Ізраїль має ядерну зброю — якщо питають вороги, і не має — якщо союзники. Ось як він побудував свій арсенал Шредінгера

Український президент Володимир Зеленський вже другий тиждень спростовує чутки про те, що Україна хоче повернути собі ядерну зброю. Ізраїль живе з подібними чутками уже понад пів століття. Ба більше, це стало ізраїльською політичною позицією «ядерної неоднозначності» — не підтверджувати і не заперечувати існування власної ядерної зброї. Це почалось у жовтні 1956-го, коли молодому ізраїльському урядовцю Шимону Пересу вдалось роздобути для своєї країни ядерний реактор. А згодом всіма правдами й неправдами, зокрема і політичним шантажем, побудувати ядерний центр посеред пустелі. «Бабель» розповідає відому, але вельми цікаву історію ядерної програми Ізраїлю і згадує про найпоширеніші чутки щодо його ядерної зброї.

Як починалась ізраїльська ядерна програма

Ледь не від самого початку проголошення незалежності Ізраїлю у 1948 році його перший премʼєр Давид Бен-Гуріон мріяв про власну ядерну програму. «Те, що євреї Ейнштейн, Оппенгеймер і Теллер, зробили для Сполучених Штатів, також можуть зробити і вчені в Ізраїлі для свого народу», — казав він. Але при цьому на загал наголошував, що мова виключно про мирне використання атомної енергетики.

Усе почалось з конвенційної зброї. У 1947 році Бен-Гуріон призначив свого молодого, 24-річного протеже Шимона Переса відповідальним за закупівлю озброєнь для майбутньої ізраїльської армії. Ще на етапі дебатів в ООН щодо поділу Палестини арабські держави відкрито пригрозили євреям війною на знищення.

«Бен-Гуріон витягнув з кишені кілька аркушів потертого паперу і вручив мені. Це був список із двох стовпців: одного короткого та іншого довгого. “Це зброя, яка у нас є”, — вказав він на першу колонку. “А це зброя, яка нам потрібна. Якщо ми залишимося з тим, що маємо, то нам кінець”», — так згадував Перес про своє призначення.

Шимон Перес не підвів. Він нелегально скуповував озброєння по всьому світу. Примудрився навіть дістати танки, літаки та гармати і по запчастинах таємно переправляти їх до Ізраїлю. Усе тому, що Сполучені Штати, Британія та Франція оголосили ембарго поставок зброї на Близькій Схід, сподіваючись, що це збереже мир у регіоні. Натомість Радянський Союз охоче й відкрито постачав озброєння арабам.

Незважаючи на перемогу в арабо-ізраїльській війні 1948—1949, Бен-Гуріон та його оточення розуміли, що це лише початок протистояння. Ізраїлю потрібен був надійний партнер для постачання зброї — бажано хтось із великих західних держав. На початку 1950-х років Шимон Перес, який уже став наймолодшим генеральним директором Міністерства оборони, несподівано для всіх запропонував Францію. До такої ідеї початку скептично ставився навіть Бен-Гуріон. «Французи?! Та вони ж програли війну», — вигукував він щоразу, як Перес заводив розмову про Францію.

Утім, Перес розраховував, що з французами все ж вийде домовитись. Позаяк арабські сусіди Ізраїлю, особливо Єгипет, були загрозою й для тодішніх французьких колоній у Північній Африці — постачали зброю місцевим повстанцям. Перес вирушив на перемовини до Парижу і знову не прогадав. З 1953-го Франція почала постачати Ізраїлю найрізноманітніше озброєння. Французькі винищувачі «Міраж» згодом стали основою ізраїльських ВПС.

Кульмінаційний момент настав у 1956 році. Тоді єгипетський президент Гамаль Абдель Насер отримав купу зброї від СРСР і розраховував «змити ганьбу» за попередню поразку у війні з Ізраїлем. Перед цим він ухвалив «фатальне рішення» націоналізувати Суецький канал, який контролювала британсько-французька компанія. Так Насер нажив іще двох могутніх противників.

