Зеленському потрібен Литвин, а країні? Великий профайл радника президента з комунікацій

Дмитро Литвин офіційно став радником президента з питань комунікацій два місяці тому. Неофіційно це сталося значно раніше. Після початку повномасштабного вторгнення він поступово перебирав на себе все більше завдань і повноважень. Допомагав писати промови Володимиру Зеленському, займався комунікаціями Офісу та інших державних відомств. Литвин забрав частину повноважень у радника керівника ОП Михайла Подоляка і прессекретаря Зеленського Сергія Никифорова. Якщо спитати стару команду президента, чия людина Литвин, — короткої відповіді не буде. За ним немає впливового покровителя і друзів у владі. Головне, що є у Литвина, — довіра президента, з яким він спілкується регулярно. Для людини, яка, окрім іншого, відповідає за контакти з медіа, у Литвина погана біографія. Багато років він у своїх колонках і в соцмережах висміював журналістів і навіть присвятив цьому окремий телеграм-канал «Телекошмар». Окрім цього, йому закидають в минулому «ватні» погляди, роботу на провладному каналі «Інтер» і дружбу з проросійськими пропагандистами. Щоб розібратися, що з цього правда і як Литвин після всього став довіреною особою президента, журналістка Оксана Коваленко поспілкувалася з десятками людей: його шкільними друзями, журналістами і редакторами різних медіа, колегами і опонентами в Офісі президента, а також самим Литвином. Читайте велику історію його життя і трансформацій — від пихатого автора російського сайту «Сноб» до людини, яка хоче сформулювати справжній український історичний наратив.

1

Дмитру Литвину 40 років. Він народився в самому центрі радянського Києва — на Липках. Це район, де в 1980-х жила партійна еліта і, як говорили тоді, творча інтелігенція. Той самий район, де нині розташований Офіс президента і працює Литвин.

Його сімʼя не була ні елітою, ні богемою — «прості радянські люди». І це все, що Литвин готовий говорити про родину. Ця тема для нього табу. В його соцмережах ми знайшли хіба що одну згадку про родичів у Росії.

«Сімʼя не є визначальним для того, що я роблю. Я за те, щоб оцінювати особистість, а не походження. Відправна точка — це те, що в характері, в розумі і психіці», — пояснює Литвин «Бабелю» і уточнює, що ні з ким із родичів, окрім мами, не спілкується.

Його дитинство і шкільні роки минули на Липках. Литвин навчався в престижному Ліцеї міжнародних відносин № 51. У старшій школі класи розділили на гуманітарний і математичний напрямки. Литвин обрав перший — математику він не любив, і це було взаємно. Його клас був останнім, який вчився російською мовою.

Литвин не був ані душею компанії, ані лідером класу. Майже всі однокласники, з якими звʼязався «Бабель», говорити про минуле відмовились. Однак попередили Литвина, що про нього готують текст. Єдина однокласниця, яка погодилась, — нинішня депутатка від «Слуги народу» Анастасія Радіна. Вона згадує, що Литвин був спокійним хлопцем, не потрапляв у халепи. Вони подовгу говорили телефоном — про життя, про книжки, але після школи втратили звʼязок. У дорослому житті вони перетнулись лише після початку повномасштабки — в кінці 2022 року. Радіна шукала людину, яка відповідає за комунікації Офісу, їй дали телефон Литвина. «Я не одразу зрозуміла, що це той самий Дмитро», — згадує депутатка.

Загалом у майбутньому липська прописка допомогла Литвину. «Я потім багато дізнався за рахунок того, що друзі були чиїмись дітьми. Можна було познайомитися з людиною, батько якої нафтогазовий магнат», — згадує Литвин і ще раз уточнює, що сам він не з багатих.

2

У 2001 році Литвин вступив до Державного торговельно-економічного університету, де вивчав право. Він швидко зрозумів, що юриспруденція йому не цікава, але універ не кинув — хотів отримати «хорошу системну освіту». У 2006 він її отримав і забув — юристом не працював жодного дня.

