«Будь-яку справу Бог приведе на суд». Після виборів у Білорусі протестують навіть священники. Їх затримують, бʼють, але вони продовжують допомагати — ось історія протестанта Миколи Мельянця

Девʼятого серпня ЦВК Білорусі оголосила, що на виборах президента знову переміг Олександр Лукашенко, який править країною вже 26 років. У той же день почалися протести, які тривають вже місяць — силовики стріляли у протестувальників гумовими кулями, кидали світлошумові гранати, затримували й били людей, катували й принижували їх у СІЗО. Опозиція сформувала Координаційну раду для передачі влади і діалогу з Лукашенком, проте з семи членів президії на волі залишається тільки письменниця Світлана Алексієвич. Лукашенко вважає себе легітимним президентом, звинувачує Захід у фінансуванні протестів, а опозицію — у захопленні влади. У протестах беруть участь навіть ті, хто намагався залишатися аполітичним. Наприклад, священники — вони виходять на колективні молитви, шикуються в живі ланцюги і допомагають волонтерам. Один з них — Микола Мельянець. Його затримували й били, але він продовжує протестувати. Кореспондентка «Бабеля» Катерина Мещерякова розпитала його, як віряни перетворилися на активістів, до чого вони закликають і за що їх затримують.

Миколі Мельянцю 41 рік, він протестантський священник з Мінська. До віри прийшов ще в дитинстві, вплинули оточення і місцевість, де він жив. Микола дозволяє називати його імʼя, але просить не згадувати інші. Поки ми говоримо, звʼязок кілька разів пропадає, а звук глохне. Микола жартує, що все це «підступи Лукашенка». Він розповідає, що коли той прийшов до влади в 1994 році, життя церкви ускладнилося.

— Білорусь не змогла повністю позбутися радянського минулого, це відбивалося і на церковному житті теж. У нас був невеликий період відносної свободи на початку 90-х. Імперія впала і люди відчули: можна спокійно молитися, проповідувати, збиратися і розвиватися. Але потім у Білорусь повернулися рудименти радянської системи.

У країні досі є орган, який регулює діяльність церков, він називається «Уповноважений у справах релігій і національностей». Священники не можуть просто «вийти і проповідувати» — для цього потрібно отримати дозвіл, а якщо його немає — проповідь вважатимуть «флешмобом» і «агітацією». Ще цей орган ускладнює реєстрацію нових церков.

— Православна церква має договір про взаємодію з державою, її підтримують. Католицька церква — друга за значенням, але з владою у неї напружені стосунки — вважають, що на неї надто впливає Польща. Наприкінці серпня митрополит Тадеуш Кондрусевич виїхав до Польщі у справах єпархії, і його, громадянина країни, не впустили назад до Білорусі. До протестантів ставлення таке: «Ми вас терпимо, але краще б вам сидіти тихіше води, нижче трави».

Раніше церква намагалася залишатися аполітичною — усі гострі кути обходили, а політичні події коментували загальними словами. Через чітке, прозоре, але неугодне владі висловлювання храм могли перевірити пожежники або санстанція.

— Червоний костел перебуває у власності держави, а громада його орендує. Після того як цьогоріч католики засудили порушення і відсутність рівних прав у кандидатів у президенти, до церкви прийшли спеціальні люди, які заявили, що у громади є борг 156 тисяч рублів за оренду костелу.

Про затримання і ставлення силовиків

Микола розповідає, що спершу білоруси думали, що вибори будуть млявими й нецікавими. Але коли до виборчих дільниць почали шикуватися черги, стало зрозуміло, що сутичок не уникнути. Увечері 9 серпня почалися перші протести, а наступного дня Микола з братами вирішили, що поїдуть у центр Мінська — подивитися, що відбувається, і зрозуміти, як можна допомогти.

— Ми зупинилися за 5—6 кілометрів від центру, просто стояли і розмовляли. Раптом до нас підʼїхав бус з тонованим склом. Звідти вискочили «космонавти». Чорний одяг, шоломи, кийки в руках, жодних розпізнавальних знаків — що це правоохоронці ми дізналися вже згодом. Неподалік від нас стояли люди, вони гукнули: «Тікайте!» Ми з одним з братів стартанули, але далеко не втекли — за нами погналися омонівці з криком: «Стій! Стріляму!»

Миколу з братом наздогнали, кілька разів ударили кийками, затримали і посадили до автобуса.

— Я в той момент навіть радів, бо думав, що коли ми відбігали від машин, то відвели ОМОН від іншого мого брата і нашого друга, які тоді стояли трохи осторонь. Але я помилився — приїхала ще одна машина з ОМОНом, і їх теж затримали. При цьому брата били електрошокером і цілили прямо в серце.

Миколу разом з трьома десятками інших затриманих доставили в РУВС. Серед них були іноземці, представник моніторингової групи ООН, жінка 53 років і хлопець 18 років з ментальним розладом. Людям довелося майже цілу ніч стояти на вулиці у дворі — поблажок не робили нікому.

— Нам дозволили поспати просто на землі близько чотирьох годин. Нам не давали їсти, тільки пити, і то одну пляшку на всіх. Ти береш пляшку і розумієш: якщо зараз випʼєш, іншим не вистачить. Тому я пропускав свою чергу, щоб вистачило хоч комусь.

