Рівно десять років тому представник України підписав перші Мінські угоди (а потім і другі — ще більш вигідні Кремлю). Ось як це було (і, сподіваємось, більше не повториться)

П’ятого вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії та ОБСЄ підписали протокол щодо «врегулювання конфлікту на Донбасі». Україна перебувала у слабкій переговорній позиції: напередодні російські війська завдали українським кілька значних поразок на Донбасі — найстрашнішу з них під Іловайськом. На перемовинах Москва примушувала Київ надати «особливий статус» (тобто автономію з великими повноваженнями) «народним республікам». За задумом Кремля, це мало стати отруйною пігулкою для української політики та привести до влади в Україні проросійську еліту. Країни Заходу, своєю чергою, хотіли якнайшвидше припинити війну і сподівались, що Україна та Росія зможуть зрештою дійти певного компромісу. «Бабель» коротко згадує історію та передумови підписання перших та других Мінських домовленостей на початку російсько-української війни.

Улітку 2014-го українські військові та добровольчі батальйони перехопили ініціативу на Донбасі і почали відтісняти проросійських бойовиків. Вони звільнили майже весь південь Донецької області та підійшли впритул до Луганська. Окрім цього, почали відновлювати контроль над російсько-українським кордоном.

Тодішній український президент Петро Порошенко ще 20 червня 2014 року представив «Мирний план щодо врегулювання ситуації в східних регіонах України». Ось його основні пункти:

• амністія для тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів;
• звільнення заручників;
• роззброєння та гарантований коридор для виходу російських найманців;
• звільнення адмінбудівель та відновлення діяльності місцевих органів влади;
• встановлення 10-кілометрової буферної зони на кордоні з Росією;
• децентралізація влади та дострокові місцеві і парламентські вибори;
• узгодження з представниками Донбасу кандидатур губернаторів до виборів.

Такий сценарій явно не влаштовував Кремль. Тож Росія спочатку почала обстрілювати зі своєї території українські війська вздовж кордону. А з серпня на територію України зайшли вже регулярні частини армії РФ та завдали українцям кілька поразок, наймасштабнішу — під Іловайськом.

Саме у розпал боїв під Іловайськом, 26 серпня 2014 року, у Мінську зустрілись Петро Порошенко та Володимир Путін. За підсумками їхніх перемовин представники України, Росії та ОБСЄ у тому ж Мінську підписали 5 вересня 2014-го Мінський протокол або Мінськ-1.

У першому пункті йшлося про те, що сторони мають негайно припинити вогонь. А далі документ де в чому повторював мирний план Порошенка. Наприклад, моніторинг російсько-українського кордону і створення там зон безпеки під контролем ОБСЄ. Головним нововведенням були слова про «особливий статус». Україна зобовʼязалася ухвалити закон «Про особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей».

Головним завданням Росії у Мінських угодах, на думку експертів, було підірвати суверенітет України. План виглядав приблизно так: «ЛНР» і «ДНР» отримують широку автономію у складі України, але по суті лишаються проросійським троянським конем. Це дає можливість Кремлю впливати на українську політику, перешкоджати вступу до НАТО та ЄС, розхитувати ситуацію в інших українських регіонах, спонукаючи їх вимагати для себе такого ж «особливого статусу». Це, своєю чергою, послабить центральну владу в Києві.

Для цього Росія намагалась легітимізувати «ЛДНР», зробити їхніх представників повноцінними учасниками переговорів з Україною і представити війну на Донбасі як внутрішній конфлікт. Себе Росія позиціонувала виключно як посередника-миротворця на кшталт ОБСЄ. Тож на вимогу росіян у Мінських документах стояли й підписи Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького, але як приватних осіб, а не як очільників самопроголошених «республік».

Після Мінська-1 Кремль не отримав бажаного результату, тож продовжив діяти за схожим сценарієм — поновив бої на фронті, аби примусити Київ до нових перемовин на своїх умовах. На початок лютого 2015-го найзапекліші бої точились за Донецький аеропорт та Дебальцеве, де російські військові разом із бойовиками намагались оточити українців.

Тепер Путін у Мінську не лише погрожував Порошенку знищити українську армію, а й залякував двох інших представників «нормандської четвірки» Ангелу Меркель та Франсуа Олланда масштабною війною в Європі. Зрештою, під тиском Кремля ухвалили другу Мінську угоду, яка для України була значно гіршою за першу.

Замість буферної зони на російсько-українському кордоні ОБСЄ тепер мала моніторити лише розведення озброєнь на лінії зіткнення. Контроль над державним кордоном Україна могла відновити після проведення місцевих виборів. Але найголовніше — Україна мала закріпити в Конституції «особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей» і попередньо узгодити його з представниками цих районів.

Кремль був настільки упевнений у своїй перемозі, що на цьому не зупинився. У травні 2015-го Росія під виглядом пропозицій від «ЛДНР» висунула додаткові умови: органи місцевого самоврядування на Донбасі можуть мати власні статути, які, наприклад, дозволяють їм укладати угоди з іноземними державами, мати власний бюджет, проводити місцеві вибори та референдуми. Згодом почали вимагати для «окремих регіонів» власного парламенту та уряду. Натомість Київ мав фінансувати ці регіони, а ще закріпити в український Конституції їхній нейтральний статус. Для України такі вимоги, ясна річ, були геть неприйнятними.

Що ж до країн Заходу, то для них на той час головним було припинити війну. Тому вони погодились на Мінськ-2, сподіваючись, що Київ та Москва згодом дійдуть якогось компромісу. Росію до цього можуть спонукати, наприклад, санкції США та Євросоюзу, які прив’язані до Мінських домовленостей. Захід навіть пропонував власні варіанти компромісу, як-от «формула Штайнмаєра».

Але ніякого компромісу не вийшло. Наріжним каменем стало те, що в Мінських угодах не прописано, в якому порядку їх слід виконувати. Тож Україна наполягала, що спочатку треба виконати безпекові пункти, які йдуть у документі першими — припинити вогонь та відвести важкі озброєння. Для Росії ж найважливішою була політична частина — провести місцеві вибори та закріпити особливий статус Донбасу, що прописано в 9 та 11 пункті Мінська-2. Окрім цього, щодо документа існувала й юридична колізія. З одного боку, Мінські угоди були суто політичними домовленостями, а не міжнародним договором. З іншого — вони стали міжнародно визнаним «механізмом вирішення конфлікту».

Петро Порошенко вважає, що головним завданням Мінських угод у тодішніх обставинах було вибити для України передишку у війні з Росією. «Наша задача була, по-перше, відвести загрозу або принаймні відтермінувати війну. Вибити собі вісім років, щоб ми відновили економічне зростання і побудували міць Збройних сил. Це була перша задача — і вона була досягнута», — говорив Порошенко у червні 2022-го.

Нинішній глава держави Володимир Зеленський спочатку критикував документи і формати переговорів, що дістались йому у спадок від попередника. У 2019-му він пропонував переписати Мінські угоди та розширити «нормандський формат», залучивши США та Велику Британію. Росія ці пропозиції відкидала.

Зрештою, у лютому 2022-го Путін по суті поставив крапку у Мінських угодах, визнавши «незалежність ЛДНР» та розпочавши повномасштабну війну проти України. У листопаді того ж року, під час виступу на саміті G20 Зеленський заявив, що тепер Україна не погодиться на жодні нові «Мінські домовленості».

«Бабель» пропонує чесну та взаємовигідну угоду — цікаві матеріали в обмін на ваші добровільні донати: https://babel.ua/donate