В університеті Литвин закінчив військову кафедру. У профілі свого блогу на російському сайті «Сноб» про цей досвід він писав з іронією. «Відвідував деякі курси Національної академії оборони. Це дозволило мені не потрапити до армії та стати «офіцером запасу». Коли присягав на вірність тому, у чому довелося жити, пропустив шматочок про «захист конституційного ладу». Офіцер, який приймав присягу, схвально посміхнувся. Усі тут чудово розуміють, що служити можна лише власній мрії». Зараз Литвин каже, що ті слова — частина образу, який він створював. «Це ж сайт «Сноб». Якщо б у мене був профіль на сайті геймерів, що б я там писав? Якщо щось написано, це ж не обовʼязково реальність, — дещо роздратовано пояснює він. — Фізично неможливо складати присягу в присутності інших людей і щось пропустити». Одна з особливостей Литвина — незручні для себе питання він нівелює, зміщує акцент і змушує співрозмовника сумніватись, чи варто взагалі про це говорити.

Коли в Україні почалась Помаранчева революція, Литвину було двадцять. Наприкінці листопада 2004 року у центр Києва вийшли сотні тисяч людей — вони виступали проти фальсифікацій на президентських виборах на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Головне, чого вимагали люди, — чесного підрахунку голосів. Активними учасниками революції стали студенти з різних частин країни.

Литвин участі в революції не брав. Цим йому згодом не раз дорікали в коментарях у фейсбуку. Його відповідь — він не підтримував опозиційного кандидата Віктора Ющенка. «Я дружив з дітьми політиків і чув, що це людина, яка не витягне Україну. Він хороший сім’янин, патріот, але не досить енергійний, щоб щось зробити», — пояснює Литвин і не уточнює, чи вважав він кращою альтернативою і досить енергійною людиною суперника Ющенка — Віктора Януковича.

Відповідати на запитання про перший Майдан Литвину не дуже подобається. Він каже, що в ті часи був досить далеким від політики, і одночасно цитує грузинського реформатора Каху Бендукідзе, на зустріч з яким ходив, коли Ющенко вже був президентом. Литвин запамʼятав відповідь Бендукідзе на запитання, кому варто вірити. «Він так подивився і сказав: “А ви не вірте нікому! Ви думайте!” Це мені дуже зрезонувало», — згадує він і, щоб підсилити свої слова, наголошує, що Бендукідзе про Ющенка теж був невисокої думки.

3

Перед випуском з університету знайома Литвина, яка мала звʼязки у медіа, запропонувала йому спробувати себе в журналістиці. «Це був якийсь сайт, якого вже немає. Я спробував, і воно пішло», — згадує він.

Литвин потрохи писав для різних медіа, наприклад для «Телекритики». Щоправда, тодішня її шеф-редакторка Наталія Лигачова такого автора не пригадує. Взагалі на тому етапі його «більше цікавило життя», а не робота. «Я взагалі людина дуже лінива — багато мені не треба. Надлишок вільного часу я заповнював спілкуванням з друзями, гуляв». На питання, на що він жив, Литвин відповідає нечітко: «Щось було у батьків, щось у мене. Щось написав — отримав гроші». Про статки родини він говорити відмовляється.

Литвин усе більше захоплювався політикою — йому подобалося за нею слідкувати й аналізувати. Він багато писав у «Живому журналі» (ЖЖ) — інтелектуальному попереднику фейсбуку — і вів блог у соцмережі «Тумблер». Там тексти можна було поєднувати з картинками. Очевидна зараз річ, за словами Литвина, тоді була рідкістю. У профайлі на «Снобі» до своїх досягнень він навіть записав: навчив багатьох людей, що ілюстрації так само важливі, як і текст.

У 2008 році Інститут Горшеніна запустив газету «Лівий берег» (ЛБ), рік потому — однойменний сайт. Як розповідає «Бабелю» Михайлина Скорик, тоді редакторка розділу «Київ» у газеті, у нульових медіа мали ті самі проблеми, що й тепер: усюди публікувалися одні й ті самі автори і лідери думок. Для ЛБ хотіли знайти нові імена. Заступник головного редактора Артем Горячкін, який до того працював в Інтерфаксі і «Газеті 24», вирішив, що таким новим експертом може стати Литвин. З ним він познайомився і зблизився в спільноті ЖЖ. І хоч, окрім Горячкіна, Литвин ні з ким у редакції не спілкувався, Скорик памʼятає, що він був дуже продуктивним і багато писав.

