Про що мріяли, кого любили і як загинули українці, яких поховали у братській могилі біля церкви Андрія Первозваного
Буча — маленьке містечко на північно-західній околиці Києва. До 24 лютого 2022 року в тихому передмісті, оточеному лісом, вирувало життя — кияни будували там приватні будинки, молоді айтівці купували недороге за столичними мірками житло. Загалом до великої війни в місті жило понад 42 тисячі людей.
У 2022 році Буча одразу потрапила під удар. В перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, місцеві жителі побачили на околицях російських військових. Це був десант, який висадився в сусідньому селищі Гостомель.
27 лютого в Бучу в’їхала російська військова техніка, а 3 березня місто повністю окупували. Там одразу зникли світло, тепло і вода. В мороз люди ховалися в холодних підвалах і під постійними обстрілами готували їжу на вогні.
З перших днів окупації в місті почався терор. Росіяни нищили Бучу артилерією і розстрілювали танками — усього зруйнували 861 приватний і 122 багатоквартирні будинки. Бучанців вбивали снайпери, коли ті виходили на вулицю в пошуках їжі й води для родин. Окремо російські військові полювали на тих, хто міг підтримувати місцеву самооборону і українську армію. Під підозрою були всі чоловіки — від студентів до пенсіонерів.
Їх вишукували по підвалах, хапали на вулицях і в будинках. У Бучі росіяни влаштували дві катівні, де знущались над полоненими, а потім вбивали. Одна — у підвалі дитячого табору «Променистий», там після деокупації знайшли п’ять тіл. Друга — на перетині вулиць Яблунської та Склозаводської, вісім тіл. Людей розстрілювали впритул, із зв’язаними за спинами руками.
Один із масових розстрілів в деталях відтворило видання The New York Times. Отримавши відео і фото з місця злочину, журналісти показали, як росіяни вбили вісьмох беззбройних цивільних, які захищали місто. За даними журналістів, за звірства на вулиці Яблунській, де знайшли найбільше тіл, відповідає 234 десантно-штурмовий полк під командуванням підполковника Артема Городилова.
За даними української розвідки, основна провина за злочини в Бучі лежить на 64 окремій мотострілецькій бригаді. Всього, за офіційними даними Офісу генерального прокурора, в місті вбили 637 мирних жителів. Ідентифікували 565, в полон потрапили 34.
Після окупантів у місті лишилась братська могила на території церкви Андрія Первозваного. Звозити і ховати тіла там було безпечніше, ніж на цвинтарі, який прострілювався російськими снайперами. У двох траншеях, які місцеві вирили 10 і 11 березня, загалом поховали 116 людей. Частина з них — пацієнти міської лікарні, які померли від хвороб, частину — вбили росіяни. Понівечені й скинуті в братську могилу тіла довго не могли ідентифікувати. 12 людей не впізнали й досі.
У цьому проєкті ми розказуємо про вбитих росіянами українців, яких поховали в братській могилі біля церкви — це 58 людей. Про Ірину, яка напередодні вторгнення закінчила курси макіяжу, — її впізнали за яскраво-червоним манікюром. Про спортсмена Романа, який 8 березня планував освідчитись коханій. Про шеф-кухаря Віктора, який в окупації випікав людям хліб і якому росіяни розтрощили череп. Про Маргариту, яка переїхала в Бучу з окупованої росіянами Донеччини. Її разом з двома маленькими синами Климом і Матвієм розстріляли в машині. Про Володимира, який втратив в АТО обидві ноги і на протезах пішов захищати місто від росіян.
Вони працювали, мріяли і любили. Захищали свої родини і країну. Росія відібрала їхні життя, але не пам’ять про них. Пам’ятаємо кожного.
Працював оператором навантажувача. Любив збирати гриби й гратися з племінником. Під час окупації врятував друга — дав шанс втекти від росіян, а сам не встиг. Вони вбили Дмитра біля військкомату на Садовій.
Був спортсменом, займався змішаними єдиноборствами, з першого дня долучився до «Бучанської варти». Перед смертю сказав побратимам, що хоче самотужки підірвати російський танк. Після цього на звязок так і не вийшов. Розстріляне тіло знайшли на Яблунський.
