«Це зараз ми сміємося. А тоді руки-ноги тряслися, на коліна падали». Як живе Чернігівщина після окупації та як волонтери допомагають відновлювати села — репортаж «Бабеля»

Чернігівщина — один з найбільш постраждалих регіонів в Україні з початку повномасштабного вторгнення росії. У лютому та березні тут точилися запеклі бої, до 1 квітня росіяни окупували частину області — обстрілами вони знищили приблизно 3 500 будинків, з них майже всі — житлові. Окупанти вбивали цивільних і мародерили. У селах, що опинилися в епіцентрі бойових дій, уцілілих будинків не залишилось. Волонтерська ініціатива Repair Together допомагає постраждалим — відновлює деякі будинки та залучає добровольців розбирати завали, влаштовуючи у вихідні благодійні толоки. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька та фотограф Андрій Бойко побували на одній з таких толок. Вони прибирали розтрощені будинки, а місцеві розповідали, як росіяни шукали горілку, виводили на розстріл і забирали труси та шкарпетки.

1

Місця, де були бойові дії, починаються за кілька кілометрів від Києва. Спочатку бачиш дерева — пошматовані, без крон, великі гілки лежать уздовж дороги. Далі розбиті будинки з дірками від снарядів, обгорілі залишки бетонних стін. На зелених прострілених парканах напис «ДІТИ». Це село Залісся за 15 кілометрів від Броварів. З 8 до 30 березня воно було в окупації.

Усю дорогу від Києва до Чернігова картинка постійно змінюється з розбитих на села, які не зачепило. У Чернігівській області останніх уже значно менше. На підʼїзді до колишнього блокпоста стоять дві згорілі російські БМП, за ними на дорожньому паркані написано: «РФ ГАМНО». На бетонних блоках, що загороджують проїзд, хтось намагався замалювати напис «ВЕЖЛИВЫЕ ЛЮДИ».

Ми приїжджаємо в село Лукашівка, десь за 40 кілометрів від Чернігова. Маленьке, тут до вторгнення було до сотні дворів. Але з історією — перша згадка про село датується ще ХVII сторіччям. У наступному звели Вознесенську церкву — зараз це памʼятка архітектури. Біля церкви ми й зупиняємося. Будівля потрощена — у даху дві великі дірки, стіни трохи обвалилися. Біля церкви із землі стирчить снаряд, усередині розкидані консервні банки з російського сухпаю.

— Доброго дня, діточки! — вітаються з нами місцеві жінки, які стоять з велосипедами біля зупинки. Волонтери приїздять у Лукашівку вдруге, тож цього разу місцеві вже чекали на нас.

Ми швидко розбиваємося на групи: частина волонтерів йдуть працювати на тракторах, інші ж збираються по 10—15 людей та йдуть по будинках, переважно туди, де працювали минулого разу. У Лукашівці немає жодного вцілілого подвірʼя. Деякі розбомблені настільки, що за два дні їх не прибереш.

Наша група йде в самий кінець села. Там, на околиці, стоїть будинок Люди, у веранду якого влучив снаряд. Але Люді, можна сказати, пощастило — знесло тільки ґанок і прилазник, сам будинок майже цілий. Хоча Людиній подружці, Любі, пощастило ще більше — в її будинку тільки вилетіли вікна. Люда швидко пояснює нам, куди складати сміття, та йде у своїх справах. Люба залишається — роздає нам відра та тачки. Хлопці починають ломом розбивати стіну, що впала, дівчата збирають цеглу.

— Калі сюди снаряд потрапив, Люда з Василівною та чалавіком сиділи отут в погребі, — каже Люба, постійно плескаючи себе по обличчю — проганяє мошок. У неї особлива місцева говірка — суміш українських, білоруських і російських слів.

— А Василівна — це хто? — питаю я Любу.

— Мама її, вони тут утрьох і ховалися. А потім руські зайшли. Таді в той день дуже сильно бомбили. А потім ми вийшли з погреба, бачимо: йдуть танки от з того боку. Йдуть та йдуть, полізли, як ті таракани.

