«Я просто гостро відчуваю чужий біль». Антон Слєпаков створив культову групу «І друг мій грузовик», придумав «Вагоновожатих», а зараз із проєктом Warнякання їде в тур Європою збирати гроші на ЗСУ — велике інтервʼю

Музикант Антон Слєпаков — важлива фігура для української альтернативної сцени. В нульових він грав в успішному дніпровському проєкті «І друг мій грузовик», у 2013 році разом із харківським музикантом Валентином Панютою заснував гурт «Вагоновожаті», де читав свої вірші під електронну музику. З початку повномасштабного вторгнення в Антона є ще один проєкт — Warнякання. Це відверта розмова про війну, про те, що Слєпаков переживав у лютому-березні, перебуваючи в Києві під обстрілами та читаючи новини про окупацію. Зараз Слєпаков їде з Warняканням у тур європейськими містами і планує зібрати кошти для Збройних сил України. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька зустрілася з Антоном перед туром і поговорила з ним про Warнякання, воєнний Київ, українське мистецтво і про те, як за рік війни змінюються люди в українських містах.

Розкажи про тур. Як ти придумав, що треба їхати саме Європою?

Це придумав не я, а Андрій Соколов, мій колега. В якийсь момент ми обʼїздили більшу частину України і зрозуміли, що так часто ми, напевно, не можемо виступати в українських містах. А є ще майданчики і публіка, яку можна охопити — багато наших співгромадян стали вимушеними біженцями. Влітку в нас уже був такий досвід — ми з «Вагоновожатими» виїхали на фестиваль, і нас запросили ще виступити в Берліні. Ми помітили і відчули, що публіка, яка зараз за кордоном, вона, можливо, навіть гостріше відчуває у відриві від своїх міст щемність і нерв. Отак місто за містом поступово вибудувався цей тур. Поки ми їдемо і не знаємо, що нас там чекає.

А чого ти взагалі очікуєш від цього туру?

Я дуже давно намагаюся нічого не очікувати. Я цілком свідомий того, що десь може бути небагато людей. Ми це відчували і в Україні теж. Їдеш в якесь далеке місто, там нічого наче не відбувається, немає особливого культурного життя, туди ніхто не доїжджає. Ти туди приїжджаєш, там дуже мало людей, важко робити рекламу, важко достукатися до людей. Я думаю, що у випадку з європейськими містами буде приблизно така історія. Перший тур дуже непростий у цьому плані. Але це цікаво, це виклик. Тим більше, нас зараз двоє, ми спростили все, що можна було спростити. Ми підключалися в Чернівцях у конференц-холі до якогось апарата, на якому просто проводять лекції. Це був навіть не звук, а комариний писк, але ми зуміли все запустити. Думаю, у людей, які прийшли туди, навіть не було жодних запитань.

Я думаю, зараз концерт в Україні — це така незвична подія, що можна заплющити очі на якісь технічні несправності. Ти відчував у турі Україною, що люди сприймають концерти трохи по-іншому, ніж у мирному житті?

Звичайно. Різна реакція в різних регіонах, у різних містах. Коли ми їздили в грудні з «Контртуром» пораненими містами України — Херсон, Миколаїв, Запоріжжя — у людей було дуже обпечене сприйняття [музики]. Вони сприймають це, як якийсь спільний ретрит, а не просто як концерт або виступ.

Групова психотерапія.

Так, щось таке. Після виступу половина залу точно лишалася поспілкуватися, щось тобі сказати важливе, подякувати, обійнятися.

Warнякання — це дуже відверта розмова про війну. Зараз ти їдеш у західний тур, я думаю, що іноземці теж будуть на концертах. Як гадаєш, чи зможуть вони відчути цю відвертість?

Тиждень тому ми виступали у Гамбурзі на театральному фестивалі, там було, я думаю, приблизно навпіл наших і німців. Ми зробили титри, переклали англійською та німецькою. В якийсь момент німці перестали стежити за титрами і просто сприймали все, як перфоманс. Була частина виступу, яку зробив театр «Дах» — про ніч у бомбосховищі. Німецькі актори читали вірші з України, в яких описаний гіркий досвід війни. Читали німецькою під електронну музику. Це було дуже цікаво, і саме цей виступ перервала повітряна тривога, і всіх попросили пройти в бомбосховище. Це була частина театрального перфомансу. Ми всю ніч провели в імпровізованому бомбосховищі.

І німцям зайшло це?

