й гіпсові зліпки. Розкішне вбрання свідчить про те, що замовниками її робіт були високопоставлені люди», — пише Кеті Гессел. «Автопортрет за спінетом», Лавінія Фонтана, 1577 рік. «На ньому Фонтана грає на спінеті, а на задньому плані підсвічений її мольберт. Любовний вузол на інструменті відкриває важливу деталь: ця робота створена як подарунок майбутньому свекру художниці, якому вона хотіла показати свої таланти. Напис латиною ще виразніше демонструє її освіченість: «Лавінія, незаміжня донька Просперо Фонтана. Образ із дзеркала. 1577 рік».
«Венера й Марс», Лавінія Фонтана, 1595 рік. Фонтану вважають однією з перших жінок у західній культурі, яка почала писати оголене жіноче тіло.
Wikimedia / «Бабель»
Бароко
Темне тло, наповнене приголомшливими світловими ефектами, криваві біблійні й міфологічні сюжети, динамічний реалізм, сильні жінки, дивовижна психологічна та емоцій на експресія це лише деякі ознаки непересічної творчості уродженки Риму Артемізії Джентілескі (1593 — близько 1653). Художниця ще за життя стала міжнародною знаменитістю. Її першою прийняли до престижної флорентійської Академії мистецтв і дизайну, вона працювала по всій Італії та за межа ми країни, а своїми покровителями вважала Карла І й родину Медічі. І хоча Артемізія досягла блискучого успіху, початок її карʼєри був нелегким.
Джентілескі найстарша донька в сімʼї художника. Уже у дванадцять років вона втратила матір і виховувала трьох братів. Художниця росла, розтираючи фарби в майстерні свого батька Ораціо. Як жінці, їй було заборонено вільно гуляти навколо архітектурних споруд та церков і відвідувати уроки малювання з натури, тому вона ретельно вивчала й копіювала біблійні сюжети з великих полотен батька. Із цими сюжетами Джентілескі пізніше блискуче впоралася сама.
Батько всяко заохочував художницю й навіть дав їй особливе античне імʼя Артемізія. Коли Джентілескі було лише сімнадцять, вона підписала й датувала своє перше велике полотно. «Сусанна і старці» (1610) величний драматичний твір, який демонструє виняткову малярську техніку й талант до оповіді.
«Сусанна і старці», Артемізія Джентілескі, 1610 рік. «Джентілескі згадує історію про доброчесну дівчину Сусанну, яка купається у своєму саду, а в цей час двоє розпусних чоловіків намагаються її спокусити. Сповнюючи своїх глядачів відчуттям дискомфорту й болю, художниця фіксує напружений момент, коли Сусанна руками закриває своє тіло від нападників. Двоє чоловіків намагаються дістатися до неї, вони майже вхопили її за волосся й перехилилися через огорожу, яка мала б тримати їх на віддалі. Цей сюжет був доволі поширеним у мистецтві бароко (частково через напівоголену постать Сусанни), але Джентілескі оповідає його з позиції дівчини, а не чоловіків. Хоча припускаю, що ця робота може свідчити й про те, яким було життя жінки в Італії XVII століття».
Wikimedia / «Бабель»
Зосередившись на масштабних, пронизаних психологічною напруженістю композиціях у повний зріст, Джентілескі створювала сильні жіночі образи від Юдифи до Сусанни, від Лукреції до Діани. Вона оповідала біблійні й міфологічні сюжети так, як ніколи не наважувалися художники-чоловіки. Мисткиня навіть змінювала оригінальний сюжет, щоб під креслити силу вольових жінок, як на картині «Юдифа вбиває Олоферна» (1612), яку Джентілескі написала у девʼятнадцять років.
«Юдифа вбиває Олоферна», Артемізія Джентілескі, 1612 рік. «Полотно розповідає старозавітну історію про те, як Юдифа та її служниця вбили Олоферна. У роботі Караваджо (бл. 1600) Юдифа постає пасивною, а Олоферн могутнім, На противагу Караваджо, Джентілескі відводить центральну роль Юдифі та її служниці, яка в оригінальній історії стояла на сторожі. Вони в парі жорстоко відрізають голову Олоферна мечем так, немов ріжуть шмат м'яса. Освітлені десь із-під низу, м'язисті жінки спокійно здавлюють його голову, тримаючи за волосся, що проступає між пальців Юдифи, і притискають його тулуб. Кров скрапує на простирадла кольору слонової кістки, а Олоферн із напіврозтуленими очима й ротом намагається востаннє вдихнути життя».
Wikimedia / «Бабель»
Ця робота засвідчила, що Джентілескі одна з найвидатніших художниць свого часу. Картина не лише послугувала експонатом для потенційних флорентійських замовників, як-от Медічі (жінки двору Медічі були відданими шанувальницями Артемізії), а й довела, що жінки здатні братися за такі сюжети. Сильна й звитяжна Джентілескі увічнила себе в «Автопортреті в образі святої Катерини Александрійської» (1615-1617).
«Автопортрет в образі святої Катерини Александрійської», Артемізія Джентілескі, приблизно 1615—1617 роки. «Її руки мають неабияку силу: ліва міцно стискає колесо, а права тримає пальмову гілку мучениці. Суворий погляд Джентілескі, спрямований просто на нас, виражає величність і владність».
Wikimedia / «Бабель»
Більшість творів Джентілескі присвячені жінкам, які прагнуть помститися за себе, але в жодній із цих робіт вони не постають жертвами. Попри спокусу прочитати в них життя художниці, варто визнати, що вони самі по собі визначні. Джентілескі стала іконою фемінізму частково завдяки своєму надзвичайному почуттю власної гідності. З її листів ми знаємо, що вона боролася за справедливе ставлення до жінок і чесну оплату їхньої праці. Артемізія була наполегливою і діловою. В одному зі своїх листів вона вимагала вищих гонорарів за багатофігурні композиції, а в листі сицилійському колекціонеру дону Антоніо Руфо зазначила: «Ви знайдете дух Цезаря в душі жінки».
Утім, творчість Джентілескі належно оцінили тільки в останні чотири десятиліття. Коли в середині XVIII століття бароко вийшло з моди, її роботи тихо відійшли в забуття. І лише в 1970-1980-х роках дослідниці фемінізму Лінда Нохлін і Сазерленд Гаріс на своїй знаковій виставці «Жінки—художниці: 1550—1950», а також Мері Гаррард у новаторській монографії про мисткиню повернули творчість Джентілескі в центр уваги.
Нині про Артемізію Джентілескі пишуть книжки й наукові дослідження, готують вистави, знімають кіно, а 2020 року її слава засяяла ще яскравіше завдяки великій виставці в лондонській Національній галереї. За швидкістю продажу квитків виставка побила всі рекорди, навіть попри пандемію COVID-19, яка тоді лютувала.
Щоб ми не відійшли в забуття, оцініть нашу роботу вже зараз і підтримайте донатом: https://babel.ua/donate.