Увечері 24 жовтня 1956 року представники Франції, Британії та Ізраїлю зустрілись на віллі в передмісті Парижу, щоб остаточно узгодити план дій проти Єгипту. Європейці пропонували такий сценарій — Ізраїль починає війну з Єгиптом, тоді Франція та Британія отримують привід, аби втрутитись і заразом повернути контроль над Суецьким каналом. Після тривалих роздумів Бен-Гуріон погодився на такий план. Шимон Перес, який теж був у складі делегації, скористався моментом і попросив у французів дещо суттєве натомість. Він вибрав момент, коли глава МЗС Франції Крістіан Піно та міністр оборони Моріс Буржес-Монурі щось обговорювали осторонь від усіх. Підійшов до них і спитав, чи не погодиться Франція надати Ізраїлю ядерний реактор.

Перес поділяв ідею Бен-Гуріона, що Ізраїлю потрібна ядерна програма. Але його хвилював не так науковий, як політичний аспект. «Якби ми збудували реактор, то вороги ніколи б не повірили, що ми це зробили у мирних цілях. Моя теорія ґрунтувалася на такому міркуванні: сама лише репутація володіння ядерною зброєю може стати силою стримування», — згадував Перес. Утім, він був упевнений, що французи відмовлять. Вони і так уже ризикували, постачаючи Ізраїлю зброю в обхід ембарго. Прохання Переса і справді ошелешило Піно та Буржеса-Монурі. Вони пішли в дальню кімнату вілли, аби обговорити це питання наодинці. Та невдовзі повернулись і, на подив Переса, відповіли, що готові просто зараз укласти попередній проєкт угоди.

Ядерна програма Ізраїлю ледь не зірвалась

Більшість ізраїльських урядовців і чиновників розкритикували ядерну угоду з Францією. Тодішня глава МЗС Голда Меїр стверджувала, що це зашкодить відносинам зі Сполученим Штатами. Очільник Моссаду Іссер Харель побоювався «радянської відповіді». Міністр фінансів Леві Ешколь заявив, що не виділить на такий дорогий проєкт ані шекеля, інакше «ми залишимося без хліба і навіть без рису».

Науковці спочатку теж були не в захваті. Ізраїльські фізики боялись, що робота в урядовому ядерному проєкті зашкодить їхній міжнародній репутації. Ще менше вони горіли бажанням працювати в пустелі Негев, де планували побудувати дослідницький центр. Та й загалом були переконані, що ідея з ядерною програмою Ізраїлю не просто утопічна, але й небезпечна. «Ми [з Бен-Гуріоном] не мали грошей, не мали інженерів, не мали підтримки ані фізиків, ані кабінету міністрів, ані військового керівництва, не кажучи вже про опозицію… У нас була лише обіцянка французів і підтримка одне одного», — згадував Перес.

Спочатку вони вирішили знайти гроші. І для цього звʼязались «із найнадійнішими спонсорами Ізраїлю по всьому світу та звернулися до них з дуже емоційним, вельми особистим і абсолютно конфіденційним проханням». У найкоротші терміни вдалося зібрати суму, що покривала приблизно половину вартості проєкту.

Потім вдалось умовити кількох науковців з імʼям і досвідом, насамперед Ернста Давида Бергмана, Манеса Пратта та Ісраеля Достровського. Також набрали молодих учених, зокрема з Технологічного інституту в Хайфі. Спеціалістів відправили на кілька місяців до Франції для обміну досвідом. На той час ізраїльтяни були єдиними у світі вченими, які мали доступ до французьких ядерних об’єктів.

Із Францією теж усе складалось непросто, попри попередні обіцянки. Хоча спочатку все наче йшло непогано. Влітку 1957-го Буржес-Монурі став прем’єр-міністром, і Перес періодично навідувався до Франції аби напряму з прем’єром узгоджувати деталі уже повноцінної ядерної угоди. Але на початку листопада того ж року уряд Буржеса-Монурі почав розвалюватись. Перес стрімголов помчав до Парижу. Він прибув 6 листопада, саме тоді, коли французький парламент збирався оголосити вотум недовіри уряду, а Буржес-Монурі проводив, найімовірніше, останнє засідання свого кабінету. Перес умовляв прем’єра, аби той підписав документ про ядерну угоду, поки не втратив посаду. Але не вийшло. Пізно ввечері уряд пішов у відставку.