Дуже! По-перше, їх ніхто не вчив діставати карематики, матрацики. Була дуже класна звукова інсталяція — плач дитини, гавкіт собаки, якісь тривожні звуки, десь далеко звук вибухів. Не буду розказувати всю драматургію. Тому нас не лякає, що іноземці можуть чогось не зрозуміти [на нашому концерті]. Коли ми йдемо на концерт, умовно кажучи, Radiohead чи Ніка Кейва, ми ж не кожен текст сприймаємо як літературний? Ми слухаємо це як вайб, як подачу.

Я пісні що «Вагоновожатих», що Warнякання сприймаю не стільки як пісні, а як розповіді, які ти проживаєш разом із актором.

Так, це правда. Я навіть їх піснями не вважаю, тому що не дуже добре співаю. Тому я вибрав таку форму, де декламація, речитатив.

Я пригадую, коли у 2014 році вийшов альбом «Вассервага», ти дуже влучно потрапив у нерв тодішньої війни. Зараз із Warняканням у мене таке саме відчуття. При цьому я знаю тебе як найбільш мирну людину в житті. Як ти для себе пояснюєш, чому ти так добре відчуваєш війну?

Її неможливо не відчувати. Звичайно, може, хтось і має таку здатність і вміє заритися головою в пісок. Але як, коли тобі на голову вже прямо сиплються ракети? Я не знаю, як так виходить, я наче нічого спеціально для цього не роблю. Я просто дуже гостро відчуваю біль. І для мене чужий біль набагато страшніший за мій власний. Знаєш, інколи можеш тушити об себе цигарки і не відчувати? От так і я. Але коли я бачу, що принесла війна нашим людям, я не можу на це спокійно реагувати. Все виплескується на умовний папір.

Тобто Warнякання почалося з того, що ти просто сів писати вірші про те, що відбувається?

Так. Вони самі почали мене шукати. Я взагалі дуже лінива людина, інколи якісь задумки в мене в голові ходять роками. А тут просто полізли ці слова. Це [війна] дуже сильно мене січе та ріже.

І зараз теж?

І зараз теж.

Влітку 2021 року ти мені казав, що багато людей не зчитали весь їдкий сенс, який ти закладав у пісню «Восстание ватников». Зараз є щось таке, що ти закладав і що, як ти думаєш, не зрозуміють?

Цей період [коли вийшли альбоми «Вассервага» і «Упасть с тандема»], для мене вже дуже неактуальний, він здається штучним. Тому що тоді кровожерливість росіян була ще, можна сказати, на початковому рівні. Був дуже сильний хейт саме зі сторони росіян на ці композиції, вони дуже їх на свій рахунок сприйняли. Чому мистецтво дуже зручний артефакт? Ти сам можеш придумати, які тобі треба сенси, і підставити їх під будь-які обставини. І дуже цікаво, інколи і смішно буває, коли кажуть: «Боже, ти все передбачив!» А ти нічого особливого не робив, ти просто написав.

Про передбачення: я думала, що твій перший українськомовний альбом «Вогнепальне», вийшов максимально влучно. Виглядає так, ніби ти передбачив, що українська мова стане дуже важливою й цінною. Ти російськомовний, і я знаю, що для тебе було дуже важливо саме «Вогнепальне» зробити українською мовою. Ти думаєш, що, можливо, справді передбачив усі ці історичні події?

Якби була можливість, я би перейшов [на українську мову] і робив би українськомовний контент набагато раніше. У мене не було контексту, словникового запасу, не було ще вміння, скажімо так, складати рядки. Можливо, я мало зусиль до цього докладав. Повернімося до того, скільки в нас було російського контексту, в якому я теж був гвинтиком. Наприклад, наклейка «Десять главных альбомов десятилетия», де мене тулили до білорусів, росіян. Ну і що, це ж мова, з якою я народився, і я нею говорив. Там, де я жив, завжди було дуже мало українськомовних українців. Російська мова сприймалася щось по типу англійської — як універсальна. Я навіть вчора почув на вулиці, як маленький хлопчик говорить про когось: «Ти знаєш, мам, це один із найкричущіших стендаперів СНД». Я подумав: «Господи, хлопчику, яке СНД? Звідки ти, семирічний гівнюк, знаєш таке слово?»

Перші українськомовні пісні почали зʼявлятися ще на «Референсі». Після них мені повертатися до російської вже зовсім не хотілося. Два роки роботи над «Вогнепальним» пішли саме на те, щоби нарешті зрушити з місця цю скелю. Звичайно, зараз це виглядає дуже класно та органічно. Але, чесно кажучи, мені все одно, коли людина перейшла [на українську мову] — після 24 лютого чи до. Головне, що перейшла.

