Великий матеріал про українських доул смерті ― тих, хто допомагає людям, які втратили рідних чи близьких, опублікувало видання The New York Times. Із початком повномасштабного вторгнення росіян попит на такі послуги виріс, у деяких доул чи організацій клієнтів побільшало на третину. Разом з доулами вони проговорюють біль пережитої травми.
Зазвичай словом «доула» називають тих, хто допомагає вагітній перед і безпосередньо під час пологів. Однак сфера доул смерті, хоч ще і нерегульована (наразі існують лише кілька тематичних міжнародних асоціацій), теж активно розвивається. Українці й до повномасштабної війни вчилися проговорювати те, що в радянському суспільстві воліли замовчувати — те, як боляче втрачати когось, як не виходить відпустити людину, як жити далі. Під час сеансів, які зазвичай тривають годину, доули здебільшого мовчать. Вони можуть поставити кілька запитань, однак головне — дати клієнту висловити накопичене, поділитись думками й відчуттями. На відміну від психотерапевтів доули не намагаються вилікувати психічні проблеми людини. Їхня робота не стосується медицини. Натомість вони пропонують підтримку і співчуття. Це допомагає поступово пережити біль втрати, пише видання.
Видання розповідає історію однієї з клієнток доули смерті Олександри Нєкіпєлової, судової працівниці Валерії Терещенко. На війні загинув брат її чоловіка — і той перестав спілкуватися й запив. «Я бачила, що втрачаю чоловіка і вирішила поговорити з доулою про те, що робити», — згадує вона. Вони спілкувалися про смерть, про різні стадії її прийняття. Зійшлись на тому, що варто намагатись активніше вислуховувати чоловіка, з розумінням ставлячись до всіх пауз у розмові чи до небажання її продовжувати в конкретний момент. Із часом, стверджує Валерія, чоловік почав більше розкриватись і ділитися тим, що його бентежить.
Серед доул є й чоловіки — видання згадує, наприклад, 25-річного Євгена Рибку. Інші доули, з якими спілкувалися журналісти NYT, теж з молодого покоління. Їхня головна мета — аби фрази на кшталт «та нічого серйозного», «скоро все забудеш», «знайдеш собі нового чоловіка», «усе буде добре», які змушують пригнічувати емоції, відійшли в минуле, пише видання.
Статтю про хвилювання Києва через передвиборчі зміни у США опублікував сайт Al Jazeera. Джо Байден, зазначають автори, знав Україну найкраще з усіх американських президентів. Іще як віцепрезидент за правління Барака Обами він відвідав Київ шість разів ― жартуючи, що спілкується з тодішнім президентом Петром Порошенком частіше, ніж зі своєю дружиною Джил. Байден добре знайомий із сучасною Україною та її викликами. Цього не сказати ані про Камалу Гарріс, ані про Дональда Трампа, які, найімовірніше, боротимуться за президентське крісло на виборах у листопаді.
Співрозмовники видання припускають, що Гарріс продовжить політику Джо Байдена і, можливо, навіть активізує підтримку України, щоб зміцнити свої позиції всередині США. Якщо ж президентом оберуть Трампа — є ризик, що «Україну кинуть під автобус». Мовляв, Трамп може скасувати військову підтримку України, не змигнувши оком. Щоправда, як сподівається цитований у статті політолог Володимир Фесенко, коли Путін почне його дурити, ситуація може змінитись. Та доти Трамп, напевно, спробує домовлятися з Росією.
Це лише частина огляду. Резюме матеріалів про те, як на прикладі війни вчаться вороги Заходу і як до ймовірного прибуття F-16 готується Старокостянтинів, доступне для всіх, хто підтримує нас на Patreon!