Наступного ранку вони зустрілись у кабінеті вже експрем’єра. І тоді Буржес-Монурі здивував Переса: «Він узяв бланк зі столу, що вже йому не належав, і склав лист голові Французької комісії з атомної енергетики. Уряд Франції схвалив угоду, підтвердив він, і голова має провести її у повному обсязі. Він підписав це як прем’єр-міністр Франції, а вгорі на сторінці поставив вчорашню дату». Згодом Буржес-Монурі скаже, що зробив це, «аби запобігти новому Голокосту єврейського народу».

Ізраїльтяни заходились будувати центр ядерних досліджень у пустелі Негев неподалік міста Дімона. Аж раптом проєкт знову опинився під загрозою зриву. У червні 1958-го новий французький уряд прем’єра Шарля де Голля зажадав скасувати ядерну угоду з Ізраїлем. Найкатегоричніше цього вимагав міністр закордонних справ Моріс Кув де Мюрвіль.

Тож Перес знову вилетів на переговори до Парижу і, пересвідчившись у непохитності де Мюрвіля, вдався до політичного шантажу. Мовляв, якщо вже Франція в односторонньому порядку розриває угоду, то й Ізраїль не бачить сенсу її дотримуватись, зокрема пункту про нерозголошення деталей їхньої спільної роботи арабському світу. Це може обернутись щонайменше бойкотом арабами французьких компаній, а ще ж є неспокійна алжирська колонія Франції в Африці. Зрештою де Мюрвіль здався і погодився виконати всі французькі зобов’язання щодо будівництва ядерного центру в Ізраїлі.

Як з’явилась «ядерна неоднозначність» Ізраїлю

У вересні 1960-го Бен-Гуріон викликав на термінову нараду до своєї резиденції в Тель-Авіві главу МЗС Голду Меїр, директора Моссаду Іссера Хареля та Шимона Переса, який на той момент був уже заступником міністра оборони. Приводом були два повідомлення ізраїльських спецслужб. По-перше, днями радянський літак кружляв на Дімоною і фотографував будівництво ядерного центру. По-друге, радянський міністр закордонних справ Андрій Громико несподівано прилетів до Вашингтону. За оцінкою Хареля, ці події були повʼязані й обіцяли великі неприємності.

Після довгих суперечок вирішили пристати на позицію Переса — не квапити події і надавати якісь пояснення тільки, якщо їх вимагатимуть. Чекати довелось аж до грудня. Спочатку в західній пресі з’явились фото будівництва в Дімоні та повідомлення, що одна «маленька країна» розробляє ядерну зброю. Невдовзі газети почали вже прямо вказувати на Ізраїль.

Тоді Бен-Гуріон виступив в ізраїльському парламенті з офіційною заявою про те, що в пустелі дійсно будується ядерний реактор, але його будуть використовувати суто в мирних цілях. Навесні 1961-го він полетів до Вашингтону запевняти американського президента Джона Кеннеді, що Ізраїль не має ядерної зброї та не збирається її створювати. Здавалося б, інцидент був вичерпаний і напруга спала.

Приблизно за два роки, у квітні 1963-го Шимон Перес прибув до США, аби укласти першу в історії угоду на продаж Ізраїлю американських озброєнь — зенітних ракет Hawk. Аж раптом його запросили на неофіційну зустріч із президентом до Овального кабінету Білого дому. Там Кеннеді виклав дані американської розвідки про ізраїльський ядерний проєкт і запитав прямо: «Які ваші наміри щодо ядерної зброї, пане Перес?»

Відповідь Переса увійшла в історію: «Пане президенте, я можу вам сказати чітко і ясно, що ми не будемо першими в регіоні, у кого зʼявиться ядерна зброя». Кеннеді це задовільнило. Однак Перес спочатку отримав на горіхи за свій «експромт» і від ізраїльського посла в США, і від очільниці МЗС Голди Меїр, і від Леві Ешколя, який на той час став прем’єром. Та невдовзі вони й самі пристали на таке формулювання — не підтверджувати і не спростовувати існування ядерної зброї. Це стало ефективним політичним інструментом Ізраїлю на довгі роки й одержало назву «ядерна невизначеність».