У мене бажання перейти на українську мову абсолютно і невідворотно зʼявилося саме 24 лютого. З того часу я російською спілкувалася лише кілька разів. У тебе були такі винятки?

В мене є люди, наприклад, батьки, з якими я спілкуюся російською. Вони досить літні люди, їм важко переключитися. Вони наче й намагаються, але в них не виходить. Я не хочу спілкуватися публічно [російською], бо я розумію, що це може травмувати людей. Неприємно, що мене будуть сприймати фашистом і агресором. Для мене українськомовність тільки закріпилася після 24 лютого.

Наскільки я знаю, ти не виїжджав із Києва. Розкажи про свої відчуття, як за цей майже рік змінився воєнний Київ і як змінився ти в ньому?

Перші тижні була така гнітюча, тривожна і незрозуміла реакція тваринного страху. Ти прямо відчуваєш себе ціллю божевільної ракети. Тобі сниться щодня, що в твій будинок влучило, саме в цей будиночок, в якому ти спиш, і ти десь під завалами. Звичайно, я ніколи не бачив Київ таким порожнім. Було дуже незвично бачити блокпости, балки, їжаки протитанкові, людей зі зброєю в такій кількості, присмак свинцю в повітрі. В мене було відчуття, що ми знищені. Не тільки будинки, райони, містечка, які знищували росіяни, а всі ми, всі навколо знищені. Що один раз тебе вже вбито разом із цими людьми.

А зараз як?

Зараз ми навчилися з цим жити, ми звикли. І це з одного боку, найстрашніше, а з іншого — ти до всього звикаєш, ти можеш жити з усвідомленням втрати дуже близьких людей, з чимось іще таким. От ми навчилися жити з повномасштабною війною.

Ти впізнаєш Київ зараз? Наскільки він тобі знову звичний і зручний, як раніше?

Є Київ внутрішній, який є завжди. А є Київ, який спотворили ще без русні наші градоначальники. Хаотичною забудовою, своїми схемами-махінаціями, дивним архітектурним внеском. Дуже великий ризик, що зараз під видом блекауту заберуть трамваї. Уже прямо це відчуваю. Подивись, що зараз відбувається на Глибочицькій, що вони зробили. Звичайно, який там трамвай, там паркуватися треба. Я прекрасно розумію, що Київ не може бути таким, як у моєму дитинстві. Це вже давно Київ 2:0. Чи Київ-2 чи New Kyiv, як завгодно можна назвати, змінюються епохи.

«Каждой эпохе, очевидно, свое срезали».

Так. Але навіть у цьому Києві я намагаюся відчувати свою ауру, свій захист і свою оболонку.

Ще одне важливе для тебе місто — Херсон. Ти вже був там після деокупації?

Так, ми були з «Контртуром» там.

І як?

Найбільш щемливий виступ. Було небагато людей, концерт був о другій годині дня, тому що о третій-четвертій місто уже вимирає. Коли ти чуєш ці вибухи і постійно бахкає над головою, ти заносиш колонки… І оце особливе відчуття, коли кажеш фразу «Чекаю, як Херсон героїчно виходить на мітинг». Люди були дуже вдячні.

Навесні, коли ти приходив до «Бабеля» на подкаст, то казав, що вважаєш недоречним, щоб музиканти їздили на лінію фронту грати для солдатів.

Так.

Ти зараз теж так вважаєш?

Я дуже добре памʼятаю ту розмову і контекст. Що є музиканти, які воюють, а ти типу приїхав їх розважати. Я зустрічав зараз декількох своїх колег, які воюють. Ми дуже тепло спілкувалися. Ніхто з них не сказав: «Блін, чувак, так не вистачає твого виступу десь у нас». Звичайно, якби вони сказали, що давай це організуємо, давай це влаштуємо, ми би напевно придумали щось. Але все одно, мене це тригерить і буде дуже сильно штрикати всередині, що вони воюють, а я приїхав з культуркою. Вася Байдак мені розказував, що він робив стендап саме військовим і що це капець, як відповідально.

Зараз війна — це головна тема, всі рефлексують, зʼявляється багато цікавих і важливих музичних проєктів, як-от Warнякання. А з іншого боку, пісні про «Байрактар» чи пса Патрона. Для тебе існує конфлікт у сучасному воєнному мистецтві?

