Як Ольга Стефанішина штовхала Україну до невигідної угоди зі США, чому Київ не має програти справу Сергія Кузнєцова і де взяти гроші на 2027 рік. Інтервʼю експереговірника Миколи Юрлова

Місяць тому НАБУ оголосило підозру заступниці глави Офісу президента Ірині Мудрій. Того ж дня, 19 серпня, вона подала у відставку. Велика частина роботи Мудрої стосувалася напряму міжнародного правосуддя. Вона займалася Спецтрибуналом, компенсаційним механізмом і замороженими російськими активами. Також команда Мудрої на рівні юридичних радників вела переговори про репараційний кредит на €140 мільярдів, який ЄС так і не виділив. Профільно цими питаннями займаються різні інституції: МЗС, Мінʼюст, Мінфін і багато інших. Мудра і її команда в Офісі координувала їхні зусилля. Перед затриманням Мудрої кураторство теми міжнародного правосуддя мало перейти до Кабінету міністрів — там планували створити окрему посаду і невелику команду. Обійняти цю посаду мав юрист, тепер уже колишній член команди Ірини Мудрої, Микола Юрлов. Він був заступником директора департаменту міжнародного права в Мінʼюсті, а потім працював у департаменті міжнародного права МЗС. На обох посадах брав участь у переговорах, що стосувалися міжнародного правосуддя та безпеки, і готував мінеральну угоду зі Штатами. Але плани так і лишились планами — Юрлов не перейшов до Кабміну, звільнився з державної служби і врешті приєднався до юридичної компанії Miller Law Firm, де тепер очолює практику міжнародних спорів і відшкодування збитків бізнесу, завданих війною. Кореспондентка «Бабеля» Оксана Коваленко поговорила з ним про те, хто далі куруватиме питання міжнародного правосуддя, що буде із замороженими російськими активами і чому Україна втрачає гроші, які вже могла б на них заробляти.

Останні заяви Дональда Трампа остаточно переконали українців, що Штати зараз поганий союзник у війні з Росією. Багато хто почав згадувати про ресурсну угоду, яку Україна підписала зі США у 2024 році, і міркувати, чи не доведеться віддати українські копалини країні, яка схиляє нас до капітуляції. Ви були дотичні до переговорного процесу. У якому юридичному статусі ця угода тепер? Які наші зобовʼязання?

Я б не став робити довгострокових висновків про відносини зі Сполученими Штатами на основі останніх заяв Трампа — подібні заяви були й раніше. Тим паче, що в США скоро вибори, і поки ніхто не знає, чи стане Трамп кульгавою качкою, чи через ці вибори нічого принципово не зміниться.

Тепер про угоду. Вона не тільки і не стільки про Трампа. Я не можу сказати, що та версія, яку в підсумку підписали, є кабальною. Кабальною була та версія, яку нам пропонували із самого початку: де був нібито наш борг перед Сполученими Штатами в $350—500 мільярдів, що було неправдою, і де ми віддавали всі ресурси без контролю над ними. Все це нам вдалося збити. Саме тому я не вважаю, що зараз Україні піде на користь розрив цієї угоди. Ключове питання насправді, як ця угода імплементується. У цьому питанні недостатньо прозорості — ми не бачимо публічних звітів.

З обох боків?

З обох боків, але насамперед з боку України. Уряд, який відповідає за імплементацію угоди, мав би більше говорити про її користь. З того, що мені відомо, імплементація починалась, і перші проєкти розробки родовищ були. Далі вся інформація з обмеженим доступом.

А хто відповідає за імплементацію?

Наскільки я розумію, це Міністерство економіки. Ключове в цій угоді — є спільний фонд (Reconstruction Investment Fund), який наповнюється за рахунок монетизації природних ресурсів. Але цільове спрямування цього фонду — це реконструкція в Україні.

Є справедлива критика, що частина угоди — з обмеженим доступом, але це світова практика, коли йдеться про міжнародні угоди, що стосуються військової, розвідувальної, оборонної теми.

А фонд формується?

Наскільки мені відомо, так. Але ми не знаємо, на якому він етапі тепер, бо публічно такої інформації немає.

Нещодавно в інтервʼю ви казали, що колишня міністр юстиції Ольга Стефанішина вимагала від вас підписати висновок, що угода не потребувала ратифікації. Ви назвали той висновок незаконним. Чому? Одразу уточню, що йдеться про лютий 2025 року, ще до сварки президентів в Овальному кабінеті.