Я спускаюся в льох, де родина Люди тижнями ховалася від обстрілів. Біля стіни стоять два ліжка, в іншому кутку складена картопля. На одному з ліжок огарок свічки. Тхне сирістю та землею.

— У них [у будинку Люди] трубу газову зачепило, так газ десь добу свистав, — продовжує Люба. — Ми тому й прийшли їх забирати [до себе], бо рвонула б хата — шо тут того погребу.

Росіяни окупували Лукашівку 9 березня. Зайшли до двору, де ховалися родини Люби та Люди, питали, де їхні сини. Люда відразу відповіла, що в них дочки. Люба не сказала нічого — її старший син зараз воює на фронті.

— Вони [російськи окупанти] ходили однією тією дорогою, — каже Люба. — Два рази ходили он там городами — так обидва рази і підірвалися, на своїх же мінах.

Ми сміємося і жартуємо, що росіяни хоч щось зробили корисне. Люба теж сміється. Заважає тільки комашня. Ми кожні пʼять хвилин бризкаємо на себе засобом від комах, Люба обтирається зірваним у дворі любистком — вважається, що він відлякує мошку.

— Ніколи в нас таких мошок не було, — скаржиться Люба. — А це як кацапня прийшла, так і зʼявилися. Я їх називаю кацапськими мошками.

Я питаю, чи мародерили тут росіяни. Люба ствердно хитає головою.

— Вони калі їхали [із села], то навіть картошку повивозили! Особливо їх горілка цікавила. Василівна тут у хаті приховала десь три літри спирту. І все казала: «Ходім і ходім за тим спиртом». Я кажу: та де ти той спирт знайдеш! «Нє, — каже, — я його там у шафі заховала». Ну пішли ми. Йдемо, ноги трусяться, воно все бахкає. Тільки підходимо до хати, бач — несе той вузькоокий той бутиль спирту. Ну і бог з ним. У Василівни тут був ще бутиль вина [на] десять літрів. Старе вже, роками тут стояло. Кисле, що той уксус! Його теж видудлили.

За кілька годин ми прибрали ґанок, завалений цеглою та трухою. Люба просить хлопців ще застелити дах — і тоді Люда з Василівною навіть зможуть повернутися додому. Люба приносить руберойд і каву. Поки ми куримо та відпочиваємо, вона охоче продовжує розповідати про життя в окупації.

— Зайшов якось той бурят у двір. Пʼяний, ледь на ногах стоїть, — каже Люба. — І шкет такий — низенький, автомат по землі волочиться. Ходить і кричить: «Не верите — пристрелю!»

— А ви де були? — питає дівчина з нашої групи.

— У погребі сиділи. Вийшли. Він знову своє: «Не верите — пристрелю!» Ми кажемо, мовляв, та чого ми тобі б не вірили, віримо, звісно. Страшно — воно ж пʼяне, палець на спусковому гачку. Зараз спотикнеться, палець зіскоче — і переріже нас [кулями]. Калі заходить інший солдат, тверезіший. Взяв цього за плечі, випхав із двору. Каже нам: «Извините нас». Ну а ми що, звісно, ізвіняємо. Ідіть вже з богом.

Люба замовкає, замислюється. Ми теж мовчимо. Дзижчать комарі та хрипить трактор, який збирає сміття.

— Вони казали, що прийшли нас рятувати, — продовжує Люба. — Ми кажемо: «Да ад кого нас рятувати!» Вони: «У вас тут русский запрещают». Я кажу: «Отродясь у нас російську мову не забороняли». Вони знову: «Да нет, это вы старшие, а дети уже русского не знают». Але ж це неправда. Он у нас і в Чернігові в садочках діти російською теж говорять.

О третій дня в нас обід біля розбомбленої Вознесенської церкви, де ми збиралися, коли приїхали. Поки ми їмо, до галявини приходить місцевий чоловік. Йому на вигляд років 45, він худий, у брудній кепці та тримає граблі.

— Я хочу, щоб ви знали, — починає він говорити, особливо ні до кого не звертаючись. — Оця церква — це не росіяни її розбомбили. Це укрАїнці.

