На вулиці Яблунській в Бучі росіяни розстріляли десятки цивільних. Одні з перших загиблих — Олександр Чумак і Максим Кірєєв. «Бабель» та «Меморіал» розповідають їхні історії

У квітні українські військові звільнили Київську область від російських окупантів. Коли вони зайшли у звільнені міста та села, побачили докази численних злочинів російських солдатів, які вбивали та катували цивільних. На вулиці Яблунській в Бучі росіяни розстріляли десятки людей — імовірно, тому що саме там люди набирали воду під час окупації. На одному з перших фото зі звільненої Бучі на дорозі лежали тіла чотирьох чоловіків, яких убили пострілами в голову. «Бабель» разом із платформою памʼяті «Меморіал» уже розповідав про одного з убитих чоловіків — 39-річного Дмитра Шкіренкова, який на фото лежить посередині. Ця історія про двох інших убитих — 26-річного Олександра Чумака, у якого зв’язані руки, і 39-річного Максима Кірєєва в синій куртці.

Олександр Чумак

Олександрові Чумаку було 26 років, він жив у Бучі, працював комірником складу в Києві. З 2015 по 2018 рік воював на сході в батальйоні «Азов». Захоплювався футболом, двічі на тиждень грав у мʼяча з друзями. Мріяв відкрити власну справу, мав чимало ідей для бізнесу: від інтернет-магазину до сімейної пекарні.

Із майбутньою дружиною Ангеліною Олександр познайомився два роки тому. У листопаді 2021-го одружилися, переїхали на орендовану квартиру. Зранку 24 лютого Олександр сказав тоді вже вагітній дружині їхати в батьківській дім у Вінницькій області. Він підганяв — боявся, що вона не встигне виїхати. Сам залишився в Бучі, щоби захищати місто. Востаннє він вийшов на звʼязок із рідними 17 березня. Наступного дня його розстріляли на вулиці Яблунській.

— Саша не з тих людей, які тікатимуть від війни, — згадує дружина Ангеліна, 28 березня в неї народилася донька. — Не розглядав варіанту поїхати з нами, 24 лютого він двічі ходив у військкомат, але його щоразу відправляли додому.

Олександр спершу стабільно виходив на звʼязок. Це були короткі дзвінки, він встигав сказати, що все гаразд, що живий.

— А 17 березня сказав, що з ним може не бути звʼязку тиждень-два, без пояснень. Тому спершу, коли він не дзвонив, я трималася, але час минав, і ми з його мамою почали пошуки — писали всім, кому тільки могли. Особливо після того, як росіяни вийшли з Бучі, — розповідає дружина.

Коли оприлюднили фото з вулиці Яблунської, Ангеліна впізнала одяг чоловіка, але не хотіла вірити в це. Вона деякий час намагалася шукати Сашу як живого: писала військовим із Бучі, знайомим. Ангеліні загалом мало що говорили про загибель чоловіка через її вагітність. Зрештою, в одному з телеграм-каналів оприлюднили фото тіла Олександра, яке опинилося в моргу в Білій Церкві. Поховали 26-річного чоловіка в селі Скрипчин на Чернігівщині, де живе його мама.

— Дуже болить, що він не встиг дізнатися, яка вона [донька] прекрасна, — продовжує жінка. — Вона так на нього схожа. Катруся буде знати, що її тато захищав Україну. Захищав нас, служив у славетному полку «Азов». Я зберегла всі фото, його шеврони. Доня буде знати, яким милим він був, як він ставився до мене, як чекав на неї. А ще буде знати, хто такі росіяни. Ненавиджу кожного росіянина. Вони забрали моє щастя, і не тільки моє.

Ангеліна після втрати чоловіка повністю поринула у материнство. Вона разом із донькою живе в селі у Вінницькій області та стоїть у черзі на квартиру в Бучі, яку мали дати Олександру як учаснику бойових дій. Також зараз вона працює з юристом. Чоловік не розповідав їй, чим займався в окупованій Бучі. Але Ангеліна знає, що він співпрацював із ЗСУ. Тож намагається довести, що чоловік брав участь у повномасштабній війні як військовий.

Максим Кірєєв

Максим Кірєєв, 39 років, будівельник. Він народився в росії, у селі Іваново, але змалку жив в Україні, із часом отримав українське громадянство. Разом зі своєю партнеркою Валентиною Биценко мешкав в Одесі.

Через сімейні обставини Валентині минулого року довелося поїхати працювати в Болгарію, а в грудні 2021-го Максим поїхав працювати в Бучу. Там він встиг побудувати будинок і планував згодом поїхати до Болгарії та забрати Валентину в Україну.

Коли почалася повномасштабна війна, Максим щодня розмовляв із Валентиною, розповідав про бої та як росіяни розстрілюють людей. Валентина просила його виїхати, але Максим жив у квартирі пенсіонерки та не хотів кидати її саму. А коли таки вирішив їхати до Одеси, росіяни підірвали міст між Бучею та Ірпенем, і всі шляхи були відрізані. Максим годував домашніх тварин і наглядав за господарством тих, хто виїхав із міста, розвозив їжу та гуманітарку. Також ходив у військкомат із Дмитром Шкіренковим, але зброї вже не лишилось, і чоловіків відправили додому чекати.

— Під час останньої розмови 5 березня [того дня Бучу остаточно окупували] я просила його спуститися в підвал, і він пообіцяв, що так і зробить. А потім написав, що не піде. Попередив, що нема світла, і наш звʼязок обірвався, — пригадує Валентина.

Коли Бучу звільнили, Максим на звʼязок так і не вийшов. Валентина почала його шукати. Згодом вона написала в соцмережах: «Мені надіслали паспорт Максима біля тіла, але тіло не його. І я почала шукати далі. Через канали в телеграмі знайшла його тіло в Білій Церкві. Його мама телефонувала в морг, уточнювала інформацію, адже ні телефону, ні документів біля нього не було. Зрештою, тіло вдалося забрати й поховати на Одещині».

— Як і всі люди, ми сварились і мирилися, — згадує Валентина. — Але хай там що, Максим для мене — все. Пів року після трагедії я взагалі ні з ким не хотіла розмовляти.

Ми хочемо розказати історії всіх, кого вбили окупанти, і зберегти всі імена. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.