Питання стояло не тільки в тому, що угода підлягає ратифікації. Давайте спочатку. Сполучені Штати самі не мали чіткого бачення, що вони мають на увазі під терміном «угода». Через це в нас пʼять разів змінювалась американська переговорна делегація. Спочатку це був [Скотт] Бессент, потім [Джей Ді] Венс, потім [Кіт] Келлог, за ним [Говард] Лутнік, і потім знову Бессент. І так впродовж кількох тижнів. Це доходило до абсолютного маразму: коли ми тільки узгодили один текст, надіслали по ньому всі правки, а зранку в нас дзвінок з іншим переговірником, який каже: «Забудьте все, про що ви домовлялися з моїм попередником. Тепер я вимагаю, щоб ви визнали $500 мільярдів боргу».

Хто так казав?

Багато хто. Але конкретно цей випадок був у лютому 2025 року. Ми узгодили попередню версію з Келлогом і надіслали її глибокої ночі, а наступного дня в нас дзвінок від Лутніка: «Забудьте про це все. Ви тепер маєте прийняти transaction of love» — дуже дивний термін з його боку. Він зверхньо з нами говорив і на онлайн-дзвінку тримав телефон так, що дивився на нас згори вниз, мовляв, ми нічого не розуміємо.

А на якому етапі Стефанішина вимагала від вас висновок?

Саме в цей вечір. У нас був такий мініштаб, який зібрали під керівництвом Офісу президента, — там були представники ОП, МЗС, Мінʼюсту, Мінекономіки. Ми запрошували кількох зовнішніх консультантів, юристів, інвестбанкірів, які давали нам експертизу щодо формулювань. Ми всі були в ситуативній кімнаті в Офісі президента. І от закінчується цей зневажливий дзвінок Лутніка — всі сидять, мертва тиша в кабінеті. Це був найважчий момент у моєму житті, бо я не розумів, як від наших важливих партнерів, якими я досі вважаю американців, ми могли отримати ножа в спину. І от саме в цей момент пані Ольга каже: «Ну що, колеги, гарна угода, давайте підписувати». Я досі не розумію, чому вона це сказала: чи вона не зрозуміла, що відбулося, чи це був злий умисел.

Але якщо говорити в цілому, то за час роботи з пані Ольгою я переконався, що вона не розуміла процесів. Вона ліквідувала департамент міжнародного права в Міністерстві юстиції. Я був заступником директора цього департаменту, Захар Тропін був директором. У нас було пʼять управлінь, 70 юристів.

В інтерв’ю Стефанішина сказала, що ви не впоралися з бюрократією… На вашу думку, чому вона ліквідувала департамент?

Департамент ліквідували лише для того, щоб позбутися Захара Тропіна і мене, — ми не погоджувались підписати незаконний висновок про ратифікацію. Ми написали критичний огляд з усіма аргументами, чому ту угоду не можна було підписувати з тими формулюваннями, і показали керівництву держави. Пані Ольга дізналася, що цей висновок потрапив до президента. Після цього вона почала дуже агресивно реагувати на тодішню заступницю міністра юстиції Інну Богатих, заявляла, що в нас забагато демократії в Мінʼюсті. Тож за першої нагоди вона звільнила Богатих, ліквідувала департамент і через скорочення позбулася Захара Тропіна і мене. Те саме вона зробила з департаментом санкційної політики, який на той момент очолював Максим Пастушок. Цей департамент займався підсанкційними активами росіян, які були в Україні. З того моменту ефективність на цьому напрямі впала.

Чому було так принципово, підлягає угода ратифікації чи ні?

Бо за Конституцією земля, надра, природні ресурси є власністю українського народу. Тож коли ми кажемо, що 50 відсотків усіх надходжень від надр йдуть у якийсь міжнародний фонд, уряд не може самостійно ухвалювати таке рішення. Це може робити лише парламент, який разом з президентом представляють українців.

У підсумку парламент таки ратифікував угоду.

То була вже інша версія угоди, до якої я не мав стосунку, бо був звільнений з Мінʼюсту.

У вересні ви пішли і з МЗС, і взагалі з державної служби. Чому? Це повʼязано з розслідуванням справи Ірини Мудрої, з якою ви працювали?