Працювала в «Епіцентрі». Перші дев'ять днів війни готувала їжу колегам і доглядала квіти в магазині. 5 березня сіла на велосипед і поїхала додому. Була певна, що нічого поганого з нею не станеться. Тіло знайшли на Яблунській, упізнали за яскравим червоним манікюром. За день до великого вторгнення Ірина закінчила курс з макіяжу.
Працював на кондитерській фабриці. Під час окупації пік хліб для мешканців Бучі. Любив грати в настільний теніс, а найбільше — гуляти з онуком. Росіяни вбили його на Заводській.
Був шевцем. Після вторгнення відправив маму в безпечне місце й обіцяв скоро приїхати. «Щойно пройшов КПП. Я добре», — останні слова, які він сказав колезі телефоном. Убитий росіянами біля воріт будинку на Яблунській.
Працював будівельником. Любив рибалити — брав із собою всю сімʼю. У день смерті подзвонив дружині, щоб привітати з днем народження. Останнє прохання — подбати про сина. Росіяни вбили його разом з другом Максимом.
Працював завідувачем секції в бучанському торговому центрі. Любив гуляти на природі й слухати рок. Під час окупації допомагав місцевим — приносив харчі та воду в укриття. Планував завезти гуманітарну допомогу в рідне село Гаврилівка, проте не встиг — його застрелили росіяни.
До аварії в Чорнобилі працював на станції техобслуговування мотористом. Після катастрофи оселився в Бучі. Працював охоронцем. Любив сина й онучок. Росіяни розстріляли його через прізвище. Згодом виявилось, що Ілля був троюрідним братом російського опозиціонера Олексія Навального. Останній помер у російській колонії в лютому 2024-го.
Його пристрастю були автівки — з будь-якої міг зробити «ластівку, що літала». З перших днів вторгнення хотів долучитись до Тероборони там сказали «немає зброї». Допомагав військовим і цивільним. 5 березня сказав сім'ї, що планує забрати дівчину і виїхати з Ірпеня. За кілька годин зателефонував додому, сказав, що потрапив у полон. Його останні слова: «Не переживайте, скоро буду». Росіяни його катували та вбили.
Працював шеф-кухарем і кондитером. Під час зимового сезону — в Буковелі, на весну 2022-го повернувся додому в Бучу. В окупації разом з братом Михайлом випікав хліб для мешканців міста. Росіяни закатували Віктора і розтрощили йому череп.
Був шеф-кухарем, працював у Бучі сушистом. Справжньою пристрастю були гори — ходив у походи, катався на гірському велосипеді. Після вторгнення залишився з братом Віктором і друзями в Бучі. Долучився до оборони Київщини. Росіяни закатували його на смерть.
Воював в АТО. Коли повернувся додому, працював шиномонтажником на місцевій СТО. Любив рибалити. В окупації дбав про батьків. 3 березня пішов до мами та дорогою зник. На тілі лишились численні вогнепальні поранення.
Львівʼянин за походженням. Воював в АТО. Під час повномасштабної війни служив снайпером у розвідників. Загинув під артилерійським обстрілом, виконуючи бойове завдання.
Народився в Кіровоградській області. Закінчив Гайворонський машинобудівний технікум. Служив строковиком у Житомирі та Львові. Загинув у бою за Бучу на вулиці Вокзальній.
До повномасштабки жив у Кропивницькому, з перших днів пішов воювати. За словами побратимів, Спартак пішки йшов з Немішаєвого до Ірпеня, щоб завадити росіянам швидко зайти в місто. Помер у лікарні від вогнепальних поранень. Спартака посмертно нагородили медаллю «За оборону рідної держави» і відзнакою «Орден добровольця».
Мав сина і двох доньок. З перших днів наступу росіян обороняв Ворзель. Робив усе — допомагав волонтерам, на бойових виходах знаходив корегувальників і розвідувально-диверсійні групи росіян. Помер у лікарні — його вбив російський снайпер.
Пройшов війну в Афганістані. До 24 лютого працював головним інженером «Благозеленбуду» в Гостомелі. Любив рибалити й збирати гриби. Загинув від кулі російського снайпера, коли віз до лікарні пораненого сусіда Олега.
