29 років тому Росія змусила Молдову заморозити війну у Придністровʼї. Відтоді Кишинів живе з окупованою територією, підтримує з нею економічні та соціальні звʼязки. А почалося все через мову та російську армію

Першого серпня 1992 року на території Молдови завершилася гаряча фаза війни за Придністровʼя. Вона тривала протягом весни та літа 1992 року, а головні бої точилися за міста Дубоссари та Бендери. Визначальну роль у війні зіграла 14-та армія Росії, якою командував генерал-майор Олександр Лебедь. Він фактично офіційно втягнув РФ у конфлікт, а Молдова навіть зверталася в ООН через «відкриту агресію Росії». Після втручання російських військ молдовська влада була змушена піти на перемирʼя. Воно триває вже майже 30 років. При цьому Кишинів не розривав економічні та соціальні зв’язки з Придністров’ям і веде з його лідерами прямі перемовини. Майже 30 років жодних зрушень — Молдова так і живе з «ПМР». Оглядач «Бабеля» Олексій Ярмоленко розповідає, як Росія заморозила конфлікт і до чого це призвело.

1.

Конфлікт між Молдовою та Придністров’ям розпочався у 1989 році, а головною причиною стало мовне питання. Під час перебудови в усіх радянських республіках поширювалися націоналістичні рухи. У Молдові сформували «Народний фронт Молдови». Представники цього руху проводили в Кишиневі багатотисячні акції з антирадянськими й антиросійськими гаслами. Однією з головних вимог стало запровадження єдиної державної мови — молдовської. Націоналісти вимагали повернутися до історичного написання — латиницею, тоді як за часів СРСР користувалися кирилицею. Лунали й заклики відділитися від СРСР і приєднатися до Румунії.

У березні та вересні 1989 року парламент МРСР ухвалив закони про мови. Вони гарантували використання всіх інших мов, зокрема й української, для національно-культурних потреб. Російська мова отримала особливий статус — мова міжнаціонального спілкування. Єдиною державною мовою стала молдовська.

На території Придністров’я обидва закони сприйняли як дискримінаційні. Депутати від цього регіону закликали запровадити в Молдові дві державні мови — російську та молдовську, а також виступили проти переходу молдовської мови на латиницю.

Придністров’я на той час було складно назвати молдовською територією. Там у рівній кількості проживали росіяни, молдовани та українці — приблизно по 30 відсотків кожної нації. Тобто жодна з них не становила більшості, тому націоналістичні рухи тут були майже не розвинуті. Натомість на інших територіях Молдови населення було однорідне — більшість становили молдовани. Місцева еліта та партійні керівники регіону не вважали себе молдованами, а були вірними радянським принципам та ідеям.

У відповідь на мовні закони в Тирасполі сформували Об’єднану раду трудових колективів (ОРТК). Представники ОРТК у майбутньому обіймуть багато адміністративних посад у самопроголошеній «республіці». У середині 1989 року вони почали організовувати трудові страйки, а наприкінці року ініціювали референдуми про створення Придністровської автономії.

2.

У лютому 1990 року обрали новий склад Верховної Ради МРСР, у якому значну кількість місць здобули представники «Народного фронту Молдови». Через деякий час усі депутати від Придністров’я покинули цей парламент, а влітку провели з’їзд депутатів Придністров’я усіх рівнів. Там вони визнали незаконним утворення МРСР, отже, і приєднання Придністров’я до Молдови. На референдумах у Придністров’ї закріпили власне мовне законодавство, надали статус офіційної мови українській, російській та молдовській на основі кирилиці, а 2 вересня 1990 року проголосили окрему Придністровську Молдовську Радянську Соціалістичну Республіку (ПМ РСР). Уже в 1990 році сталися перші збройні сутички між правоохоронцями Молдови та Придністров’я.

Під час путчу в Москві в серпні 1991 року конфлікт Молдови та Придністров’я знову посилився. Придністровські еліти підтримали путчистів, тоді як у Молдові заговорили про вихід зі складу СРСР. Двадцять пʼятого серпня Придністров’я оголосило про незалежність, зберігши на своїй території чинність законів і Конституції СРСР. Молдова оголосила про незалежність на два дні пізніше — 27 серпня.

У вересні у Придністров’ї затвердили символи незалежності — Конституцію, прапор, герб і гімн, а також почали створювати власні збройні сили та правоохоронні органи. Наприкінці року офіційно змінили назву країни на Придністровська Молдавська Республіка та провели референдум — 97 відсотків громадян висловилися за незалежність.

Увесь цей час молдовські правоохоронці намагалися взяти під контроль одні з найбільших міст Придністров’я — Дубоссари та Бендери. Почалися і збройні сутички, у яких загинули поліцейські з обох боків.

3.

Навесні 1992 року конфлікт перейшов у повноцінне військове протистояння. Найжорсткіші бої точилися в Дубоссарах і Бендерах. Найголовнішу роль у війні відіграла 14-та армія Радянського Союзу, яка розташовувалася на території Придністров’я. Після розпаду СРСР армія офіційно висловила бажання перейти до складу Збройних сил Росії, але фактично опинилася відрізаною від РФ, між Україною та Молдовою. Призов у 1991 та 1992 роках до 14-ї армії в Росії не проводили, а тому до її складу набрали призовників із Придністров’я.