Почав Литвин із критики Фестивалю нового німецького кіно, а вже за кілька місяців, у квітні 2010, написав свою першу в ЛБ політичну колонку ― про Харківські угоди, які напередодні підписали президенти України і Росії Віктор Янукович і Дмитро Медведєв. Згідно з домовленостями, строк перебування російського Чорноморського флоту в Криму продовжили з 2017 по 2042 рік в обмін на знижку для України на російський газ. Литвин, на відміну від опозиції, яка назвала угоди державною зрадою і порушенням Конституції, нічого крамольного в них не побачив. Його аргументи звелись до кількох пунктів: при всьому бажанні вигнати російський флот з Криму Україна не могла; його перебування там не перешкоджало інтеграції країни ні в НАТО, ні в ЄС; Україна мала йти на поступки Росії, щоб зберегти свою газотранспортну систему.

Після приходу до влади Януковича 26-річний Литвин обрав для себе образ, який зараз назвали б ватним і провладним. Коли опозиція, журналісти і громадські активісти сварили нового президента за проросійську політику і перші кроки назустріч диктатурі, Литвин, навпаки, хвалив владу й іронізував над «вишиванками в деяких українцях». Він називав Гітлера, Путіна і Сталіна ефективними лідерами для їхніх сучасників, а Ющенка — ні. Стверджував, що скасування Януковичем політреформи і збільшення його повноважень — не проблема, а вигадки опозиції.

У 2010 Литвин ішов проти настроїв і трендів так само, як у 2019, коли чи не єдиний у бульбашці журналістів і активістів підтримував кандидата в президенти Зеленського. В 2019 він розносив команду Петра Порошенка, а в 2010 — опозицію до Януковича. «Якщо до 2004—2010 років на цих людей [опозицію до Партії регіонів] ще можна було покладати якісь надії, то тепер сподіватися на них — те саме, що доручити дитячому садку розробити атомну бомбу», — писав Литвин у колонці для ЛБ у жовтні 2010 року.

4

Команда Януковича почала тиснути на медіа майже одразу після приходу до влади. Навесні 2010 року журналісти головних новинних програм на телеканалах «1+1» («ТСН») та «СТБ» («Вікна-новини») заявили про втручання влади в редакційну політику. Керівництво каналів і влада все заперечили. Журналісти і медійні організації у відповідь у травні 2010 започаткували рух «Стоп цензурі». Вимог було багато, серед основних: припинити тиск на журналістів, не звільняти тих, хто публічно заявив про цензуру на каналах, ввести в Нацраду з питань телебачення і радіомовлення представників громадськості, забезпечити доступ до публічної інформації.

Блогер Литвин не став частиною цього руху. Ба більше — він його активно критикував. Цій темі він присвятив чимало дописів у фейсбуку і колонок на ЛБ. Головна теза однієї з них зводилась до того, що «борці з цензурою захищають не стільки свободу слова, скільки репресивну функцію ЗМІ». Буквально дослівно кілька днів потому його слова повторила лояльна до Януковича журналістка «Обозрєватєля» Альона Березовська.

Литвин не хвалив владу бездумно. Іноді він говорив правильні речі. Наприклад про те, що багато українських медіа виконують замовлення своїх власників і замість журналістики займаються політичним кілерством. Або про те, що не так багато ЗМІ проводять реальні розслідування, натомість під їх виглядом публікують зливи від зацікавлених сторін. З іншого боку, Литвин звинувачував українських журналістів у тому, що вони наслідують і копіюють російські медіа, а не створюють щось унікальне. Хоча сам серед своїх головних вчителів називав двох російських журналістів — «Золоте перо Росії» Ігоря Мальцева і ведучого Євгенія Кисельова, а також політика Андрія Ілларіонова. І головне: Литвин ніде не говорив про цензуру влади, яка в 2010 році була реальністю.

У 2024 від своєї позиції він не відмовляється, хоча формулює думку сумбурно: «Це була історія не про те, що треба припинити цензуру. Це був певний рух певних журналістів, які працюють у певних медіа. Вони чогось цим рухом досягали». Литвин наполягає, що методи «стоп цензурівців» були неправильні, однак каже, що руху він не протистояв: «Я би не сказав, що «гасив» їх. Десь погоджувався, десь ні».