36 років працював у Київському водоканалі, був одним з головних диспетчерів. Мав двох синів і чотирьох онучок. Загинув на вулиці Леха Качинського від російського обстрілу, коли намагався евакуюватися з дружиною з окупованого міста.
Активіст і журналіст-фрилансер. Писав для сайтів «Інформаційний портал» і «Громада Приірпіння». 1 березня опублікував світлини розгромленої після боїв Вокзальної. «Почав вести щоденник днів цієї війни. Заповнив за сьогодні та по пам'яті за попередні дні, починаючи з 24 лютого. Хочу в подальшому описати події цих днів більш детально», — написав він пізно ввечері того ж дня. Помер від катувань росіян і поранення в голову.
Був художником-постановником. Працював на студії Довженка і на телебаченні. Фільм про Леся Курбаса «Після прем’єри — розстріл», над створенням якого працював Віктор, отримав нагороду на IХ Міжнародному телекінофорумі «Разом». У вільний час робив мініатюрні скульптури. Росіяни застрелили його на вулиці Островського.
Мав дві вищі освіти та дві спеціальності — менеджмент і правознавство. Після реформи Нацполіції пішов служити оперуповноваженим карного розшуку. Захищав Бучу, допомагав евакуйовувати мирних мешканців. Під час однієї з евакуацій його вбив російський снайпер. Тіло впізнали за поліцейським жетоном.
Пенсіонер. Мав двох доньок і шістьох онуків. Любив полювання і рибалити. Володимира вбив російський снайпер, коли він вийшов з дому по сигарети.
Народився в Ужгороді. З 2011 року був членом батальйону «Карпатська Січ». Стояв на Майдані, захищав Україну в АТО. Після початку вторгнення пішов воювати проти росіян. Загинув від осколку міни під час розвідки в Бучі.
Був приватним підприємцем, працював будівельником. Мав трьох дітей та двох онуків. Росіяни вистрелили з гармати по балкону родини. Помер на руках дружини. Останнім його словом було її ім’я — Тетяна.
Родом з Донеччини. Переїхала в Бучу, коли у 2014-му росіяни окупували частину Донбасу. Працювала в міській і селищній радах Гостомелю. Обожнювала двох синів і чоловіка Олександра. Разом з хлопчиками загинула неподалік від дому, коли вони намагались виїхатіи з окупації. Росіяни обстріляли машину з дітьми. Олександр вижив, але втратив ногу. «Я іноді думаю, добре, що Рита не бачила [синів] Матвія і Клима мертвими, вона б цього не перенесла», — каже її подруга.
Займався футболом. Любив танцювати, співати й розповідати вірші. 13 квітня 2022 року йому мало виповнитися 5 років. Загинув з матір'ю і старшим братом, коли батьки намагались вивезти родину з Бучі.
Навчався у школі. Любив математику і читати казки молодшому братику Климу. 3 березня на дистанційному уроці ділився листом, який написав після початку повномасштабної війни: «Зараз я сиджу у підвалі та пишу цей текст, я хвилююся за свою родину, тому що у Бучі щодня йдуть бої. Ми є щитом для нашої столиці — Києва. Якщо мені було б 18 років, я би пішов воювати за Україну. Але мені лише 9...» Загинув разом з матір'ю і молодшим братом, коли батьки намагались вивезти дітей з міста. Росіяни розстріляли їхню машину.
Рано втратив батьків. Ріс із бабусею Катею. Після її смерті пішов працювати в Novus. Мріяв мати справжню родину і збудувати для неї житло — те, якого в нього не було. Після 24 лютого відкривав магазин для бійців місцевої Тероборони. Росіяни поцілили Валерію в груди, коли він допомагав бучанцям укритися в торговому центрі від колони окупантів. Лікаря поруч не було — хлопець помер.
Родом із Криму. У Гостомелі працювала на складі косметики. Загинула разом із сином Дмитром від вибуху російської бомби. У Наталії залишились чоловік, старший син і донька.
Любив футбол, був кращим бомбардиром і гравцем другої ліги Чемпіонату Києво-Святошинського району. За два дні до повномасштабного вторгнення йому виповнилося 25 років. Загинув разом з мамою від російської бомби, яка влучила в будинок.