Ні, не пов’язано. Я хотів звільнитись ще з кінця минулого року. Причина в тому, що керівництво МЗС не виконало домовленостей. Коли я звільнився з Міністерства юстиції, міністр Андрій Сибіга запросив мене до МЗС на посаду посла з особливих доручень. Потім протягом року мене годували обіцянками, що «зараз пройде реорганізація, і ми вас обовʼязково призначимо». На цей період мене нібито тимчасово призначили радником департаменту міжнародного права. Але радник — це не радник міністра, а аналог головного спеціаліста в міністерстві.

У такому статусі я не міг повноцінно працювати з питаннями російських активів, бо мене сприймали як радника, над яким ще є чотири людини. Я не мав необхідного мандата, щоб вести переговори. І в закордонних відрядженнях я міг вести переговори тільки тоді, коли поруч була пані Ірина, яка мала відповідний статус. І коли я сказав про це керівництву міністерства, я почув: «Ми не хочемо, щоб ти займався активами».

Чому?

Тому що коли на тебе як на МЗС падає певний трек роботи, у тебе за цей трек можуть спитати.

А Сибіга вважає, що російські активи — це неперспективна історія зараз?

Керівництво так вважало, я так не вважаю. Я вважаю, що це найбільш важлива і критична історія, яка весь цей час велася здебільшого силами нашого громадянського суспільства й окремих дипломатів і адвокаційників у Брюсселі, Вашингтоні й інших столицях, а не на системному рівні українською дипломатією. Наприклад, для формальної роботи щодо російських активів була створена міжвідомча робоча група при секретаріаті Кабміну. Останнє її засідання було в лютому цього року. І на цьому засіданні обговорювали тези по репараційному кредиту, який втратив актуальність ще в грудні 2025 року. Тож відповідаючи на ваше питання, чому я звільнився, — тому що після цього всього мені сказали: «Міністр передумав. І взагалі тебе ніхто не буде призначати на цю посаду, бо ти не був послом».

Минулого року в МЗС створили нове управління санкційної політики, і мені запропонували перейти туди. На початку цього року міністр погодив, що в цьому управлінні буде відділ, який працюватиме по активах РФ. Проходить ще пів року, відділ не створено. Я питаю про це керівництво. Мені кажуть: «Почекай». І це далеко не всі проблеми, що я бачив у нашому міністерстві. Заяву про звільнення з МЗС я написав до подій з Іриною. Подав після.

Чи вплинуло розслідування щодо Мудрої на міжнародні треки, які ви разом вели?

Вони всі повністю зупинилися. Після цих подій я зустрівся з державним секретарем і сказав йому, що нам критично необхідно знайти когось, хто би її замінив. А він відповів: «Так а що, ми як юристи вже все зробили. Угоди підписані». А на мою репліку, що підписання недостатньо, ще має бути робота, щоб країни ратифікували ці угоди, мені відповіли: «Та хай парламентарі займаються».

Ще влітку обговорювався варіант, що в Кабміні зʼявиться нова посада під людину, яка куруватиме питання російських активів. Ви були кандидатом на це місце. Чому нічого не сталось?

Після того як мені озвучили цю пропозицію, зі мною ніхто не контактував.

Наскільки я розумію, після того, як робота за всіма напрямами міжнародної відповідальності росіян зупинилася, ви вважаєте, що така людина в Кабміні потрібна. І що вона має курувати весь напрям, а не лише активи.

Я вважаю, експерти, громадянське суспільство і всі, кому небайдужий трек міжнародної відповідальності, мають знайти правильну кандидатуру і запропонувати її премʼєр-міністру.

А чому ця посада має бути при уряді? Мудра була в Офісі президента.

З мого досвіду, одне відомство не може впоратись із цим. В ідеалі це мав би бути віцепремʼєр з питань міжнародної відповідальності. Чи це доцільно тепер — відкрите питання. Але навіть урядовий уповноважений з питань міжнародної відповідальності, російських активів при належному мандаті від керівництва держави і за підтримки з боку Офісу президента мав би більшу ефективність. Він чи вона не були б привʼязані до особливостей кожного окремого міністерства і мали б наскрізні повноваження. Ця людина могла б координувати всю політику щодо притягнення до відповідальності агресора, яка стосується МЗС, Міністерства юстиції і Міністерства внутрішніх справ у частині, де воно розслідує воєнні злочини. Зараз такого стейкхолдера немає ніде. І одразу скажу, що я не претендую на цю посаду, бо найближчим часом не розглядаю повернення на державну публічну службу.