5

У грудні 2011 року двоє людей з поганою репутацією, росіянин Семен Уралов та українець Володимир Петров, запустили сайт Ревізор.ua. Уралов — російський політтехнолог, який з 1998 року працював у передвиборчих кампаніях на окупованих Росією територіях: у Придністровʼї та Південній Осетії. Згодом він підтримав окупацію Криму і війну проти України. Володимир Петров займався чорним піаром і воював зі «Стоп цензурою» — публічно обвинувачував журналістів відомих видань у продажності й джинсі. Своєї справи Петров навчався у відомих російських політтехнологів і пропагандистів. Серед них Тимофій Сергейцев, який у квітні 2022 року закликав знищити Україну і частину її населення.

Головним редактором «Ревізора» запросили проросійського журналіста Олександра Чаленка, друга впливового «регіонала» Бориса Колеснікова. У своєму пості про перехід у «Ревізор» Чаленко писав: «Допомагатимуть мені на чергуванні два юні, але вже ненажерливі (в інтелектуальному плані), як великі гаїтянські краби, обдарування — мсьє Горячкін та мсьє Литвин. Хто їх не знає, представляю: колишні пролетарії на фабриці Соні Кошкіної. Вона експлуатувала їхні мізки у Lb.ua. Тепер я їх пригнічуватиму в “Ревізорі”».

Довга і плідна співпраця не склалась — Литвин пропрацював на сайті кілька місяців. «Ревізор» — чи не єдиний факт у біографії, за який йому соромно. «Вони хотіли, щоб я запустив їм сайт, який відрізнявся від інших, — я знав, як це зробити. Пообіцяли, що я робитиму те, що хочу. Я прийшов, побачив, що ні, і пішов», — пояснює Литвин.

З Горячкіним, який привів його у «Ревізор», він посварився і більше не спілкувався. Каже, «Ревізор» негарно повівся з головною редакторкою ЛБ Сонею Кошкіною, і йому довелося просити в неї вибачення. «Ця історія по ній вдарила, і мені досі за це соромно», — каже Литвин. Він не уточнює, про що саме йшлося. Кошкіна каже, що теж не памʼятає, про що мова.

З командою «Ревізора» Литвин стосунки розірвав, однак із Чаленком спілкувався аж до Майдану і навіть ходив на день народження, де, за його словами, «був весь місцевий руський мір». «Моє останнє спілкування з Чаленком було в кінці Майдану, я його спитав у фейсбуку, як він після всього планує ходити вулицями Києва. Він мене забанив і втік», — каже Литвин.

Петров з країни не тікав. І після перемоги Зеленського на виборах президента недовгий час навіть був ведучим державного телеканалу «Рада». Цю роботу, через обурення журналістів і громадських активістів, йому довелось залишити. Зараз він займається своїм ютуб-каналом «Ісландія». Литвин каже, що з часів «Ревізора» спілкувався з Петровим лише раз.

6

Навесні 2012 року Литвин прийшов працювати на провладний телеканал «Інтер», у програму російського журналіста Євгенія Кисельова «Велика політика». У той час власники каналу олігарх Дмитро Фірташ і голова Адміністрації президента Януковича Сергій Льовочкін розподілили «Інтер» на сфери впливу: Льовочкін контролював новинне мовлення, яким займалась компанія «Національні інформаційні системи» (НІС), команда Фірташа — всі інші продукти.

Кисельов був зіркою каналу і частиною медійного тренду запрошувати в Україну російських журналістів — так у 2005 році на запрошення бізнесмена Віктора Пінчука у Київ приїхав Савік Шустер, він робив популярне політичне ток-шоу «Свобода слова» на ICTV. Програма Кисельова мала повторити цей успіх.

Литвина до Кисельова привела його подруга Ярослава Артюшенко, тоді випускова редакторка «Великої політики». Кисельов згадує, що Литвин здався йому ерудованим хлопцем, який міг працювати з соцмережами. Тоді ця компетенція була в ціні. Коли Литвин розібрався з соцмережами, йому почали доручати писати аналітичні довідки. Як називалась його посада, він не памʼятає, каже, для нього це ніколи не мало значення.

