Кажуть, Росії потрібен привід для війни. Але це не обовʼязково: його завжди можна вигадати, а якщо не виходить — влаштувати провокацію. Ось як це робили Гітлер, Сталін та інші генерали з диктаторами

Від березня минулого року Росія стягує війська до українських кордонів та до окупованого Криму. В останні місяці про можливе масштабне вторгнення Росії в Україну говорить увесь світ. І українська, і закордонні розвідки не виключають, що Росія може піти на провокацію, щоб отримати привід для вторгнення. Наприклад, обстріляти своїх військових і звинуватити у цьому українську армію. Кремлю таке робити не вперше. Так СРСР розпочав війну проти Фінляндії — щоб формально оминути пакт про ненапад, обстріляв свої позиції та звинуватив у цьому фінів. Так само вчинив і Гітлер під час вторгнення до Польщі. Є й інші приклади, коли формальним приводом для конфлікту ставав футбол і навіть помилка Google Maps. «Бабель» згадує історії військових провокацій та несподіваних приводів для конфліктів між країнами. І насамкінець бонус: повчальна історія про африканського диктатора, який перемагав у вигаданих війнах, а коли зважився на справжнє вторгнення, то програв.

Греція проти Болгарії, 19 жовтня 1925 року

Відносини між Грецією та Болгарією були напруженими ще від початку XX століття — через спірні прикордонні території. Країни воювали одна з одною у Першій світовій війні, після чого в них залишилося багато взаємних претензій.

У жовтні 1925 року грецький прикордонник пішов шукати свого собаку, що загубився, зайшов на територію Болгарії, де його застрелили болгарські вартові. Болгарська сторона вибачилася і запропонувала створити спільну комісію для розслідування інциденту. У Греції саме готувалися до президентських виборів. Грецький генерал Теодорос Пангалос, який керував урядом, вирішив використати інцидент для підвищення своєї популярності. Він заявив, що це була свідома провокація, і 22 жовтня відправив війська для вторгнення на територію Болгарії. Греки зайняли кілька сіл і спробували взяти штурмом прикордонне місто Петрич, але не змогли.

Болгарія звернулася до Ліги Націй, аналога сучасної ООН, із проханням врегулювати конфлікт. Ліга наказала грекам припинити вогонь, вивести війська та заплатити Болгарії 45 тисяч фунтів стерлінгів. Греція підкорилася і 29 жовтня вивела війська з території Болгарії, але при цьому грецькі солдати розграбували та спалили зайняті ними болгарські села, викрали худобу та вивезли врожай. За болгарськими оцінками, греки втратили 120 солдатів, а втрати Болгарії — один офіцер, 4 солдатів, 4 добровольців, 10 мирних жителів. Греки заявили, що втратили 5 людей та захопили 15 болгарських військовополонених.

Німеччина проти Польщі, 31 серпня 1939 року

Наприкінці серпня 1939 року Німеччина планувала напад на Польщу. Але потрібна була правдоподібна причина. Тоді нацисти вирішили почати операцію під кодовою назвою «Консерви». Її суть в тому, щоб інсценувати напад на свою територію «під чужим прапором». Ідея операції народилася в обергруппенфюрера СС Рейнхарда Гейдріха ще роком раніше, коли Німеччина анексувала у Чехословаччини Судетську область. Але тоді Франція та Велика Британія фактично змусили Чехословаччину віддати Гітлеру Судети, щоб не допустити великої війни у Європі.

Тепер ідея стала в нагоді для дискредитації Польщі. За сценарієм Гейдріха, есесівці, переодягнені у польську військову форму, мали напасти на радіостанцію у Гляйвіці та передати в ефір антинімецьке послання польською мовою. Роль «загиблих під час нападу» виконували вʼязні концтаборів, яких заздалегідь убили, а трупи привезли на місце інциденту. На есесівському жаргоні вони називалися «консервами», звідси й назва операції. Кодовим сигналом до дії стала фраза Гейдріха: «Бабуся померла». Операцію провели близько восьмої години вечора 31 серпня 1939 року, тривала вона не довше чотирьох хвилин.