Ми мовчимо. Чоловік продовжує:

— Стояла та церква й стояла — нє, треба було розбомбити. Красиво вам?

— Нащо ви нам це розповідаєте? — не витримуючи, викрикує хтось із хлопців.

— А шоб ви правду знали! Шо, нєльзя було трохи посунутися? Кілометр туди, кілометр сюди — але нє, Лукашівка на піку! Шо, нєльзя було домовитися? Хто ви там — паломники, чи шо? Знайте правду!

До чоловіка підходить Сашко, один з організаторів толоки. Каже, що ми приїхали в село допомагати та розбираємо розтрощені будинки. Почувши це, чоловік швидко заспокоюється та йде.

2

Увечері ми їдемо до села Ягідне, що за 20 хвилин від Лукашівки. Воно ближче до білоруського кордону, тож і захопили його швидше — уже 3 березня Ягідне окупували. Росіяни зігнали всіх мешканців, які залишилися, у підвал місцевої школи та тримали там 28 днів. Одинадцять людей з тих 350, які жили в підвалі, померли.

Ми розбиваємо наметовий табір біля зруйнованого Будинку культури — від нього залишилися лише шматки стін і сцена. Поки вечеряємо, до клубу підходять місцеві жінки, підлітки та представники ТрО — майже все село. За минулі толоки — їх було в Ягідному дві — волонтери тут прибрали. Тож ті, хто приїздить сюди не вперше, уже добре знайомі з місцевими. Жінки теревенять про розсаду, військові розглядають місцевість, курять і розслаблено тримають автомати.

На сцену виходить стендапер Василь Байдак, який разом з нами прибирав у Лукашівці. Він починає жартувати з місцевими жінками. Чотири з них — три Валі та одна Ніна — найбільш говірливі. Жінки трохи кепкують зі столичного стендапера, Байдак відбивається жартами. Під кінець він вирішує влаштувати аукціон на кусок цегли та виводить Ніну на сцену.

— Пʼять гривень початкова ціна! Хто дає більше? — починає Байдак.

— Двадцять! — кричать з натовпу.

— Пʼятдесят!

— Сто!

Що більше ростуть ставки, то здивованішим стає обличчя Ніни. Ми сміємося.

— Ти шо тут, самий умний? — раптом кричить позаду жінок невисокий лисий чоловік у футболці та шортах. Сміх змовкає. — Ти шо, тут самий умний, да? — продовжує він. — А в мене син служить!

— Ми розуміємо і слава вашому синові, — спокійно відповідає Байдак. — Ми, навпаки, приїхали вам допомогти.

— А в мене син служить! — не вгамовується чоловік, підвищуючи голос. Один з тероборонівців обережно бере його під лікоть і виводить з галявини. Аукціон завершується на ставці 600 гривень. Ніна бере ці гроші та заявляє зі сцени, що вони на всіх.

Шоста ранку наступного дня, табір ще спить, біля багаття нас десь десятеро. Чоловік, з яким була перепалка, знову приходить до наших наметів. Ми знайомимося — його звати Руслан — і пригощаємо чоловіка цигарками. Будинок Руслана стоїть навпроти клубу, його син воює в Донецькій області.

— Ми з матірʼю на колінах його вмовляли не йти, — каже Руслан. — Він сказав: «Тату, там мої пацани, я піду». Він у мене прикордонник. Пішов пішки до Іванівки, потім до Количівки, там його ледь свої не підстрелили — темно, нічого не видно. Ішов до блокпоста, руки підняв і кричав: «Свій я, свій».

Коли росіяни зайшли в Ягідне, сина Руслана вже не було в селі. А він сам із родиною та кількома сусідами ховався в льоху.

— Вони зайшли, [сусід] Толік виліз, бачить: танки йдуть, солдати. Ну й крикнув: «Слава Україні!» Вони на нього автомат — у лоб насмерть.

— Толік не зрозумів, що то були росіяни? — питаю я.

— Усе він зрозумів! Під цим ділом був, — бʼє Руслан пальцем по шиї. — Ну і крикнув. Інший дядька в нас був, рибалка в камуфляжних штанах. Вони його теж без розмов...