«Дмитро завжди був дуже вихованим і тактовним, з правильною соціально-просторовою орієнтацією, — згадує їхнє спілкування Кисельов. Під незрозумілим терміном про орієнтацію він має на увазі здатність Литвина правильно будувати відносини з керівником. Литвин поважав авторитет Кисельова, але коли вважав за потрібне, міг мʼяко вказати йому на помилку. Його амбіції, якщо й були, нікому не кидались в очі. Майже всі ці якості згодом Литвин використає, щоб збудувати карʼєру в Офісі президента і заслужити довіру Зеленського.

Улітку 2013 року Литвина помітив Ігор Шувалов — російський політтехнолог Сергія Льовочкіна і неформальний куратор інформаційної служби «Інтера». Формально Шувалов був заступником директора з розвитку «Національних інформаційних систем». Кисельов тоді саме переходив на недільну новинну програму «Підсумки тижня», Шувалов долучив до неї Литвина — той готував аналітичні довідки для ведучих. Згодом він став редактором і добре справлявся.

Тим часом країна рухалась до Майдану. «Інтер», завдяки Льовочкіну, лишався провладним і виконував забаганки влади. Подеколи ексцентричні. Наприклад, восени 2013 року команді каналу довелося відзняти мінітурнір з великого тенісу за участю Януковича. Той хотів, щоб усе виглядало масштабно, як Ролан Гаррос. Турнір знімали на президентській дачі в Криму щонайменше десять камер, Янукович усіх переміг, Кисельову довелося зробити підводку. Литвин про те, що відбувалось на каналі, і зокрема про цей сюжет знав. На запитання, як він до цього ставився, каже — іронічно.

Колега Литвина по «Великій політиці» згадує, що напередодні Майдану за поведінкою і поглядами його можна було віднести до російських лібералів. «Проукраїнською його позиція не була, але і проросійською — теж», — розповідає вона на умовах анонімності. Інший колега каже, що Литвин намагався зайняти нішу скептичного спостерігача — часто це було схоже на щось «напівватницьке».

Литвин справді з задоволенням іронізував над речами і образами, дорогими багатьом українцям. Говорив, що Київ з вини більшовиків не став містом, а перетворився на скупчення хуторів біля станцій метро, «а яке це скупчення — визначає мова, якою там говорять, і зазвичай це російська». Він критикував «Океан Ельзи» і шанувальників групи за несмак і відсутність рок-н-рольного бекграунду. У топі професії для нього лишались російські журналісти. Російська політика та її герої захоплювали його більше за місцевих. Усе змінилось наприкінці 2013 року.

«Тоді здавалось, що ми з росіянами можемо читати одні й ті ж книги, дивитися одне кіно. Але Майдан усе перекрив. Стало очевидно, що наше уявлення про Росію було помилковим», — визнає зараз Литвин.

7

Двадцять першого листопада 2013 року уряд вирішив призупинити підготовку до Угоди про асоціацію з Європейським Союзом і посилити співпрацю з Митним союзом, тобто з Росією. Того ж дня перші протестувальники вийшли на Майдан у центрі Києва. Співробітник провладного «Інтера» Литвин спершу, за звичкою, критикував опозицію, але після побиття «Беркутом» студентів, 30 листопада 2013, почав активно підтримувати протест. «Майдан був моментом, коли моральна людина не могла зробити інакший вибір, ніж підтримати його, — пояснює він. — До певного моменту можна було перебувати в якомусь тумані, чогось не розуміти, але на Майдані вже все мало бути однозначно».

На початку грудня 2013 в соцмережах він пояснював, навіщо потрібен Майдан, радів, що в Києві скинули памʼятник Леніну, регулярно приходив на мітинги, постив звідти фото, був на Хрещатику під час кількох штурмів силовиків, підтримував «Правий сектор» і Дмитра Корчинського.