Народився в багатодітній сім'ї у Слов'янську. У 2014-му переїхав в Бучу і влаштувався листоношею. Любив їздити на велосипеді, ремонтував старі речі. Загинув на власному балконі, коли вийшов подивитися, що відбувається на вулиці. Росіяни вистрілили прицільно — із 30--міліметрової гармати.
Закінчив Інститут міжнародних відносин із червоним дипломом. Любив спорт — займався легкою атлетикою. Мав невеликий бізнес — продавав спортивні товари у власному магазині в Бучі. Загинув під обстрілом. Євгена поховали в рідному селі Владиславка.
Навчався в Київському політехнічному інституті — там зустрів майбутню дружину Катерину. Працював інженером-конструктором. Разом із коханою стояв на Майдані. Після цього воював в АТО, там втратив обидві ноги. Після 24 лютого на протезах пішов захищати рідне місто. Загинув на бойовому завданні поблизу Novus.
Був будівельником. Часто допомагав сусідам з ремонтами. Загинув, коли вийшов по хліб для своєї мами. Його розстріляли росіяни, які йшли колоною по вулиці. «Він просто проходив повз… Вони вбили беззбройну людину просто так, їм захотілося», — згадує брат Володимира.
Усе життя працював далекобійником. Втратив дружину, коли їхньому сину було 13 років, виховував його сам. Любив кататись на велосипеді. 5 березня, коли намагався виїхати з окупованого міста, росіяни його застрелили. Тіло знайшли поруч із велосипедом.
Закінчив Київській національний університет будівництва і архітектури. Працював у столиці інженером на заводі. Був веселою і життєрадісною людиною. Мав двох дітей. Росіяни вбили його на Заводській.
Мав чудову сім'ю — прожив із дружиною 52 роки. Любив рибалити й читати історичні книги. Грав з онуками в шахи. Того дня, коли його вбили російські солдати, збирався йти допомагати волонтерам пекти хліб. «Там хлопці, я маю їх замінити», — сказав він дружині перед смертю.
Із відзнакою закінчив Київський політехнічний інститут. Працював начальником відділу маркетингу. Цікавився комп'ютерами, любив математику і фізику. Росіяни вбили його на Яблунській. Батько впізнав Ігоря за фотографією як невідомого № 30.
Працював машиністом баштового крану на новобудовах Бучі. Заради роботи покинув навчання на реабілітолога. Професійно займався гирьовим спортом. Планував освідчитися своїй дівчині 8 березня 2022 року, 11-го — його розстріляли на Яблунській.
Жив сам, дуже любив двох своїх племінників і племінницю. Захоплювався мотоциклами. Росіяни вбили його на вулиці Енергетиків.
Був будівельником. Любив рибалити. Його застрелили росіяни, коли Олександр вийшов по їжу для сімʼї.
Був веселою людиною. Любив рибалити. Загинув на вулиці Левка Лук'яненка.
Народився на Рівненщині. Усе життя пропрацював будівельником. За місяць до загибелі втратив дружину. Сам виховував чотирьох дітей. Росіяни розтрощили йому череп.
Працював слюсарем. Загинув, коли хотів вивезти маму з Бучі. До її будинку було лише п’ять хвилин, але туди він так і не доїхав — його вбили на Яблунській.
Займався фотографією, любив кататися на велосипеді. Остання фраза, яку сказав батьку: «Чому я повинен їхати з рідного міста?» Більше вони не бачилися. Загинув через внутрішньочерепну травму.
Був кіберспортсменом, брав участь у змаганнях. Мав багато друзів і великі плани на майбутнє. Помер від численних ран.
Понад усе любила свою сімʼю, а ще — подорожувати: надихалася новими містами, країнами та людьми. Вікторію розстріляли росіяни.
До пенсії працювала інженеркою лісгоспу. Любила смачно годувати дітей та онуків. У вільний час шила. Загинула під мінометним обстрілом росіян.
Був спокійною і привітною людиною. Любив своїх двох собак. У нього лишилась мама і брат. Сергія застрелили росіяни.
