90 років тому більшовики влаштували в Україні геноцид. Тепер їхні нащадки повернулися, щоб його продовжити. Чим схожі Голодомор і повномасштабна війна — розказує директорка Національного музею Голодомору-геноциду

Повномасштабне вторгнення та дії окупантів в Україні мають ознаки геноциду. Про це говорять міжнародні юристи, судді, заступник голови Офісу президента, омбудсмен з прав дитини. З ними погоджуються і в Національному музеї Голодомору-геноциду. Його співробітники збирають свідчення про нинішні злочини росіян і виявляють все більше спільного з червоним терором більшовистської влади в Україні в 1930-х роках. Очолює процес директорка музею Леся Гасиджак. В інтервʼю «Бабелю» вона розказала про історичні паралелі між 1932-м та 2022-м і про репресивні прийоми росіян, які не змінюються протягом десятиліть.

Як музей збирає свідчення про теперішні події?

Поки це відбувається не так системно, як хотілося б. Частина співробітників за кордоном в евакуації, а ті, що в Україні, розробляють експозицію для другої черги музею. Свідчення збирають лише три людини — співробітники інформаційно-видавничого відділу, по суті, наша пресслужба. Вони записують інтерв’ю телефоном, через Skype чи Zoom. Бувають інтерв’ю очі в очі. Ми співпрацюємо з центрами внутрішньо переміщених осіб, де розшукуємо свідків подій окупації.

Записані свідчення публікуємо на сайті та плануємо включити їх у майбутню експозицію. Ми не розказуватимемо про повномасштабне вторгнення, а наведемо паралелі між подіями 1930-х років та сучасними через розповідь про геноцид.

А що це за паралелі, у чому саме схожість?

Розкуркулення, яке відбувалося в 30-х роках, ми бачили влітку 2022-го на окупованому півдні України. Радянський уряд вилучав у селян зерно під час Голодомору і експортував, а за це отримував валюту. У цей час мільйони українців помирали від голоду. Цього року росіяни вивезли в Крим зерно, сільськогосподарську техніку, а що не змогли забрати, знищили.

Є багато свідчень людей, які пережили 1932—1933 роки, що активісти, які приходили розкуркулювати, грабували хати. Виносили посуд, їжу, одяг, а потім продавали біля сільської ради чи самі його носили. Або вечорами влаштовували гулянки в сільраді і з’їдали те, що забрали в людей. Це точна аналогія до сьогоднішніх подій на окупованих територіях України, коли росіяни крадуть пральні машини, техніку, прикраси, одяг.

Більшовистська окупаційна влада й нинішні окупаційні адміністрації разом із російськими військовими створюють непридатні умови для життя. Що в 30-ті люди залишалися без їжі, дров, води, що сьогодні. У Херсоні немає світла, води, опалення. Така ж ситуація була в Ізюмі та інших містах Харківської області після звільнення.

Зараз росіяни вивозять з окупованих територій дітей і створюють усі умови до їхньої асиміляції в росії. Діти втрачають зв’язок із батьківщиною, власну ідентичність. Чи відбувалося щось подібне під час Голодомору?

У 1932—1933 роках була величезна кількість сиріт. Дорослі помирали першими, бо віддавали їжу дітям, аби врятувати їх, підкидали дітей на залізничні станції, у міста. Сиротинці стояли переповнені. У київському Охматдиті в тридцяті роки був дім малюка — там перебували діти, яким не виповнився рік. Вони всі помирали, бо їх не доглядали, не годували, вони хворіли на тиф. До музею якось приходила 90-річна жінка. Під час Голодомору її знайшли на вокзалі в Мелітополі, і вона виросла в інтернаті. Усе життя вона не знає навіть свого імені, яке їй при народженні дали батьки. Це те, про що ми постійно говоримо, — втрата коріння. Діти після Голодомору не знали ані свого імені, ані батьків, ані походження. Зараз відбувається те саме. Дітей вивозять у росію, розлучають із батьками, із їхніми традиціями та культурою.

Коли російські військові встановлюють окупаційну адміністрацію, у першу чергу видають настанови педагогам, як учити дітей. До першого вересня було розпорядження, як провести перший урок — розказати дітям російські пропагандистські тези, що Україну створив Ленін, що ці території завжди були частиною росії. Були розпорядження про перехід на російську шкільну програму і викладання російською мовою. Інструкції, що вчитель має перевести електронну пошту на російський домен. Загарбники вилучили з бібліотек книжки українською мовою, про Антитерористичну операцію на сході, про історію України. Те саме робили більшовики свого часу. Переписували історію та вилучали книжки з бібліотек.

Мені болить, що вони знаходять час для цього і роблять це максимально швидко, а ми не змогли за тридцять років почистити бібліотечні фонди від радянської пропагандистської літератури.

Чи змінилося щось за 90 років у питаннях катувань і фізичного насилля?

Під час Голодомору катівні НКВС були в кожному місті й містечку, а в селах цю функцію виконували сільські ради. Там били, знущались. Вирок про розстріл виносили миттєво. «Ага, ти проти радянської влади виступаєш» — людину забирали і вбивали. Чим це відрізняється від сьогоднішніх катівень на окупованих територіях?

