81 рік тому в темні часи Другої світової Черчилль прилетів у США і просив про допомогу в Конгресі. Так само, як зараз Зеленський. Насправді аналогій значно більше, і вони вас здивують

Український президент Володимир Зеленський вперше від початку повномасштабного російського вторгнення вирушив цього тижня за кордон, до США, і 21 грудня виступив із промовою перед американським Конгресом. Цей візит і сам виступ часто порівнюють з історичним приїздом британського прем’єра Вінстона Черчилля до Вашингтону в грудні 1941 року. Тоді Британія була на межі поразки в Другій світовій війні, а більшість американців не палала бажанням втручатись у чергові європейські розбірки. Щоб переконати урядовців США, що нацистська Німеччина загрожує всьому світові, Черчилль упродовж майже двох років проводив складні переговори, вдавався до політичних інтриг та йшов на чималі поступки. Промова в Конгресі була найвищою точкою його зусиль. Англо-американський союз став одним із ключових моментів у Другій світовій. «Бабель» згадує історичний контекст та деталі візиту британського прем’єра до Вашингтону. А ще про те, як, захопившись зовнішньою політикою і здобувши перемогу у війні, Черчилль геть забув про внутрішні британські проблеми і програв перші повоєнні парламентські вибори.

У 1940 році справи в Британії були геть кепські. Вона втратила головного європейського союзника — Францію. Евакуація відступаючих солдатів із французького Дюнкерка хоч і була успішною, та німцям вдалося захопити багато техніки та боєприпасів. До того ж британці не змогли запобігти німецькій окупації скандинавських країн і зазнали поразки в Північній Африці та на Балканах.

Уже влітку Британія опинилася фактично в ізоляції. Німецькі кораблі та субмарини панували в Атлантиці, перерізаючи шляхи постачання. А з вересня почалися масовані авіаудари по Лондону, великих провінційних містах, промислових центрах та портах.

Гітлер розраховував, що опинившись у такому становищі, Британія з дня на день попросить про перемовини (нікого не нагадує?). І навіть був готовий на деякі поступки, щоб мирна угода не була для британців занадто принизливою. Та британський прем’єр Вінстон Черчилль категорично відкинув такий варіант, натомість надихнувши країну боротися до останнього.

Німцям так і не вдалося зломити опір британської авіації і досягти панування в повітрі. А це було головною передумовою для успішної висадки німецького десанту на Британські острови. Тож наприкінці 1940 року Гітлер вирішив, що нинішня Британія вже не здатна чимось йому загрожувати, махнув на неї рукою і почав готувати напад на СРСР.

Черчилль добре розумів, що Британія все ще здатна відбити вторгнення, але перемогти Німеччину самотужки точно не може. Єдиними, на чию допомогу в такій ситуації могли розраховувати британці, лишалися Сполучені Штати.

Дружні стосунки Черчилля з американським президентом від Демократичної партії Франкліном Рузвельтом допомогли організувати поставки продовольства та нафти. Сполучені Штати також приймали британських біженців, насамперед дітей. Але постачати зброю і тим більше самим вступати у війну американці аж ніяк не хотіли (так, схоже на 2014-й).

Настрої в американському суспільстві були приблизно такі: ми вже рятували Європу під час Першої світової, втратили понад 100 тисяч солдатів, надали багато кредитів, які нам, до речі, досі не повернули, а натомість отримали Велику депресію. На цій хвилі американський Сенат у другій половині 1930-х ухвалив кілька законів про нейтралітет Сполучених Штатів у майбутніх війнах та про заборону продавати зброю, причому не лише агресорам, а й тим державам, на які напали.

З початком Другої світової ці настрої лише посилились. В Америці провели масштабне соцопитування, чи варто США оголошувати Гітлерові війну та відправляти за океан свою армію. Понад 95% відповіли «ні». Американці вважали напад Німеччини на Польщу, а згодом і на країни Західної Європи внутрішніми європейськими справами, через які не мають гинути американські солдати, а уряд — витрачати гроші платників податків. На мітинги під такими гаслами збиралися цілі стадіони.

Та й сам Рузвельт не поспішав відправляти за океан ані солдатів, ані зброю, ані гроші. Після швидкого падіння Франції він побоювався, що Британія так само не встоїть перед Німеччиною. Тож відправити туди навіть зброю могло означати, що вона просто дістанеться німцям (так само в лютому думали про Україну). Масла у вогонь підливав і тодішній посол США в Британії Джозеф Кеннеді. Після капітуляції Франції він переконував Білий дім, що вже за кілька місяців «німці пройдуть парадом під Букінгемським палацом». А наприкінці 1940 року Кеннеді взагалі втік до США і почав роздавати інтерв’ю місцевим газетам про те, що Британська імперія приречена, а американцям не слід дратувати Гітлера (схоже на Макрона?).