Наступного дня Гітлер звернувся до німецького народу та заявив, що Польща напала на Німеччину. На цей момент німецькі війська вже розпочали вторгнення на польську територію по всій лінії кордону. Так розпочалася Друга світова війна. За місяць Німеччина спільно з Радянським Союзом окупувала та поділила Польщу.

СРСР проти Фінляндії, 26 листопада 1939 року

Відносини Фінляндії та СРСР не складалися ще з часів приходу до влади більшовиків у 1917 році. Чергове загострення розпочалося наприкінці 1930-х років. Спочатку Кремль намагався тиснути дипломатичними методами. Від фінів вимагали розмістити у себе радянські військові бази, потім поступитися кількома прикордонними островами в Балтійському морі. А потім зʼявилася нова вимога — відсунути кордон на Карельському перешийку на 90 кілометрів західніше від Ленінграда (зараз Санкт-Петербург), щоб «гарантувати його безпеку». Усі ці пропозиції фінські дипломати відхиляли.

Із початком Другої світової війни ситуація на радянсько-фінському кордоні стала більш напруженою. Проте між СРСР і Фінляндією діяв пакт про ненапад. Щоб отримати формальний привід для його розриву, радянські війська 26 листопада 1939 року обстріляли з артилерії свої ж позиції біля прикордонного села Майніла. Унаслідок обстрілу загинули 4 військових, а 9 були поранені. Радянська пропаганда одразу оголосила цей інцидент «нахабною провокацією фінляндської воєнщини» і закликала «відповісти потрійним ударом».

Фіни запропонували створити спільну комісію для розслідування інциденту та взаємно відвести війська від кордону. Але у Кремлі відповіли, що «вже надто пізно», в односторонньому порядку розірвали пакт про ненапад, і 30 листопада 1939 року чотири радянські армії вторглися до Фінляндії на різних ділянках кордону від Карельського перешийка до Заполярʼя. Того ж дня авіація почала бомбардувати фінську столицю Гельсінкі.

Так розпочалася радянсько-фінська війна. Але швидкою та переможною, як планували в радянському керівництві, вона не вийшла. Червона армія загрузла у фінських лісах і болотах. А фінські солдати розробили успішну партизанську тактику. Тільки до березня 1940 року радянська армія перегрупувалася, посилилася і прорвала оборону фінів, змусивши їх погодитись на невигідний мирний договір. Зрештою СРСР втратив приблизно у сто разів більше солдатів, а Фінляндія — приблизно десяту частину своєї території.

Сальвадор проти Гондурасу, 14 липня 1969 року

Ще з 1930-х років сальвадорці почали нелегально перебиратися до сусіднього Гондурасу. Тут вони захоплювали необжиті землі, влаштовували цілі поселення і постійно конфліктували з поліцією Гондурасу та місцевими селянами. Через це відносини між країнами були напруженими.

Наприкінці 1960-х років обидві країни мали військове керівництво і були на межі економічної кризи. Обидва уряди намагалися відвернути увагу населення від внутрішніх проблем і почали шукати цапів-відбувайлів. У Гондурасі такими призначили сальвадорських поселенців — у них почали відбирати землі, а їх самих депортувати. Влада Сальвадору не могла впоратися з потоком біженців. Відносини між країнами наближалися до критичної точки.

Але приводом для ескалації став футбол. Обидві збірні виборювали вихід на Чемпіонат світу 1970 року. А матчі в Сальвадорі та Гондурасі супроводжувалися заворушеннями, побиттям уболівальників і навіть футболістів. Третю, вирішальну, зустріч проводили на нейтральній території, у Мексиці. Збірна Гондурасу програла.