А кандидатури на цю посаду у вас уже є?

Поки що ті, з ким я говорив і пропонував розглянути таку можливість, відмовлялись. Причина — демонізація публічної служби досягла критичного рівня. І навіть у Мінʼюсті, коли я шукав собі людину на посаду начальника відділу міжнародних арбітражних спорів, я двічі обійшов весь юридичний ринок, і десятки два, напевно, якщо не три людей мені сказали: «Ні, я не хочу, щоб мене потім звинувачували в тому, що я краду державні кошти, навіть якщо я нічого не краду».

Кандидати є, але поки зарано їх називати.

Поговорімо про треки, які, за вашим словами зупинилися. Почну зі Спецтрибуналу. Угоду про його створення підписали ще в червні 2025 року, а в травні 2026-го 36 країн створили керівний комітет. ЄС виділив €10 млн на роботу передової групи. Хто входить до цього комітету, хто представляє Україну?

Я б розділив це питання на два. Керівний комітет ще не працює, бо угоду про його створення країни мають ратифікувати. Зараз у нас нуль ратифікацій.

Україна теж не ратифікувала?

Ні. Законопроєкт на етапі розробки.

Тоді про передову групу. Хто до неї входить, чим вона зараз займається?

Команду набирала сама Рада Європи. І коли ми казали, що там мав би бути представник від України, вони казали: «Ні, ми самі це зробимо». Але загалом їхня робота — готувати угоду про країну перебування [Спетрибуналу], яку трибунал має укласти з Нідерландами.

Щодо Спецтрибуналу є ще одне ключове питання. Угоду про його створення теж мають ратифікувати держави, принаймні частина з них. Скільки країн її вже ратифікували?

З того, що мені відомо станом на зараз, жодна держава не завершила свої внутрішньодержавні процедури з одної простої причини: бюджет трибуналу досі неузгоджений. І це найбільш критична проблема.

А хто має узгоджувати бюджет?

Найперше це мають зробити Нідерланди, які будуть розміщувати в себе Спеціальний трибунал. Вони виставляють певні вимоги, що їм для цього треба. Насамперед це безпекові вимоги. І через це бюджет досі залишається непомірно високим. Там сотні мільйонів євро.

Тобто тепер треба вести з ними переговори, щоб вони зменшили бюджет, але цим немає кому займатися?

Насамперед це політичне питання. Ми пропонували Нідерландам надати їм нашу безпекову експертизу. Бо жодна інша країна у світі не знає так детально про російські загрози. Є три групи питань, які треба забезпечити: фізичний захист самого обʼєкта від атак і проникнень, цифровий захист і контррозвідувальний захист, тобто щоб у трибунал не потрапили російські агенти або їхні поточні співробітники не були завербовані росіянами. Ми були готові надати експертизу по кожній групі, але Нідерланди відмовились. Другий найдорожчий пункт — це інфраструктура. Для повноцінного трибуналу вони ледь не вимагають, щоб був побудований бункер.

Будівлі з бункером там немає?

Наше посольство там щоденно з ними працювало, принаймні на момент мого звільнення, і вимагало, щоб вони погодили наявні будівлі і щоб саме їх уже переобладнали з урахуванням всіх потреб безпеки. Їхнє ключове питання: якщо ми когось затримуємо, де нам його тримати?

А скористатися тією в’язницею, яка є в Міжнародного кримінального суду там же в Гаазі? Вона теж розраховувалася для топчиновників.

Вони вважають її недостатньо захищеною. Плюс американські санкції, накладені на МКС, не допомагають із цим аргументом. Один із варіантів, який ми запропонували їм на момент останньої інтеракції: давайте місце тримання буде на території третьої країни.

України, наприклад?

Наприклад.