На тлі загрози німецького вторгнення Черчилль засипав Рузвельта проханнями про бодай якусь військову допомогу. Деякі послання з вельми різкими формулюваннями про те, що «Америка боязко вмиває руки, поки британці захищають демократію», він так і не наважився надіслати. Американський президент уже і сам розумів, що війна виходить за межі Європи. Однак не міг порушувати закони про нейтралітет та заборону на продаж зброї. Тож обмежувався відповідями в стилі «тримайтеся, віримо, що ви зможете встояти».

Черчиллю довелось піти на поступки. Відкинувши варіант ганебного миру з Німеччиною, він зголосився на досить принизливу угоду зі Сполученими Штатами. США передавали 50 застарілих есмінців в обмін на користування британськими військовим базами в Атлантиці строком на 99 років. Кораблі були дійсно старі, деякі з них британці так і не змогли полагодити, тож довелось їх розібрати на запчастини. Рузвельт мав повноваження схвалити таку угоду без згоди парламентарів. Але потім все одно про всяк випадок вихвалявся в Конгресі, як «виміняв бази на металобрухт».

Насправді президент сильно ризикував, схвалюючи таку угоду. Восени 1940 року в США мали відбутися чергові президентські вибори. Рузвельт планував втретє висунути свою кандидатуру, всупереч негласній традиції, яка склалася ще з часів першого американського президента Джорджа Вашингтона, — та сама людина не могла обіймати президентської посади більш ніж два терміни поспіль. Уже одне це рішення було скандальним, а угода з есмінцями ще й виставляла Рузвельта «прихильником війни за чужі інтереси».

Черчилль хвилювався не менше. Адже налагоджувати зв’язки з іншим американським президентом, коли німці стоять уже фактично на британському порозі, було б іще тим завданням. Однак популярність Рузвельта була настільки високою, що він легко переміг свого конкурента-республіканця.

Новий 1941 рік починався для Британії вже не так погано. Німецьке вторгнення вдалося зірвати, а Гітлер знайшов собі іншого ворога — Сталіна. Рузвельт нарешті придумав, як обійти ембарго на поставки зброї і не порушити свою передвиборчу обіцянку: «Наші хлопці ніколи не братимуть участі в чужих війнах». Суть задумки полягала в тому, щоб не продавати озброєння, а здавати його в оренду. Це і був той самий ленд-ліз, який згодом стане одним із ключових факторів перемоги.

Хоч формально ленд-ліз не порушував американських законів про нейтралітет, та по суті це був відкритий виклик Німеччині. Рузвельт це прекрасно розумів, тому заходився модернізувати, переозброювати і збільшувати армію. Проте діяв він обережно, виключно під гаслами про захист національних інтересів.

Черчилль, своєю чергою, продовжував підштовхувати Рузвельта до більш рішучих кроків. Пропонував розширити американську зону патрулювання в Атлантиці, озброїти торговельні судна та навіть направити ескадру в райони базування німецьких підводних човнів — хоча б просто продемонструвати силу американського флоту. Але Рузвельт не погоджувався. Тоді британський прем’єр пішов іншим шляхом. Після нападу Німеччини на СРСР він почав відправляти частину американського ленд-лізу Радянському Союзу, просто поставивши Штати перед фактом. І, зрештою, домігся того, щоб Рузвельт офіційно поширив дію ленд-лізу і на СРСР.

Черчилль був переконаним антикомуністом, але нацистів ненавидів більше. «Якби Гітлер вдерся в пекло, я б щонайменше побажав дияволові удачі», — казав він влітку 1941 року. А ще премʼєр розраховував на те, що Гітлер таки не встоїть і влаштує якийсь локальний конфлікт з американцями, що змусить США нарешті повноцінно вступити у війну.

І Гітлер не встояв. З вересня 1941 року німецькі підводні човни почали атакувати американські військові кораблі. А в жовтні потопили американський есмінець. Загинули понад сто моряків, але Конгрес США мовчав і не наважувався оголошувати Гітлерові війну.

Тим часом Німеччина завдала нищівної поразки радянській армії, взяла в облогу Ленінград, уже підступала до Москви і готувалася прориватися на Кавказ і Близький Схід. Морські каравани з американською допомогою по ленд-лізу ставали легкою здобиччю для підводних човнів, німецька авіація домінувала в повітрі. Тоді вже навіть Черчилль почав розглядати варіант, за якого «Гітлер панував би в усій Європі, Африці, Азії, а Америці та Британії навʼязав мир на своїх умовах».