Паралельно на «Інтері» тривала своя революція — менш гучна. Після побиття студентів Льовочкін написав заяву про звільнення з Адміністрації Януковича, а Фірташ руками своєї медіаменеджерки Ганни Безлюдної витіснив з каналу вже ненадійну команду НІС — у медіа її називали «командою Льовочкіна». З «Інтера» пішли журналістка Ольга Червакова, Євгеній Кисельов, директор НІСу Назім Бедіров, виконавчий директор Лаврентій Малазонія та Ігор Шувалов. Литвин у той момент був у відпустці і звільнитися разом з усіма не встиг, про що досі жалкує. Його вигнали з каналу, щойно він повернувся.

Після цього на «Інтері» почалась активна пропаганда проти Майдану, а Литвин у день розстрілів мітингувальників написав пост, який сильно відрізнявся від усього, що він публікував раніше. «Нас тут обʼєднує в одну культуру неусвідомлена любов до життя! А їх обʼєднує в одну культуру історична неминучість переносити трон з минулого в майбутнє. Тому у нас все трохи інше, хоча ми росіянам, здавалося б, такі близькі».

Колишній головний редактор журналу «Телекритика» Євген Мінко згадує, як у кінці лютого, коли Янукович уже втік, а Росія ще не почала агресію в Криму, зустрів Литвина в компанії друзів. «Я подякував йому за те, що він зайняв достойну громадянську позицію і не відхилився від неї. Багато журналістів на каналах не могли протистояти тиску з боку влади», — розповідає Мінко «Бабелю».

Після перемоги Майдану багато з того поганого, що зробила команда Януковича, відкотили назад. Наприкінці лютого 2014 на «Інтер» повернулась команда НІСу, зокрема й Литвин. Він працював на недільних випусках «Подробиць тижня», редагував «міжнародку» і, як кажуть колишні колеги, був виваженим і комфортним.

З травня 2014 на «Інтері» почала виходити програма Кисельова «Чорне дзеркало», Литвин був у команді, яка з часом ставала все меншою і під кінець їх залишилося ледь не двоє — Кисельов і Литвин. На той момент він умів і робив багато чого — планував теми, визначав героїв передач і, як кажуть колишні колеги, вмів переконати журналістів робити нецікаві їм сюжети — у Литвина був талант переговорника.

8

У новорічну ніч, за кілька хвилин до 2019 року шоумен і бізнесмен Володимир Зеленський у відеозверненні на каналі «1+1» заявив про наміри балотуватися в президенти. Майже всі відомі журналісти й активісти країни в соцмережах виступили проти нього. Фейсбук ряснів постами про те, чому Зеленський — найгірший вибір: наркоман, «кіт у мішку» і «російська консерва». Публічно його підтримали одиниці. Серед них — колишній нардеп від партії Петра Порошенка «Блок Петра Порошенка «Солідарність» Сергій Лещенко і Литвин. Останній писав численні пости і тексти на захист Зеленського, жорстко критикував його конкурента Порошенка і «порохоботів». Підтримувати Зеленського Литвин почав в кінці 2018 року.

«Для нього Зеленський був свіжим вітром, який нарешті змете все, що було раніше, і відправить на смітник усіх попередників», — вважає один з колишніх колег Литвина на «Інтері».

До початку кампанії Литвин не знав Зеленського особисто. Каже, інформація про те, що він консультував «Квартал» під час роботи над серіалом «Слуга народу», — неправда.

У команду влади Литвина на початку 2020 року привела депутатка фракції «Слуга народу» Євгенія Кравчук. Раніше вона займалась комунікаціями в партії «Укроп», а в СН працювала з медіа разом із тодішнім заступником голови Офісу президента Кирилом Тимошенком.

«Я читала його [Литвина] фейсбук і блоги на «Лівому березі» — подобався хід його думок і швидкість реакції. Було таке, що я тільки подумала, а бачу — вже пост у Діми вийшов, і більшість його думок співпадала з моїми», — згадує Кравчук.

Вона написала йому, вони зустрілись і почали спілкуватися. Литвин давав поради, як медійник і людина «над процесом». Згодом його долучили до написання тез для «слуг», які медіа часто помилково називали «темниками». Насправді це були рекомендації аналітиків, як краще коментувати ті чи інші теми. Через те що під брендом «слуг» у парламент пройшло чимало людей без жодного політичного досвіду, такі шпаргалки рятували депутатів від конфузів. Щоправда, не завжди. Кравчук каже, Литвин тез не писав, але давав поради.