Після цього Гондурас розірвав із Сальвадором дипломатичні відносини. А Сальвадор у відповідь оголосив війну і 14 липня 1969 року вторгся на територію сусідньої країни. До 20 липня сальвадорці вже контролювали 400 квадратних кілометрів території Гондурасу. За цей час загинули, за різними даними, від двох до шести тисяч людей, близько 15 тисяч було поранено. Більшість жертв — мирні жителі. Бойові дії вдалося зупинити завдяки втручанню Організації американських держав, латиноамериканського аналога ООН. На початку серпня 1969 року, після довгих переговорів Сальвадор погодився вивести війська з Гондурасу. Власне, війну програли обидві країни. А в Сальвадорі затяжна економічна криза переросла наприкінці 1970-х у тривалу громадянську війну.

Нікарагуа проти Коста-Рики, 3 листопада 2010 року

Країни вже понад століття сперечаються, де проходить кордон між ними. Орієнтовно — річкою Сан-Хуан. І ось одного дня в листопаді 2010 року військові Нікарагуа висадилися на одному з островів, який вважався територією Коста-Рики, і стали там табором, знявши прапор Коста-Рики та піднявши прапор Нікарагуа. На запитання, що взагалі відбувається, президент Нікарагуа Даніель Ортега заявив, що це насправді їхня територія. Як доказ він показав роздрук карти Google Maps.

У Google визнали, що їхні картографи помилилися, коли перенесли кордон на 2,7 кілометра, і оперативно виправили помилку. Але Нікарагуа спірну територію не залишила. Коста-Рика вирішила не встрягати в збройний конфлікт. Тим більше, що свою армію вона розформувала ще в 1948 році. Зараз у країні є лише цивільна гвардія та поліція. Натомість костариканці звернулися до Міжнародного суду ООН. У 2018 році суд виніс ухвалу на користь Коста-Рики, а Нікарагуа зобовʼязав виплатити компенсацію.

Бонус. Диктатор Уганди проти всіх

Іді Амін правив в Уганді з 1971 по 1979 рік. До влади він прийшов, ясна річ, унаслідок військового перевороту. Воював він переважно проти свого народу — невдоволених згодовував крокодилам і практикував канібалізм. Отримував зброю від СРСР, вважав за свого кумира Гітлера і водив дружбу з лівійським диктатором Муаммаром Каддафі.

Прославився Амін своїми одіозними, епатажними й абсурдними витівками. Наприклад, у 1974 році вимагав перенести штаб-квартиру ООН в Уганду, мотивуючи це тим, що в його країні знаходиться «географічне серце планети». У 1975 році Амін оголосив війну США, а наступного дня її «закінчив», оголосивши себе переможцем. Він запропонував королеві Єлизаветі II передати йому повноваження глави Британської Співдружності націй. А після того як британці у 1976 році розірвали дипломатичні відносини з Угандою та закрили своє посольство, до титулу диктатора додалося «підкорювач Британської імперії та король Шотландії».

Він дуже любив усілякі медалі, які скуповував у колекціонерів. А щоб вони всі помістилися на мундирі, Амін наказав зробити його довшим. Повний його титул звучав десь так: «Його Високоповажність Довічний Президент, Фельдмаршал Аль-Хаджі Доктор Іді Амін, Король усіх звірів на землі та риб у морі, Підкорювач Британської Імперії в Африці загалом і в Уганді зокрема, король Шотландії, кавалер орденів «Хрест Вікторії», «Військовий хрест» та ордена «За бойові заслуги».

Єдину реальну війну Амін розпочав проти сусідньої Танзанії. І тут він не втримався від епатажу. Оголошуючи війну, Амін викликав президента цієї країни Джуліуса Ньєрере, який вирізнявся доволі слабким здоровʼям, на ринг. Зрештою Амін вторгся в Танзанію, але зазнав нищівної поразки і втік з Уганди.

Ми проти диктаторів та вигаданих причин для воєн. Хіба це не привід відправити «Бабелю» донат?