На другий день за нами приїхав автозак, щоб відвезти до вʼязниці в місті Жодино. З нього вийшли омонівці зі словами: «Готуйтеся, ви всі помрете. Ми вас будемо вбивати». На підлогу кузова пластами поклали 27 осіб, їм стягували руки за спиною будівельними стяжками і били.

— Я йшов останнім і розумів, що мене швидше за все вбʼють. Все, що мені залишалося — це молитися, і Господь зробив диво: мене жодного разу не вдарили.

Миколу відпустили тільки на четвертий день.

— Коли нас затримали, телефони забрали, і ми випали з інформаційної повістки. Але чули в місті вибухи, черги — там йшла справжня війна.

Про те, як протестує церква

Коли людей почали саджати до слідчого ізолятора на Окрестіна, а під стінами ізолятора збиралися родичі й знайомі, тоді священники змогли «попрацювати за своїм профілем» — вони приходили до людей, говорили з ними і молилися.

— Ми домовилися зі священниками і вірянами інших конфесій приходити і молитися біля Червоного костелу. Але нам не давали цього робити — майже одразу приїжджав ОМОН і оточував нас. Чоловіків пакували і вивозили, жінкам дозволяли піти. Близько двадцяти моїх знайомих затримали. За що і чому, не пояснили, добре хоч не били.

Із перших днів віряни і священники стали думати, що вони можуть зробити. Так зʼявилося кілька ініціатив — кожного дня віряни різних конфесій збиралися на молитву в центрі Мінська, вони організовували хресні ходи і молилися біля вʼязниці на вулиці Володарського. 21 серпня вони організували живий «Ланцюг покаяння» довжиною близько 15 кілометрів — від меморіалу в Куропатах до СІЗО на Окрестіна. На таку акцію вийшли близько 20 тисяч осіб.

Микола каже, що священники й віряни не закликають до насильства, їх бажання — правда і послідовне виконання закону. На своїх плакатах вони пишуть цитати зі Святого Письма, наприклад, «Бог є любов» або «Усяку справу Бог приведе на суд».

— Але є священники, які підтримують владу. Я бачив інтервʼю, в якому священнослужитель заявив, що влада має право карати, а ОМОН — це знаряддя покарання людей за їхні гріхи. Деякі священники вважають, що мають бути обіч: сидіти й молитися, а не брати участь у протестах. Є люди, які в коментарях на Facebook пишуть, що люди все вигадали, а сліди від побоїв намалювали марганцівкою. Пропаганда на телеканалах змальовує протестувальників нацистами і людьми, які взагалі не мають права на існування. Тим, хто не має щеплення від пропаганди, непросто відокремити правду від брехні. Одного разу я бачив, як бабусі почали кричати колоні дівчат з квітами, що вони фашисти, яких потрібно вбивати і розстрілювати.

На питання, чи побільшало людей у церкві за час протестів, Микола каже, що священнослужителі самі вийшли в народ.

— Зазвичай церква проводить «масову рекламну кампанію», щоб заманити до себе. Я ніколи не був з цим згоден. Має бути навпаки: церква і священнослужителі повинні йти до людей. Те, що це почало відбуватися, дуже радує. Наприклад, біля слідчого ізолятора волонтери готували їжу для тих, хто чекав на затриманих. Їх могли розігнати омонівці. Тоді священники — православні, протестанти, католики — встали навколо волонтерів «живою стіною».

Про спецоперацію для волонтерів і православного атеїста

Я питаю у Миколи, чи продовжує він протестувати проти Лукашенка, він киває, посміхається і додає: «Не кажіть товаришу майору».

— Нещодавно я на своєму вантажному бусі допомагав евакуювати наметовий табір біля «Окрестіно». Небайдужі люди поставили поруч зі слідчим ізолятором намети і допомагали як могли — годували, підтримували, консультували з юридичних питань. У якийсь момент потрібно було зменшити кількість людей і зробити це акуратно, бо іноді ОМОН перехоплював волонтерів і забирав у них речі. Ми розробили цілу операцію, щоб безпечно перевезти намети і речі на спеціальний склад — перекривали дороги, стежили за правоохоронцями, пускали «підставні» машини за кількома напрямками.

Микола каже, що віряни не можуть залишатися осторонь, коли влада застосовує силу. Багатьом важко усвідомити, що в країні є протестувальники, які знімають взуття, щоб стати на лавочки, і водночас силовики, які бʼють, стріляють і принижують людей у СІЗО. На питання, чому могло так статися, священник відповідає:

— У нас на чолі держави стоїть людина, яка любить і захоплюється радянським минулим, яка називає себе православним атеїстом. Вийшло так, що паралельно розвивалися державний, фактично радянський апарат і драйвове, молоде суспільство. Коли вони зустрілися, все вибухнуло і заіскрилося.

За місяць представники церков різних конфесій багато разів заявляли про себе і про свою протестну позицію — хтось більше, хтось менше.

— У Старому Заповіті є принцип, менш відомий за 10 заповідей: «Коли до тебе проявлять насильство, ти маєш кричати». Тоді насильника покарають. Якщо наше суспільство зараз піддають насильству — ми зобовʼязані кричати: перед іншими людьми, небом і перед богом. Це мінімум, який ми можемо зробити.