Але ж нині багато європейських країн відмовляли нам в екстрадиції через безпеку, мовляв, у нас через війну великі ризики для життя. Правда, Україна побудувала вʼязниці з укриттями, щоб це питання закрити, але…

Чому я постійно наголошую на необхідності фігури саме політичного рівня, яка б відповідала за цей напрям? Бо Нідерланди й інші наші партнери вважають приблизно так: якщо для вас це питання важливе, то де людина на вищому політичному рівні, яка веде цей напрям? Була попередня, її знали, вона постійно їздила, жорстко розмовляла, вибивала ці складні компроміси щодо трибуналу. Мене обурила заява Севгіль Мусаєвої про те, що нібито пані Ірина тільки говорила про трибунал, а всю роботу зробило МЗС. Як було насправді? Я, коли почав відповідати за цей трек у квітні 2024 року, приїхав на одне засідання Core group, друге, третє — і нічого не відбувалося. Була позиція G7 і була позиція Hardcore group, як ми її називали, — це Україна і група держав, які вимагали зняття імунітетів з «трійки». І все, ніякого руху не було, кожен стояв на своєму. Це закінчилося тим, що представниця Нідерландів встала і сказала, що якщо так буде й надалі, то це все не має сенсу. Я повернувся і сказав, що треба щось робити. Після цього Ірина поїхала на наступну зустріч у Відень у вересні 2024 року і почала дуже жорстко захищати нашу позицію. Тільки після цього американці і німці вийшли до нас із пропозицією компромісу.

Де нам дозволили розслідувати «трійку», але не судити?

Так. Про компенсаційний механізм я взагалі мовчу — бо від самого початку це ідея Маркіяна Ключковського і Мудрої, вони її реалізували. Тож коли шановні журналістки кажуть про те, що це тільки комунікація…

Я повернуся до теми Спецтрибуналу. Американці ввели чергові санкції проти Міжнародного кримінального суду. Росіяни вимагають арештувати президентку МКС. Наскільки все, що відбувається навколо Міжнародного кримінального суду, може вплинути на долю Спецтрибуналу?

Це критична ситуація для міжнародного правосуддя. Ми напряму говорили з американцями і тут, і в Гаазі, і у Вашингтоні з Нью-Йорком, і шукали рішення, які б могли не допустити такого сценарію. МКС — це не про Ізраїль і Палестину, і не про Росію і Україну. МКС — це універсальний інструмент, який насправді за належної підтримки міг би підняти глобальну безпеку в усьому світі. Але… Вони ухвалили таке рішення, бо докорінно змінили свою зовнішню політику.

Цього року в нас відбувся перший конкурс, на якому відбирали кандидата в судді МКС, — суддю Верховного суду Льва Кишакевича. Але в підсумку консультативний комітет МКС визнав його таким, що не відповідає вимогам через рівень англійської, а це істотно знижує його шанси перемогти в конкурсі. Як так сталося?

У конкурсі є дві різні категорії: судді і юристи, грубо кажучи. З усіх кандидатів, які потрапили до умовного шортліста Комісії, найбільше відрізнялись: у категорії суддів — Кишакевич, у категорії юристів — [Оксана] Сенаторова. Під час співбесіди спілкувались українською мовою, і Кишакевич справив на Комісію добре враження. А окремо англійську мову йому Комісія не тестувала, тому що МЗС надало довідку, що він володіє англійською на достатньому рівні. Відповідно, до Комісії в мене жодних питань немає. Вони точно не мали перевіряти знання англійської мови. Це не завдання членів Комісії. Це була відповідальність Міністерства закордонних справ, Дипломатична академія якого надала таку довідку.

Поговорімо про гроші. Наприкінці 2025 року була історія з репараційним кредитом, який ви з командою придумали, щоб залучити для України €140. Тоді ця ідея провалилася в останній момент. Проти насамперед була Бельгія і ще кілька країн. Як компроміс, щоб закрити діру в бюджеті на 2026 рік, навесні вдалося домовитись про кредит €90 мільярдів на два роки. Перший транш зайшов лише влітку — це врешті погано вплинуло на ситуацію на фронті. Чи повернулися ми до обговорення передачі Україні заморожених російських активів?

Так, у нас є пропозиція, яку ми сформулювали ще в минулому році. Російські заморожені активи нині лежать у кореспондентських банках по всьому світу під управлінням Euroclear. Але ці гроші майже не дають прибутків — там десь один-два відсотки на рік. У Японії $30 мільярдів взагалі не працюють через особливості фінансово-економічної системи країни.

Що стосується тих грошей, які працюють, то за рахунок відсотків у 2024 році ми отримали так званий ERA Loans (Emergency Revenue Acceleration Loans) — це €50 мільярдів. Цей кредит протримав нас весь 2025-й і частину 2026 року. Погашення йде за рахунок тих відсотків, тобто десь до €4 мільярдів на рік, а могло б бути значно більше. Є зразок Норвезького фонду, який за рахунок довготривалих інвестицій показав прибутковість у 15 відсотків. Це не дуже релевантно для грошей Euroclear, але цілком можна говорити про шість-вісім відсотків. Тобто замість €2—4 мільярди на рік ми могли б отримувати до €12 мільярдів. Ці гроші ми не можемо використати через брак політичної волі і на заході, і в Україні, бо в нас цим питанням зараз не займаються.

Але скільки грошей ми із цього можемо отримати? Чи їх нам вистачить?

Якщо ми говоримо про €210 мільярдів, які лежать у Euroclear і які зараз дають €2,1—4,2 мільярда на рік, то, збільшивши ставку до семи відсотків, мова йтиме про €14,7 мільярда на рік.

Але виходить, що із цих коштів €4,2 мільярда йдуть на покриття ERА loans, і лишається близько €10 мільярдів. Це не перекриває наших потреб.

Так, але за рахунок цього можна отримати новий ERA. Одна з версій, що розглядається тепер, якщо ця схема буде реалізована, — це ERA 2.0. Тобто нам дали €50 млрд за рахунок попередніх відсотків, а тут можна говорити про суму в чотири рази більшу.

Коли ми говоримо про російські активи, ми не можемо не торкнутися справи Сергія Кузнєцова, якого Німеччина звинувачує в підриві «Північних потоків». Ситуація складна, за німецьким запитом у Хорватії затримали ще одного українця, Німеччина вимагає його екстрадиції. Є побоювання, що якщо Кузнєцова засудять, росіяни спробують використати це, щоб отримати компенсацію за «потоки». Заморожені активи якраз можуть бути цією компенсацією.

Важливо розуміти, що будь-який вирок чи політичний тиск у цій справі Росія та частина партнерів можуть використати проти нас у розмовах про активи і компенсації. Такі ризики треба прораховувати заздалегідь, і саме тому потрібна людина з мандатом, яка бачить усю картину і готує юридичну та політичну відповідь наперед, а не реагує постфактум.

І наостанок про компенсаційний механізм. У нас є Реєстр збитків. Тепер ви як юрист будете допомагати бізнесам подавати заяви до реєстру. Але реєстр — це тільки перший етап. Наступний етап — це Компенсаційна комісія. Угоду про її створення підписала 41 країна, а тепер, щоб вона почала роботу, треба 25 ратифікацій. Скільки вже є на сьогодні?

Разом з ратифікаціями потрібно ще 50 відсотків бюджету наповнення. Станом на зараз є 11 ратифікацій з 25 потрібних. Ми хотіли зробити це до кінця року, але не встигли. У нас були заплановані на осінь поїздки ключовими столицями, щоб і працювати по активах, і просувати ратифікацію по компенсаційній комісії та ратифікацію внутрішньодержавної процедури по Спецтрибуналу. Станом на зараз я не бачу, щоб хтось цим займався, окрім безпосередньо послів на місцях, — цього недостатньо.

Компенсаційний фонд — це третій етап всього компенсаційного механізму, місце, звідки будуть брати гроші на компенсації. І це найскладніший етап, бо немає єдиної позиції про конфіскацію російських активів і передачу їх у фонд. Хто буде просувати цю ідею зараз?

На жаль, ніхто. Але тут я хочу звернутися до всіх і сказати, що, попри це, саме зараз треба подавати заяви до Реєстру. Навіть попри те, що поки грошей немає. Чому це важливо? Відповідь дуже проста: збереження доказів. Фізичні особи можуть подати заяви особисто, витрачати кошти ні на що не треба. Бізнесу треба наймати юристів, бо процедура складніша. Правила ще не затверджені самою Комісією, але вже зараз необхідно зберігати докази, бо сьогодні у вас є персонал, ті, хто безпосередньо вели бухгалтерський облік, облік ваших матеріалів і ресурсів, а завтра вони можуть звільнитися, документи можуть бути втрачені. Тому я ще раз закликаю — подавайте заяви зараз.