Навесні під час окупації російські військові не давали людям евакуюватися, а волонтерам чи гуманітарним місіям завезти в села їжу, медикаменти. Гуманітарні колони розстрілювали. Під час Голодомору село потрапляло на чорну дошку, з нього нікого не випускали, туди не завозили продукти, а своїх люди не мали, бо все позабирали.

Масові поховання, які знаходять у деокупованих регіонах, відсилають нас до подій 1930-х років. Березневі фотографії з Маріуполя, коли в траншеї скидали загиблих, масові поховання в Ізюмі, у Бучі. Під час Голодомору люди копали схожі траншеї і скидали померлих. У якихось селах місцеві помічали ці могили, їх потім легко знаходили, а багато де правду приховували, могили шукали роками. На сьогодні ми маємо близько тисячі масових поховань загиблих під час голоду в 1932—1933-му. Скільки буде масових поховань із загиблими під час російсько-української війни і як довго їх знаходитимемо — питання.

Після деокупації населеного пункту на місці масового поховання проводять ексгумацію. Але загиблих під час Голодомору за всі роки незалежності ексгумували один чи два рази. Я знаю, що це було в селі Мирівка Кагарлицького району Київської області, де померли кілька тисяч людей. В Україні цьому не надавали значення, а у світі, де мають справу з масовими злочинами, геноцидом, воєнними злочинами, ексгумація — першочергова справа. Так було в Іспанії, Боснії і Герцеговині. Уряди та міжнародні організації фінансують це, щоб установити ім’я кожного вбитого.

Між подіями тридцятих років і теперішніми відстань у 90 років, а ставлення до життя людини й методи знищення в росіян не змінилися. Чому, на вашу думку?

Бо це сутність імперії. Французька та Британські імперії теж на це хворіли. Але росія — імперія в найгіршому прояві. Жорстокість, яку бачимо сьогодні, була такою самою в 30-х роках. Людей викрадали, катували, вбивали.

Під час Голодомору в хату приходила бригада активістів із трьох чи п’ятьох осіб. Дійсно, серед них були люди, яких присилали з росії для здійснення геноциду, — чекісти. Та були й місцеві. Сьогодні ми їх називаємо колаборантами, тоді це були маргінальні елементи — нероби, які повірили в ідеалістичні ідеї соціалізму: що коли у всіх забереш і розділиш, то в тебе теж щось буде. Мотивація колаборантів — отримати щось від окупації, стати кимось, от вони і здають людей російським військовим чи фсб.

У нас був свідок Зиновій Масло з Фастівського району Київської області, уже помер. Він розповідав, що коли був дитиною, його родину виселили з хати. У хату заселили їхніх сусідів. Літо, у них на городі була ділянка полуниці. Зиновій прийшов її поїсти, але мати родини, яка вселилася, вигнала його, хоча він дружив з її дітьми. Потім життя так склалося, що вони все рівно спілкувалися, дружили. Мені здається, що на окупованих територіях будуть схожі історії. Дізнаємося про них із часом.

На минулі роковини Голодомору довкола музею стався скандал через кількість жертв. Музей поширив інформацію, що в 1932—1933 роках загинули 10,5 мільйона людей. Офіційно ж прийняте число — 3,9 мільйона загиблих безпосередньо через голод і 4,5 мільйона — сукупні демографічні втрати. Через це директорку музею Олесю Стасюк звільнили і призначили вас. Ви проводили службове розслідування, на яких підставах музей озвучив втрати в 10,5 мільйона?

Книгу, довкола якої був скандал і де зібрані досудові експертизи СБУ, які начебто доводять втрати в 10,5 мільйона людей, я знайшла з горем пополам. У музеї немає жодного примірника. Я за освітою не юрист, а історик. Але от я розгортаю книгу, де протокол допиту свідка. Слідчий питає: «Чи відомий вам факт залучення спеціальних підрозділів для здійснення злочину геноциду?». Відповідає людина 1957 року народження. Як вона може бути свідком?

Або протокол огляду документів. У мене був шок, коли прочитала. Старший слідчий головного слідчого управління СБУ чотири години сидів у музеї і переглядав книги «Ленін ідеолог, організатор і натхненник Голодоморів в Україні» та «Погляд крізь час: збірка статей та інтерв’ю» Миколи Сядристого. Це публіцистичні видання, а не першоджерела — не документи, не свідчення. Як публіцистика може бути доказом?

Скандал здійнявся через те, що ніхто не забороняв досліджувати й називати нові цифри втрат, але їх треба професійно довести. Коли мене призначили директоркою, я зібрала нараду в Інституті дослідження Голодомору. На мене всі дивилися й питали: «Яку цифру втрат нам тепер називати?» Я обурилася: «Ви в мене питаєте? Ви думаєте, що приходить директор і каже, яку цифру вам називати? Ви ж дослідники, ви підписувалися під експертизами, то відстоюйте. Якщо вважаєте, що 10,5 мільйона, то доведіть це».

Історія повторюється, і трагедії, на жаль, теж. Допоможіть нам зберігати пам’ять, щоб покарати винних. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.