І це неодноразово ставало в нагоді. Наприклад, у 1973-му під час війни Судного дня Єгипет та Сирія заскочили Ізраїль зненацька. Та попри чергові гучні заяви «скинути євреїв у море» вони не скористались своєю тактичного перевагою, лише захопили території, які втратили під час попередньої Шестиденної війни 1967-го. Згодом президент Єгипту Анвар Садат зізнавався, що не наважився просуватись далі, бо побоювався ядерного удару у відповідь.

Перес згадує, як в середині 1990-х, уже після низки мирних угод з арабськими сусідами, єгипетський міністр закордонних справ Амр Муса просив його показати ядерний центр у Дімоні. Він обіцяв, що нікому не скаже, що він там побачив. На що Перес відповів: «Амре, ти збожеволів? Припустимо, я відвезу тебе до Дімони, і ти побачиш, що там нічого немає. Припустимо, ти припиниш хвилюватись. Та для мене це катастрофа. Я волію, щоб ти продовжував підозрювати. Це запорука моєї безпеки».

Деякі чутки довкола ядерної зброї Ізраїлю

Ізраїль створив власну ядерну зброю ще наприкінці 1960-х. Більшість дослідників сходяться на думці, що до початку війни Судного дня у 1973-му Ізраїль мав уже понад десять ядерних бомб і справді розглядав можливість їх застосувати — як «крайній засіб».

США знають про ядерну зброю Ізраїлю, але мовчать про це. Нібито ще в 1969-му американський президент Річард Ніксон і тодішня премʼєрка Ізраїлю Голда Меїр уклали таємну угоду. За цією домовленістю Ізраїль має зберігати свою ядерну програму в таємниці та не проводити ядерних випробувань. А Сполучені Штати заплющать очі на ядерну зброю Ізраїлю і не будуть наполягати, аби він підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ізраїль проводив таємні ядерні випробування. Мова про так званий інцидент Вела у вересні 1979-го. Тоді американський супутник Vela зафіксував в Індійському океані, приблизно посередині між Африкою та Антарктидою, спалах, характерний для ядерного вибуху. Підозрювали, що це були спільні ізраїльсько-південноафриканські ядерні випробування. Обидві країни все заперечили. Наприкінці 1980-х зʼясувалось, що ПАР таки мала шість ядерних боєприпасів. Ізраїль мовчить і досі.

Ізраїльські спецслужби таємно скуповують або викрадають ядерні матеріали по всьому світу. У 1980-х США виявили, що на одному з їхніх заводів зникло понад 100 кг збагаченого урану. Підозрювали, що більша його частина потрапила до Ізраїлю, але нічого довести не вдалось.

Ізраїльський втікач розкрив усі секрети. Мова про ізраїльського техніка-ядерника Мордехая Вануну, який працював у ядерному центрі в Дімоні. Він таємно зробив понад 50 фото обʼєкта, а у 1986-му виїхав з Ізраїлю і передав знімки британській пресі. З фотографій та свідчень Вануну випливало, що Ізраїль мав достатньо плутонію для створення ядерної зброї. Однак не було доказів, що він справді її створив. В Ізраїлі, ясна річ, все заперечили. Невдовзі Моссад виманив Вануну з Британії до Італії, викрав і доставив до Ізраїлю. Там його засудили на 18 років. Після звільнення Вануну залишається в Ізраїлі під наглядом спецслужб, йому заборонено покидати країну.

Ізраїль має ядерну тріаду. Тобто літаки і підводні човни, які можуть нести ядерні ракети, та власне міжконтинентальні балістичні ракети, які можуть мати ядерний заряд. Мова про ракети «Єрихон ІІІ», які надійшли на озброєння Армії Ізраїлю у 2011 році. Їхня точна кількість невідома.

У різні періоди Ізраїль міг мати до 400 ядерних боєголовок. Дослідники припускають, що на початку 2024-го Ізраїль мав приблизно 90 ядерних боєголовок. А заразом модернізовував свій ядерний арсенал і, схоже, свій реактор з виробництва плутонію в Дімоні.

«Бабель» від вас нічого не приховує. Тож ми розраховуємо на ваш чесний донат: https://babel.ua/donate