Ішов третій місяць епідемії COVID-19 у світі. В українських церквах парафіяни цілують хрести та причащаються з однієї ложки — антивірусний репортаж

Станом на неділю, 15 березня, в Україні було вже три підтверджених випадки гострого респіраторного захворювання, викликаного коронавірусною інфекцією COVID-19. Кабінет міністрів заборонив масові заходи, чиновники та політики закликали українців до соціальної самоізоляції. Однак парафіяни православних церков пішли на недільну службу. Кореспонденти «Бабеля» Катерина Коваленко та Євген Спірін відвідали кафедральні храми Православної церкви України й Української православної церкви Московського патріархату, щоб подивитися, як віряни причащаються з багаторазового посуду та цілують хрести й ікони.

Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Українська православна церква Московського патріархату

О девʼятій ранку біля центрального входу в лавру вже багато людей і кілька десятків припаркованих машин. Біля воріт на стільцях — торбарі з плакатами «Допоможіть на лікування». На службу йдуть сімʼями, разом із дітьми. Недільна служба в Аннозачатіївській церкві на території лаври починається о 9:15. У церкві не більше сорока людей.

Біля входу стоїть стіл із записками за здоровʼя та упокій. Помʼянути імʼя — пʼять гривень. Тут же рекламні буклети турів для паломників у Болгарію та Сербію. Над столом висить аркуш із цитатою зі Второзаконня: «На жінці не повинно бути чоловічого одягу, і чоловік не повинен одягатися в жіноче плаття, бо мерзенний перед Господом, Богом твоїм, кожен, хто робить це». Поруч священник біля тумби, на ній лежать хрест і Біблія, тут же сповідують.

У черзі на сповідь уже стоять кілька людей. Один за одним підходять до священника, він підіймає поли єпітрахілі, віряни каються та цілують Біблію і хрест. Деякі після сповіді відходять, купують свічку, запалюють її та йдуть цілувати ікону в кутку храму. Вона велика, за склом. Під іконою лежить ганчірка. Кожен, хто поцілував скло, тут же витирає його ганчіркою та кладе її на місце. Поруч з іконою стоїть мама з маленьким хлопчиком, він весь час плаче й майже заглушає літургію. Мама хапає його за руку та тягне на вихід:

— Ти чого так кричиш? Люди прийшли молитися чи твоє виття слухати?

Ближче до пів на десяту людей стає більше: у храмі вже вільно не стати. Священник входить у зал, люди намагаються зробити півколо, але їх забагато. У цьому ж храмі розташовано вхід у підземні печери лаври. На вході табличка: «Тільки для поклоніння». Вузькі довгі східці ведуть у печерний комплекс. Усередині темно, на стінах свічки та лампади. Внизу, у маленьких залах юрбляться люди. Вони прийшли помолитися та вклонитися мощам. Кожен після короткої молитви цілує скло раки з мощами. Дехто по кілька разів. Один чоловік цілує, кашляє і цілує ще раз. Одразу за ним у черзі на поклоніння жінка з дівчинкою років семи. Вона підходить і рукою нахиляє голову дівчинки до скла — та цілує.

— Молодець. Попереду ще кілька важливих святих.

У коридорах дуже темно і майже нічого не видно. Мощі святих вмуровані й в стіни. Чоловік зупиняється, хреститься. За ним черга. Він прямує далі. Виявляється, що він хрестився навпроти технічного щита. Жінка з дівчинкою йде в інші зали з мощами. На виході з ближніх печер невеликий храм, у ньому багато людей. Вони теж моляться, а потім по черзі цілують ікони. На вулиці стоять двоє молодих хлопців. Вони вийшли з печер, пʼють чай, який можна придбати поруч у кіоску, й обговорюють новини.

— Я щось у цей вірус не дуже вірю. Думаю, це змова фармакологічних компаній, щоб випробовувати на нас вакцини.
— Я читав, що він лише китайців уражає, що його навмисно зробили в лабораторії. А всі інші хворіють на застуду.

Біля головного собору лаври — Успенського — на парковці немає порожнього місця. Біля входу в храм стоїть чоловік із червоною широкою стрічкою на шиї, на ній висить ікона. Його вичитує охоронець храму:

— Ти жадібна сволота. Просиш гроші, то пасочку тобі, то ковбаски, то гривню, то копієчку, ще й іконою розмахуєш. Про Бога думай!
— Та все, все, я вже йду, не кричи.

Чоловік плететься в бік від храму до свого знайомого, такого ж жебрака, у козачій папасі на голові. Храм забитий людьми. Йде служба. Люди моляться, ставлять свічки та цілують ікони. Біля виходу стоїть жінка років 70-ти і тримається за руку священника. В руках у неї згасла свічка.

— Я так і кажу, Україна — це окраїна, сюди навіть вірус не приходить. Молимося Господу нашому, щоб обійшлося. З нами Бог, я йому вірю, а не лікарям.

Михайлівський Золотоверхий собор, Православна церква України

Основна служба в Михайлівському Золотоверхому соборі розпочинається о десятій ранку. На початку літургії людей небагато. Більшість залишилися ще з ранкової служби. Серед них — єдиний на весь собор чоловік у масці та жінка з рожевим волоссям, яка час від часу кашляє. На вході до храму висить плакат від Міністерства охорони здоровʼя, який пояснює, що таке коронавірус і що потрібно робити, щоб не заразитися.