Двадцять третього червня 1992 року до Тирасполя таємно прибув генерал-майор Олександр Лебедь і фактично очолив 14-ту армію. Саме Лебедь офіційно втягнув російську армію в конфлікт проти молдовських військових. У відповідь парламент Молдови звернувся до ООН з проханням негайно скликати Радбез через «відкриту агресію Росії проти Молдови».

Російська 14-та армія почала масові обстріли позицій молдовських військових і правоохоронців. Армія Молдови понесла серйозні втрати, а вже на початку липня почалися перші мирні перемовини. Двадцять першого липня президент Молдови Мірча Снігур і президент Росії Борис Єльцин за участі лідера Придністров’я Ігоря Смірнова підписали мирну угоду. За цією угодою на територію Придністров’я зайшли російські миротворці. До 1 серпня бойові дії повністю припинилися, сторони визнали мирну угоду, і конфлікт став «замороженим».

Врегулювати придністровське питання не можуть уже майже 30 років, хоча кілька разів і були близькі до цього. Після завершення гарячої фази створили формат перемовин «5 + 2» за участю ОБСЄ, Росії, України, Молдови та Придністров’я, а також США та ЄС, які мали домовлятися про мирне врегулювання ситуації. Але він виявився абсолютно неефективним. На сайті так званого МЗС Придністров’я датою останньої зустрічі в цьому форматі вказане 3 червня 2021 року. Від України в ньому брав участь спецпредставник від МЗС Віктор Крижановський.

Чи не найвідомішим та найближчим до реалізації став «план Козака». Його розробив у 2003 році заступник голови адміністрації президента Росії Дмитро Козак, який наразі курирує у Кремлі питання окупованого Донбасу. План передбачав федералізацію Молдови, тобто надання особливого статусу Придністров’ю. Регіон би зміг блокувати ті молдовські закони, які його представники вважали б небажаними для себе. Водночас Молдова зобов’язувалася дотримуватися нейтралітету, демобілізувати армію та на 20 років надати російським військам право перебувати на території Придністров’я як гаранту врегулювання конфлікту. Лише останньої миті тодішній президент Молдови Володимир Воронін відмовився підписувати цей план. Козак вважає, що той зробив це через безпосередній тиск американського посла.

У 2005 році свій план врегулювання запропонувала й Україна. Його озвучив президент Віктор Ющенко на саміті ГУУАМ. Він передбачав поступову демократизацію Придністров’я та проведення там демократичних виборів, а також розміщення в зоні конфлікту українських миротворців і спеціальних сил ОБСЄ. Ющенко запропонував схвалити спеціальний закон про статус Придністров’я, який давав би йому право вийти зі складу Молдови, якщо вона приєднається до Румунії.

У липні 2005 року закон про особливий статус Придністров’я ухвалив парламент Молдови. Він надав регіону автономію, а також визнав існування Верховної Ради Придністров’я. Кордони автономії мали встановити на референдумі в усіх населених пунктах Придністров’я. Але придністровські лідери цей закон не ухвалили, а план Ющенка до кінця не виконали, оскільки Росія не бажала виводити свої війська, а тодішня еліта Придністров’я — проводити демократичні вибори.

4.

Політика Молдови щодо окупованих територій значно відрізняється від української та грузинської. По-перше, одразу після завершення конфлікту Кишинів фактично погодився на прямі перемовини з Тирасполем — так Росія стала не учасником війни, а посередником. Через це багато молдован не сприймають Росію як агресора та безпосереднього винуватця конфлікту у Придністров’я. Останні президентські та парламентські вибори продемонстрували, що за відкрито проросійських кандидатів голосують приблизно 30—40 відсотків громадян.

До того ж Молдова не розірвала економічні відносини з Придністров’ям, переважно через його індустріалізацію. Спортивні клуби з Придністров’я без жодних проблем виступають на молдовських чемпіонатах та міжнародних змаганнях, а на кордоні України та Придністров’я працюють молдовсько-українські пункти пропуску.

Після приходу до влади президента Майї Санду у 2020 році врегулювання придністровського конфлікту може зрушити з мертвої точки. В одному зі своїх перших виступів вона закликала Росію вивести свої війська з Придністров’я та замінити їх представниками ОБСЄ. Санду також поставила за мету відновити нормальні добросусідські відносини з Україною, зруйновані за часів попереднього проросійського президента Ігоря Додона. Той фактично визнав Крим російською територією.

На заклики Санду вже відреагував президент РФ Володимир Путін. Він зазначив, що Росія готова вивести війська, але для цього «потрібно налагодити нормальний діалог» між Кишиневом та Тирасполем і щоб не заважав Євросоюз. «Рано чи пізно ця проблема має бути вирішена», — заявив Путін.

Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal: paypal@babel.ua