Сьомого грудня 1941 року британський прем’єр вечеряв у компанії дипломатів і міністрів. Він був пригнічений. Аж раптом йому доповіли, що Японія напала на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гаваях. Черчилль миттю схопився з крісла і почав кричати, щоб йому терміново організували радіоефір для оголошення війни Японії. Та його зупинили дипломати, зауваживши, що не можна оголошувати війну по радіо, і взагалі було б непогано спочатку з’ясувати хоч якісь деталі.

Черчилль трохи охолов і вирішив зв’язатися з Рузвельтом. Уже наступного дня він телеграфував американському президентові, що терміново збирається прибути у Вашингтон, щоб «спільно напрацювати воєнний план, виходячи з нової реальності». Рузвельт застерігав Черчилля від подорожі Атлантикою, адже там хазяйнували німецькі субмарини та ще й вирували шторми. Але Черчилль нічого не хотів про це чути. Тож президентові нічого не залишилось, окрім як відповісти: «Будемо раді бачити вас у Білому домі».

Далі події розгортались стрімко: 8 грудня Японія оголосила війну США, 11 грудня те саме зробили Німеччина та Італія, а 13 грудня — Румунія та Угорщина. В цей час Черчилль на свій страх і ризик вирушив до США на борту лінкора «Герцог Йоркський». Після десятиденної подорожі він прибув у порт штату Вірджинія на Атлантичному узбережжі, а звідти без перепочинку одразу вирушив літаком у Вашингтон до Рузвельта.

Черчилль виявився ексцентричним і безцеремонним гостем. Він привіз із собою радників, міністрів та генералів із картами, планами та схемами і одразу перетворив Білий дім на своєрідну штаб-квартиру британського уряду. Кухарям та обслузі було непросто призвичаїтись до забаганок прем’єра. Чіткі настанови він дав лише щодо алкоголю: стакан хересу зранку, кілька склянок віскі з содовою перед обідом, французьке шампанське та бренді 90-річної витримки перед сном. А от щодо сніданків, то він просив подавати «щось гаряче» або «щось холодне». І американці далеко не з першої спроби здогадалися, що мова про яйця, тости, бекон, шинку та м’ясну нарізку з англійською гірчицею. А ще він частенько шокував персонал Білого дому, розгулюючи резиденцією в нічному халаті на голе тіло і неодмінно із сигарою.

Черчилль і Рузвельт багато часу проводили разом за плануваннями та дружніми бесідами за келихом шампанського, аж до пізньої ночі. Єдиним часом, коли Рузвельт міг займатися своїм президентськими справами, були ранкові години приблизно до 11-ї. Потім до його кабінету міг увірватись Черчилль і, нехтуючи бодай якимись правилами етикету, схопити інвалідний візок Рузвельта й повезти президента до їдальні. «Ми живемо тут, як велика родина, максимально інтимно та неформально», — телеграфував Черчилль у Лондон.

Це, звісно, дратувало першу леді США Елеонору Рузвельт. «Я була вражена, що хтось може так багато курити і пити, але при цьому досить непогано почуватися», — згадувала вона про візит Черчилля. Такого графіку не витримав і найближчий помічник Рузвельта Гаррі Гопкінс. Після від’їзду Черчилля він ліг до шпиталю, щоб хоч трохи прийти до тями.

Натомість Рузвельт був просто в захваті від енергійного британського прем’єра. І навіть сам переймав його ексцентричні звички. Якось він безцеремонно увірвався до кімнати Черчилля і заскочив того голяка в душі. Та Черчилль абсолютно не збентежився. А згодом, після повернення, навіть розповідав про цей інцидент британському королю Георгу VI: «Сер, вважаю, що я єдиний у світі, хто прийняв лідера нації, будучи абсолютно голісіньким». Рузвельт і Черчилль назавжди лишись добрими друзями. Президент часто називав прем’єра «дорогим Вінстоном» і писав, що «приємно жити з ним в одному десятилітті».

Черчилль та Рузвельт з’являлися разом і на публіці — давали пресконференції, відкривали різдвяну ялинку біля Білого дому, покладали вінок на могилу Джорджа Вашингтона. На Різдво, 25 грудня, вони відвідали ранкову різдвяну службу, потім зібрались на святковий обід. По обіді Черчилль вибачився і сказав, що йому потрібно йти «готувати домашнє завдання». Наступного дня він мав стати першим британським прем’єром, який виступить перед обома палатами американського парламенту.