У 2019 він запустив телеграм-канал «Телекошмар». Про запуск він повідомив традиційно вʼїдливо й іронічно. «Про найкумедніше, огидне і пізнавальне, що є в нашому телевізорі. Присвячую його створення Матвієві Ганапольському, це ж він мене надихнув». Ганапольський тоді працював на телеканалі «Прямий», який фактично належав Порошенку. Канал, і зокрема Ганапольський, постійно критикували Зеленського — Литвин постійно обурювався. У себе в каналі він критикував олігархічні телеканали, медіа Віктора Медведчука, згодом різні сайти, зокрема «Українську правду», яка публікувала заяви Путіна і таким чином, на думку Литвина, поширювала російські наративи. Через вʼїдливі пости і безапеляційну критику Литвин заочно розсварився з багатьма журналістами. Винятком став інший симпатик Зеленського — колишній журналіст Сергій Лещенко. Його Литвин активно критикував ще до Майдану, але після перемоги «слуг» вони вели спільні стрими, де Лещенко багато хвалив Литвина.

У квітні 2020 року антикризовим радником керівника Офісу президента став Михайло Подоляк — в ОП почали перебудовувати комунікації, а Литвина — активніше залучати до роботи команди. У січні 2021 він пішов з «Інтера». Співрозмовник «Бабеля», який входив у комунікаційну команду Офісу, розповідає, що з часом Литвина почали кликати на медійні наради, в яких брали участь Подоляк, прессекретар президента Сергій Никифоров, старша радниця Єрмака Дарія Зарівна, очільниця директорату з питань інформполітики ОП Ірина Победоносцева та інші люди ситуативно.

«Перед повномасштабним вторгненням я був у співпраці з Подоляком, ми обговорювали і разом шукали сенси і формулювали позиції», — згадує той період Литвин. Безпосередньо з президентом він не працював, лише перетинався.

Перед повномасштабним вторгненням пости Литвина повністю дублювали позицію влади: він висміював попередження Штатів про небезпеку і критикував посольства західних країн, які виїздили з Києва. Ці кроки Литвин називав тупими і непропорційними до обставин.

9

Вранці 24 лютого 2022 року, після перших вибухів у Києві Литвин прокинувся, зібрав речі й поїхав на Банкову. Оскільки в Офісі формально він не працював, бо не хотів мати жодного стосунку до держслужби, перепустку довелось просити виписати у Подоляка. «Я просто хотів бути корисним, — каже Литвин. Він згадує, що тоді в Офіс також прийшли деякі блогери і журналісти, але не уточнює, хто конкретно. — Всі намагалися взяти себе в руки. Приїхав президент, Єрмак, інші, і все закрутилося».

На Банковій Литвин лишився на місяці і майже звідти не виходив, хіба що їздив додому по речі. З перших хвилин вторгнення росіяни переконували всіх, що влада втекла з Києва. Президенту треба було звернутись до людей і сказати, що фронт не посипався і в Офісі всі працюють. Перше його звернення готував колишній сценарист «Кварталу» і спічрайтер президента Юрій Костюк. Потім над тезами кілька днів працював Подоляк. Литвин не може точно згадати, коли почав писати промови, але найімовірніше — після 28 лютого, коли Подоляк поїхав на переговори з Росією про припинення вогню.

На Банковій Литвин оселився в кімнаті поруч із президентською — вони почали бачитися щодня. Зеленський проговорював основні тези звернень, Литвин оформлював усе в текст.

«Зараз усі називають головним спічрайтером президента Литвина, але насправді ідеї кращих промов і все нестандартне в них — це Зеленський. Він і Костюк уміють завернути так, що всі навколо плачуть. Дмитро класно пише, але мислить більш лінійно», — каже співрозмовник «Бабеля» в ОП.

У міру того, як довіра до Литвина зростала, йому доручали нові завдання, наприклад промови президента на міжнародній арені. У середині березня 2022 року Зеленський виступав перед парламентами різних країн, зокрема Канади, США, Німеччини, Італії, Франції. Виступи писала ціла команда — президент, Литвин, Єрмак і його заступник Андрій Сибіга. За потреби долучали представників посольств і Сергія Лещенка. Він допомагав з промовами в парламентах Японії, Норвегії та Ісландії. Костюк теж залишився в команді, але готує промови до важливих дат. У 2022 році Литвин став позаштатним радником Андрія Єрмака.