Ти знаєш, не всі такі прискіпливі до мистецтва. Для когось рівень музики — це щоб щось грало в машині. Мене, чесно кажучи, це не тригерить. Мене взагалі масова культура ніколи не цікавила. Деякі виконавці шпарять пляжні коктейльні пісні, особливо влітку це було, наче ніякої війни взагалі немає. Чи про кохання. І що ти скажеш? Нє, рєбята, зараз у кожній пісні має бути військова драма чи куля просвистіла? Люди хочуть перемкнутися, їм не треба постійно слухати про війну. Справа в іншому, що я не можу, грубо кажучи, писати про ромашки. Те, що я писав, завжди було хворобливе і трошки сумне. Бо блін, життя — це достатньо сумна штука. Навіть, коли немає повномасштабного вторгнення, є дофіга всяких проблем. Прекрасно, що є оптимістичні виконавці, яких можна поставити в барі фоном, і це буде нормально. Але завжди має бути альтернатива. Я готовий її представляти в тому чи іншому.

Кризи, війни — це з одного боку дуже погано, а з іншого боку, дуже потужний поштовх. Як ти думаєш, чи стане ця війна потужним поштовхом для української культури? Чи ми завалимося просто під одним суцільним «Байрактаром»?

Ох. Мені з одного боку дуже соромно і невдобно, що для мене війна стала таким часом натхнення. І що ми створили стільки потужних творів, досі створюємо потужний альбом. Памʼятаєш, у 2019 і 2020 роках казали, що всьо, хвиля української музики схлинула? Я готовий, щоб взагалі всі перестали грати, але щоб була перемога. Щоб не вбивали людей, не відривало кінцівки людям. Щоб вони могли спокійно спати в своєму ліжку, не боячись, що прилетить щось тобі на голову. От я реально про це більше переживаю. А що там буде, хто випустить який альбом року, мені це не дуже цікаво. Класно, що вони щось створюють, щось роблять. Я бачу, скільки зараз людей збирають молоді виконавці. Ми до такого роками йшли. Подумаємо про все це після перемоги, розберемося з музичним процесом. Якщо ми ще будемо до нього дотичні.

Як ти ставишся до висловів на кшталт «ми тримаємо культурний фронт»?

Я, по-перше, ненавиджу узагальнення. По-друге, ненавиджу моралізаторів і правдорубів. Я проти священної війни, це знову скочування в радянщину. Спокійніше до цього треба ставитися. Якщо хтось хоче казати «культурний фронт», хай так і каже. Якщо зараз ми спитаємо у військового, я думаю, він скаже: «Рєбята, мені б ваші проблеми, серйозно. Нас тут накривають щодня артою, а ви тут хуйнею страждаєте». Що я можу сказати: робити щось треба? Треба. Це дієвий механізм? Так.

Наша розмова влітку 2021 року закінчилася тим, що тобі дуже не хочеться говорити про той період, коли «Вагоновожаті» закінчаться.

Ага.

«Вагоновожаті» закінчилися чи ні?

«Вагоновожаті» зараз на паузі. Тому що…

Тому що є Warнякання.

Ні, не тільки тому. А тому що почалося повномасштабне вторгнення і займатися повноцінним музичним процесом майже неможливо. «Вагоновожаті» за всієї моєї іронії та скепсису, це все ж таки був комерційний проєкт. В тому плані, що ми отримували гонорари, у нас були певні умови, райдери, нас кудись запрошували. Зараз цього не відбувається. У «Вагоновожатих» за рік було одне запрошення, на фестиваль у Чехії. От тоді ми поїхали, зіграли, згадали, як це взагалі робиться. Ми все памʼятаємо, ми у формі, все було наче норм. Розумієш, теж достатньо складно — у «Вагоновожатих» одна українськомовна програма.

А російськомовну програму ти грати не хочеш?

Я не хочу. Це, мені здається, недоречно. І буде якось дивно звучати. Цей матеріал уже відпрацював, він зробив все, що можна було зробити тоді. Ми прекрасно це памʼятаємо і можемо згадати цей період. Але зараз воно не працює. Мені дуже подобається, як у фільмі «Стоп, Земля», коли він вийшов рік тому, всі українські підлітки слухали «Курс валют», сучасних українських виконавців. Ще рік тому всі підлітки слухали з телефона російськомовних пацанчиків. Я не хочу популяризувати це. Тому не хочу і популяризувати стару програму «Вагоновожатих», як би я її не любив.

Війна закінчиться і закінчиться Warнякання?

Не знаю. Про це я теж не думав. Можливо, це буде умовний якийсь один концерт на рік. Завжди є день жалоби й памʼяті.

Warнякання ми послухаємо десь у підвалі, згадаємо старі часи.

От я думаю, щось таке і буде.

Обовʼязково настане день, коли ми будемо слухати Warнякання в підвалі не через повітряну тривогу, а щоб згадати страшні часи війни. Підтримайте «Бабель», щоб дочекатися цього разом:🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.