Двадцять шостого грудня Черчилль прибув до будівлі Сенату, переповненої законодавцями, високопосадовцями та різними знаменитостями. Він піднявся на трибуну, привітався і, неспішно протираючи окуляри, почав одну з найважливіших промов у своїй політичній кар’єрі. Спершу він загадав про своє американське коріння — його мати була родом зі США. Потім говорив про дружбу й тісні політичні та культурні зв’язки між країнами. А далі перейшов до нагальних питань. Він запевняв американців, що нинішня загроза стосується так само і їх. Нагадував про досвід Першої світової і казав, що «якби ми трималися разом після попередньої війни, якби ми вчасно вжили запобіжних заходів, нам не довелося б зіткнутися з новою бідою» (так, 81 рік по тому нічого не змінилось).

Черчилль переконував, що для Сполучених Штатів настав час «витягти меч свободи і стати на захист справедливості». При цьому він не обіцяв легкої і миттєвої перемоги: «Можна сподіватися, що до кінця 1942 року ми безперечно покращимо своє стратегічне становище, а до кінця 1943 року — візьмемо ініціативу у свої руки та приступимо до масштабних наступальних дій». А ще він тактично применшував японську загрозу, італійського диктатора Муссоліні називав «лакеєм і рабом, який слухняно виконує волю господаря», і постійно наголошував на тому, що головний ворог — гітлерівська Німеччина.

Півгодинну промову Черчилля кілька разів переривали аплодисментами (Зеленському конгресмени аплодували 21 раз). «Ми стоїмо разом, захищаючи все, що цінують вільні люди», — так завершив він свій виступ під чергові овації. Наступного дня американська преса рясніла схвальними відгуками на промову британського прем’єра. А газета New York Times вийшла із заголовком великими літерами «КОНГРЕС ВРАЖЕНИЙ» на першій шпальті.

Сам Черчилль того дня так перехвилювався, що ввечері став скаржитись на біль у грудях. Його особистий лікар діагностував мікроінфаркт, але не наважився про це казати прем’єрові, лише порадив деякий час перепочити. Черчилль, звісно, знехтував цією порадою і, попри погане самопочуття, вже за два дні виступив із не менш палкою промовою в парламенті Канади.

Уже 1 січня 1942 року Рузвельт та Черчилль підписали договір про союз у Другій світовій війні проти гітлерівського блоку — Декларацію Об’єднаних Націй, до якої приєднались СРСР, Китай та ще понад 20 країн. Згодом цей договір стане основою для створення ООН. І найголовніше — нарешті створили створили спільний англо-американський штаб для планування військових операцій, чого не вдалося зробити на початку війни разом із французами. Тут Черчилль знову пішов на поступки і попри невдоволення своїх генералів, погодився, щоб штаб розміщувався у Вашингтоні.

Американці у відповідь пристали на стратегію «Європа передовсім» і були готові ледь не завтра влаштовувати висадку в Європі, та, на щастя, британці їх відмовили. А далі все пішло приблизно за тим сценарієм, який пророкував Черчилль у своїй промові в Сенаті. Протягом 1942 року союзники виснажували противника, перейшовши в оборону, і при цьому нарощували власний військовий потенціал та детально планували майбутні операції. У 1943-му стався перелом на ключових фронтах, Німеччина втратила перевагу на морі і в повітрі. А в 1944-му союзники вже перейшли в наступ і нарешті відкрили в Європі другий фронт. Наприкінці того ж року стало очевидно, що поразка Німеччини — це лише питання часу.

У лютому 1945 року Черчилль уже ділив повоєнний світ разом із Рузвельтом та Сталіним. А 8 травня 1945 року премʼєр урочисто оголосив по радіо, що Німеччина капітулювала і з наступного дня припиняється вогонь на всіх фронтах Європи. Потім він разом із королівською родиною з балкона Букінгемського палацу вітав з перемогою величезний натовп лондонців.

Та Черчилль так захопився зовнішньою політикою, що геть забув про внутрішню. Британське суспільство вимагало нових, уже мирних реформ, а Черчилль так і лишився воєнним міністром. На липень 1945 року були заплановані перші повоєнні парламентські вибори. І передвиборчу кампанію Черчилль відверто провалив. Він просто намагався всіляко очорнити своїх конкурентів-лейбористів. А під час однієї з промов невдало пожартував про те, що лейбористам, аби виконати свої передвиборчі обіцянки, доведеться вдаватися до гестапівських методів. Це дало геть протилежний ефект, і консерватори програли.

Після оголошення результатів виборів 26 липня Черчилль склав премʼєрські повноваження, навіть не чекаючи зборів парламенту. Його наступником став лейборист Клемент Еттлі. Того ж дня соратники Черчилля в розмові з ним згадали про «невдячність британців». На що вже експрем’єр відповів: «Мені нема за що дорікати людям, бо їм довелося пройти через темні й важкі часи».

Темні часи для України неодмінно минуть! А щоб ми могли згадувати про них лише в історичних текстах, підтримайте «Бабель» просто зараз: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.