«Оскільки Литвин багато працював і був більш ініціативним за інших членів команди, він швидко набирав вагу, а, наприклад, Подоляк її втрачав», ― розповідає співрозмовник «Бабеля» в ОП.

«У перші місяці війни в бункері [ОП] сформувалось справжнє братство. Ті, хто там був у найскладніші часи, отримали фору і кредит довіри від президента. Звідти ті історії про «чеченців» Олега Татарова і посилення Литвина», — каже співрозмовник «Бабеля». І додає, що Подоляк, який теж був членом братства, здав позиції вже згодом, в тому числі й через війни всередині медійної команди, зокрема через конфлікт зі старшою радницею Єрмака Дарією Зарівною. Подоляк пропозиції «Бабеля» прокоментувати цю тему проігнорував.

Так Литвин від промов перейшов на поле комунікацій з журналістами, а 8 вересня 2024 року президент призначив його своїм радником з комунікацій. Вже за місяць довкола нього розгорнувся скандал — «Українська правда» звинуватила Литвина в тому, що він забороняє чиновникам і силовикам спілкуватися з виданням і не пропускає журналістів УП на зустрічі з президентом. Литвин усе заперечив. За його словами, він нікому нічого не забороняв, а якби справді хотів заборонити державним компаніям підтримувати заходи сайту, як про це говорить УП, то міг би це зробити.

Ці слова обурили шеф-редакторку «Детектора медіа» Наталію Лигачову. Вони з Литвином обмінялись постами в соцмережах, а після цього зустрілись особисто. Після зустрічі Лигачова поділилась враженнями з «Бабелем». За її словами, Литвин хороший аналітик і вміє переконувати. «Коли його слухаєш, віриш його аргументації, і тільки коли чуєш інші аргументи, починаєш сумніватися в його правоті», — розповідає Лигачова.

Зараз в Офісі у Литвина майже немає серйозних конкурентів. Зарівна повністю зосереджена на завданнях Андрія Єрмака і комунікаціями президента не займається. Никифоров, як каже один із членів медійної команди, не витягнув конкуренції з більш активним і наполегливим конкурентом. Подоляк втратив вагу і просто коментує в ЗМІ рішення влади. А Литвин, окрім іншого, має стосунок до комунікацій різних міністерств і Генштабу.

«Я можу порадити Міністерству оборони, що варто робити, а що ні. Скажімо, змінився головком — говорити з медіа чи ні. Але заборонити говорити я не можу», — пояснює він. Однак, за інформацією «Бабеля», саме Литвин зробив так, щоб інтервʼю головкома Сирського не зʼявилося в одному з провідних медіа.

«Литвин узяв на себе комунікації з президентом і узгодження з ним. Він працьовитий, готовий включатись постійно, навіть у вихідні — Зеленський це цінує. Литвин потрапляє до президента два-три рази на день. Він виражає те, що думає Зеленський», — оцінює роль комунікаційника співрозмовник «Бабеля» в ОП.

Інший співрозмовник каже, що для Офісу Литвин майже унікальний гравець — він рівновіддалений від усіх, важко сказати, чия він людина. Хіба що — президента. Що важливо, йому вдалось налагодити нормальні стосунки з Андрієм Єрмаком, який не любить коли в близькому оточенні президента зʼявляються нові люди. З Литвином таких проблем не виникло. Зокрема й через якості, про які розповідав Кисельов: Литвин поважає авторитет, вміє мʼяко відстояти свою думку і не випинає амбіції. Втім, вони у нього, безперечно, є. Литвин каже, українці досі не мають історичного наративу, очищеного від попередніх епох — імперської, російської, радянської і пострадянської. «Мені було б цікаво сприяти, виробити такий наратив. Це політична діяльність, але не політиканська, не про крісла», — розмірковує він.

Ми любимо писати великі історії про впливових людей, а ви любите їх читати (якщо дочитали аж сюди). Підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate