Успіхи Starlink на українському фронті активізували конкурентів — від Amazon до Китаю та росії. Супутники росіян скоро запрацюють? Чи технологіями з ними поділиться Китай? Пояснюємо коротко

У грудні 2022 року компанія SpaceX вивела на орбіту чергову партію супутників Starlink нового покоління, 19 січня 2023 року — ще одну. Попри проблеми Ілона Маска з Twitter та падіння акцій Tesla, SpaceХ далі працює як годинник. Starlink зараз — найуспішніша система супутникового інтернету у світі. Її успіх дав старт новим космічним перегонам — конкуренти OneWeb та Amazon Project Kuiper обіцяють у майбутньому перевершити Starlink за кількістю супутників та якістю звʼязку. А використання терміналів Маска українськими військовими змусило Тайвань, якому загрожує вторгнення китайських військ, задуматись про власну систему супутникового звʼязку. Окрім Amazon, є й інші конкуренти — російська система «Сфера» та китайські розробки. «Бабель» розповідає, чому саме Starlink розпочав нову еру супутникового інтернету, чого очікувати від їхніх конкурентів, особливо від Китаю, та чи варто боятися, що в росіян скоро зʼявиться надійний звʼязок на полі бою.

Супутниковий інтернет існує давно. Чому про нього зараз говорять, як про щось нове?

Так, ще в 1996 році послугу супутникового інтернету почала продавати американська компанія Hughes Network Systems. Згодом зʼявилися конкуренти, серед найбільших — Viasat. Але супутниковий інтернет минулого покоління виявився занадто дорогим і повільним. Крім того, в жодної з компаній не вийшло покрити ним усю планету.

До кінця 2010-х запуски супутників на орбіту відбувалися рідко і коштували дорого, тому компанії запускали великі супутники на геостаціонарну орбіту — 35 786 км над рівнем моря. Підіймаючись так високо, він покривав звʼязком велику територію. Наприклад ViaSat-1, запущений у 2011 році, один покрив усю Північну Америку з Аляскою та Гаваями. Але з тієї ж причини такий супутниковий інтернет приречений бути повільним — супутник надто далеко, сигнал іде довго. Його може не вистачати, наприклад, для відеоконференцій. Крім того, сигнал приймає досить велика антена, яку не можна встановити самотужки.

Тому супутниковий інтернет довго залишався оптимальним рішенням лише для бізнесу, урядових організацій та користувачів, які просто не мають доступу до звичайного. Всім іншим він був непотрібний.

Інший підхід, який і взяла на озброєння компанія SpaceX, — тисячі супутників на низькій навколоземній орбіті. Супутники Starlink перебувають на висоті всього 336—570 км над рівнем моря. Сигнал йде без значних затримок, але й покриття кожного окремого супутника значно менше, тому їх треба багато.

Такі проєкти вже були раніше. В кінці 1990-х схожу систему сузірʼя супутників розробляла компанія Teledesic, яку фінансувала Microsoft. Вони планували запустити на низьку орбіту до тисячі супутників. Але у 2002 році компанія закрилася — проєкт виходив надто дорогим. У SpaceX із цим проблем немає, вони запускають супутники на власних ракетах Falcon 9. Та й загалом запуски ракет-носіїв стали помітно дешевшими. Запуск Falcon 9 для доставки супутників на низьку орбіту коштує $67 мільйонів, а у 2000-х запуск носія NASA міг коштувати понад $1 мільярд. А російські ракети-носії й зараз дорожчі за Falcon — до $225 мільйонів за запуск. Виробництво супутників також коштує менше, ніж 20 років тому.

Ще один плюс Starlink — простота. Підключення до геостатичного супутника — це велика антена та 2—3 години роботи майстра. Компактні термінали Starlink можна підключати самотужки й досить швидко. Це стало однією з ключових переваг, коли користуватися Starlink почала українська армія. Військові по всьому світу й раніше використовували супутниковий звʼязок, але переважно для командирів та їхніх штабів. Термінали Starlink достатньо мобільні, щоб їх могли возити з собою будь-які підрозділи — і для звʼязку між собою, і для наведення дронів та артилерії.

Starlink поки що захищений від хакерських атак. Ще в травні 2022 року Ілон Маск заявив, що компанія постійно та успішно відбиває кібератаки з боку росії. Крім того, роботу сузірʼя супутників неможливо порушити балістичною ракетою. Один великий супутник на геостатичній орбіті можна збити й обвалити всю систему. Малий супутник теж можна збити, але його одразу замінять аналогічним.

Хто буде конкурувати зі SpaceX?

Основні конкуренти — OneWeb та Amazon Project Kuiper. Британська компанія OneWeb почала виводити супутники на орбіту у 2019 році, і вже вивела 542 одиниці. Спочатку їхніми носіями були російські ракети «Союз». Але через війну в Україні компанія припинила співробітництво з росією, а дві останні партії доставили на Falcon 9. SpaceХ та OneWeb координують свою роботу, щоб їхні супутники не заважали один одному на орбіті.

У OneWeb багато інвесторів — індійський конгломерат Bharti Enterprises, французька телекомунікаційна компанія Eutelsat, уряд Великої Британії, японський холдинг SoftBank та навіть Hughes Network Systems, з якої супутниковий інтернет колись починався. А підприємство з виготовлення супутників OneWeb Satellites у Флориді на 50% належить компанії Airbus. У 2020 році OneWeb заявила про своє банкрутство, але проєкт врятували інвестиції Bharti та британського уряду.