Біля входу, як у лаврі, теж столик із записками за здоровʼя та упокій. Також на ньому церковні газети, буклети та велика банка з антисептиком для рук. Сивий чоловік у спортивній куртці довго обирає, що ж узяти. Зупиняється на памʼятці про гріхи.

За годину в храмі вже понад 300 осіб, люди продовжують приходити. Літня жінка сідає на лавку й каже:

— Вже 24 роки ходжу на службу. І буду ходити. Людей сьогодні мало, грипу мабуть злякалися, ось і сидять вдома. А я не боюся!

У церкві багато літніх людей, молодих батьків із дітьми, вагітна жінка. Час від часу хтось чхає або кашляє, але на це ніхто не звертає уваги. Жінка в кольоровому жартує:

— Ну от, у метро чхнеш — одразу всі від тебе відходять. А тут рідні — ніхто не відходить.

Службу править предстоятель Православної церкви митрополит Епіфаній. Люди продовжують прикладатися до ікон. Раз на пів години служителька храму протирає скло однією й тією ж ганчіркою. Епіфаній починає проповідь:

— Коли ми хворіємо, ідемо в аптеку за ліками або до лікаря та просимо про допомогу. Це добре, лікарі лікують нас. Але іноді ми хворіємо не фізично, а духовно. І тоді лікар — це церква. Коли людина приходить на сповідь, а її питають: «Чи був ти вчора на вечірній службі?», і вона знаходить тисячу відмовок. Бог створив усе, то чи не створив Бог вірус, щоб послати нам випробування? Тому що ми перестали ходити до церкви, говорити з Богом. Великий піст — це не лише про те, щоб не їсти певну їжу, але й про те, щоб обмежити себе від вчинків і думок, які неугодні Богу.

Люди в храмі схвально кивають. Предстоятель просить молитися та стверджує, що захворіти може лише той, хто засумнівався у вірі. На сповідь вишикується черга. Під однією зі стін, на якій немає ікон, лежить скручений килим. На ньому спить маленька дитина. Поруч на стільці сидить чоловік і грає на смартфоні. Після сповіді кожен цілує хрест. Священник помічає фотоапарат, завмирає на мить і після цього намагається прикладати хрест не до губ вірян, а до лоба. Більшість із них невдоволено морщаться та намагаються поцілувати розпʼяття. Чоловік у чорній сорочці з золотистим коміром тягнеться губами й дістає до кінчика хреста, священник різко забирає руку.

Три дні тому Інститут церкви і суспільства провів круглий стіл, де Епіфаній закликав дотримуватися правил гігієни. На проповіді він повторив ці слова:

— Ми вважаємо, що під час епідемії досить буде вклонитися святим мощам, іконам, хресту й так висловити своє шанування. Краще уникати поцілунків ікон і хрестів.

Однак службу ніхто не скасовує. Попри карантин, Епіфаній закликає ходити до церкви й далі та не відмовлятися від причастя.

— Хіба в той час, коли немає епідемій, до церкви не ходять люди з хворобами? Хіба ті, хто причащається, захворіли? Скільки ми пережили епідемій?

Епіфаній міркує про таїнство причастя:

— Ми не маємо права забрати Ісуса з нашого життя, наслідки від цього будуть гіршіми, ніж можуть бути від вірусу. Це випробування нашої віри. Хто сумнівається, нехай не причащається. Так, тому що сумніви можуть похитнути віру. А це небезпека.

Митрополит говорить про спільні молитви, про те, що їх не можна скасувати, і це не обговорюється. Між іншим він згадує і владу:

— Влада і церква роблять усе, щоб убезпечити нас від хвороби. Треба з розумінням ставитися до цього, щоб якомога менше людей заразилися. Ми мусимо молитися і просити, щоб Господь відвернув цю кару.

На вході до храму сперечаються чоловік і жінка:

— Я сюди ходив і буду!
— Кажуть, що можна захворіти та померти. Але, з іншого боку, і Йов страждав. Це було випробування. Йов зрештою отримав усе, може, і ми отримаємо?
— Що все? Мені хоча б тридцять квадратів на Софіївській Борщагівці...

Починається причастя. Люди стають у чергу, щоб скуштувати просфору та вино з рук Епіфанія. Збоку від вівтаря служка розливає вино в одноразові стаканчики. Епіфаній бере позолочену чашу з вином:

— Тіло Христове і кров Христова.

Люди по черзі підходять до митрополита і відкривають рота. Він зачерпує спеціальною ложечкою («лжицею») вино з чаші та вкладає її кожному до рота. Хтось просто чекає, поки вино виллється, а хтось злизує його. За кілька хвилин сорок людей причащаються з однієї ложки.

Епіфаній знову виходить і стає перед вівтарем. Це заключна частина служби.

— Брати й сестри. Важливо берегти себе і думати про Царство Боже. Важливо любити Господа й почати хоча б із себе. Змінити своє життя. Спілкуватися з Богом, з нами, молитися, бути чистим у помислах. І у вас ще є час зробити все це. Час до кінця посту і свята.

Хор починає співати, Епіфаній виходить із великим хрестом. Його цілують усі, хто може дотягнутися. По черзі хрест проходить через губи десятків людей. Хор співає.

— Боже, єдиний, великий, Україну храни. Україну храни. Україну храни.