Amazon планує запустити 3 236 супутників, однак поки не запустила жодного — першу партію планували на кінець 2022 року, але перенесли на перший квартал 2023-го. Незважаючи на затримку, у перспективі Project Kuiper може стати основним конкурентом Starlink. Бо Amazon має те, чого немає в інших — власну платформу Amazon Web Services для хмарних обчислень, машинного навчання та аналізу даних. Супутниковий інтернет зробить AWS потужною системою передачі даних. Крім того, у Джеффа Безоса є власний космічний проєкт Blue Origin. Його вже випробуваний корабель New Shepard не підходить для доставки супутників — він злітає лише на 107 км над рівнем моря. Але за планом Безоса їх понесе нова ракета New Glenn, перший запуск якої й очікують у 2023 році.

Ще є група супутників O3b на середній навколоземній орбіті, яка належить франко-люксембурзькій компанії SES SA. Загалом SES спеціалізується на геостатичних супутниках для телебачення, але у 2013 році вона почала запускати супутники для інтернету. Тепер на орбіті їх 20. Але послугами O3b зараз користується переважно великий бізнес та урядові організації — Microsoft, оператори мобільного звʼязку, Міністерство оборони США, судноплавні та авіакомпанії. SES щось середнє — затримка сигналу впʼятеро менша, ніж у геостатичних супутників, але все ще більша, ніж у Starlink. Та й для пересічного користувача супутники O3b поки що недоступні, компанія працює лише з великими комерційними та державними замовленнями.

У росіян є схожі проєкти? Чи варто боятися, що вони скоро теж отримають супутниковий інтернет?

У «Роскосмоса» є власний проєкт «Сфера», але боятися його не варто. Спочатку цей проєкт називався «Ефір», росіяни мали створити власну систему супутникового інтернету з 2015 по 2024 рік. У 2018 році президент путін заявив, що вже через декілька років у росії буде 600 супутників і «це буде взагалі прорив».

Поки що прориву не сталося. У жовтні 2022 року «Роскосмос» запустив перший демонстраційний супутник. У наступні два роки планують запустити ще два. Тому до свого аналогу Starlink росії ще дуже далеко. На швидкість проєкту вплинули, в тому числі, санкції та брак комплектуючих.

Starlink у росії не працює, OneWeb теж. І наразі там немає жодних доступних систем супутникового інтернету.

А в Китаї? Вони можуть поділитися з росіянами своїми супутниками?

Поки що немає чим ділитися. У Китаї зараз є близько двадцяти різних компаній із власними проєктами швидкого супутникового інтернету. Найбільша — GalaxySpace, яку оцінюють у понад $1,5 мільярда. У майбутньому GalaxySpace обіцяють звʼязок у пʼять разів швидший за Starlink. Але до цього ще далеко, бо поки компанія запустила лише сім супутників.

Небезпека для американських та європейських проєктів полягає в тому, що їхні китайські конкуренти існують не нарізно. Усі розробки супутникового інтернету в КНР обʼєднані в державну програму Guo Wang — Національну мережу. Уряд КНР дав певну свободу компаніям і стартапам у цій сфері та поступово інвестує в найуспішніші з них. Серед співробітників компаній вже є держслужбовці. Наприклад, голова технічного комітету GalaxySpace Ден Цзюньцюань одночасно керує державною науково-дослідною установою. Тому зі скромних успіхів окремих компаній, таких як GalaxySpace, може поступово вирости велика китайська система супутникового звʼязку.

Ділитися чи не ділитися своїми супутниками з кимось — це питання політичне. І буде залежати від обставин, які існуватимуть на момент, коли така супутникова система в Китаї зʼявиться. Але китайські підприємці вже зараз озвучують політичний підтекст своїх розробок — послуги супутникового інтернету для країн, яких західні компанії не вважають першочерговими клієнтами.

«У регіони, де розвиток інтернет-інфраструктури відстає, такі як Африка, Латинська Америка та деякі частини Південно-Східної Азії, ми можемо експортувати китайський супутниковий інтернет», — каже Лань Тян-Ї, засновник аерокосмічної консалтингової компанії Ultimate Blue Nebula.

Він додає, що сам Китай майже не потребує супутникового інтернету — покриття в країні й так достатнє. Тому основна мета — експорт. З іншими своїми технологіями звʼязку Китай робить так само. Наприклад, просуває свою супутникову навігаційну систему BeiDou, конкурента GPS. За останні декілька років її почали впроваджувати Білорусь, Венесуела та Пакистан.

А що з цього приводу думає Тайвань, якому Китай постійно погрожує?

Тайвань активно вивчає досвід України у війні з росією, готуючись до можливої конфронтації з КНР. І успішне використання терміналів Starlink українськими військовими — не виняток.

В січні 2023 року влада Тайваню заявила, що шукає інвесторів для створення компанії з державною часткою, яка розробить власну систему супутникового звʼязку. Тайвань звернувся до різних потенційних інвесторів, в тому числі до Draper Associates — венчурної компанії, яка була одним із перших інвесторів SpaceX.

А ми шукаємо читачів, охочих допомогти незалежній журналістиці: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.