Потім окупанти повели всіх у підвал місцевої школи. Я питаю в Руслана, нащо їм це було потрібно.

— Як це нащо? А повиносити все? Ми тільки за порог вийшли, воно вже несе все з будинку. Труси мої забрали, усі труси винесли! Шкарпетки!

— А нафіга їм ваші труси? — дивується хтось із хлопців.

— Ха-ха-ха, нафіга! А як ти думаєш, хто тут був? Думаєш, кацапи? Нє, з Туви! А шо вони бачили в той Туві? Це ж найбідніша їхня республіка. Вони в житті світла, асфальта не бачили. Ходили тут, дивилися — а що це таке. Воно стоїть — мале, брудне, у цих резинових чоботах. І наші коли зайшли — високі, красиві.

Я питаю в Руслана, чи співпрацював хтось із місцевих з росіянами. Чоловік, здається, щиро здивований моїм запитанням.

— Ніхто! Жодного, хто б з ними щось там якось, не було такого.

Хтось біля багаття зауважує, що не розуміє тих, хто йшов на співпрацю з росіянами. Руслан погоджується, але потім чомусь починає закипати.

— Це зараз хіханькі-хаханьки, коли згадуємо це. А тоді було не до сміху, — гарячкує він. — Який тут сміх, як вони тебе на розстріл виводять? Руки-ноги трясуться. І просили їх, і на коліна падали [щоб не чіпали]. Сусіда мого три рази виводили на розстріл. Думаєш, тоді смішно було? Потім він, коли наші зайшли, поїхав із села — підірвався по дорозі. Бачиш, як буває. Три рази виводили на розстріл — а загинув від міни.

Руслан уже збирається йти. Тисне руку чоловікам. Уже на прощання обертається.

— А вам дякую, що ви сюди приїхали та все прибрали. Ви молодці, ми б без вас тут не справилися зовсім.

3

До обіду другого дня з організаторів лишаються лише четверо: Віка, Оксана, Сашко та Діма. Віка з Оксаною миють посуд, Діма та Сашко носять відра з колодязною водою. Усі вони представники так званого креативного класу, познайомилися до війни на вечірках.

— Ми, коли вже росіян звідти посунули, їздили із Сашею по Чернігівській області, — розповідає Діма, підкурюючи цигарку. — Подивилися і зрозуміли, що треба щось робити.

— У нас було ще раніше, — каже Віка. — До нас звернувся притулок для собак з Гостомелю — там розтрощило вольєри. І вони хотіли зібрати гроші, щоб купити нові. А ми подумали, нащо платити гроші? Зібрали людей, і вони все прибрали та зробили базу для нових вольєрів.

Волонтерська ініціатива Repair Together займається кількома напрямами. Допомагають людям у селах відновлювати будинки — встановлюють нові вікна, привозять гуманітарку і влаштовують толоки. Гроші збирають донатами — планують, що зможуть повністю відмовитися від українських донатів і збирати тільки західні гроші. Ця толока — четверта. Перші дві були без ночівлі, але організатори кажуть, що такий формат не дуже зручний, бо багато часу забирає дорога з Києва.

— Наскільки ефективно те, що ми тут робимо? — питаю я.

— Гарне запитання, — посміхається Діма.

— Я скажу, що ефективно, — каже Віка. — Ефективно, тому що ми бачимо реакцію людей. І тих, хто пережив окупацію, і тих, хто сюди приїздить. Місцеві приходять і дякують нам. Для них це важливо.

— Ми бачимо, як у них сяють очі, — додає Оксана. — Вони постійно до нас приходять, щось приносять. Сьогодні жінка принесла нам всю свою консервацію.

— Учора у нас був концерт [стендап Василя Байдака] і навіть у чаті були запитання, чи доречно проводити такі концерти в такому місці, — долучається до розмови Сашко. — Якщо ці люди пережили окупацію, що їм тепер, не сміятися? Для них важливо, що про них памʼятають, що до них є увага.

Я питаю, як організатори можуть охарактеризувати волонтера, який приїздить на толоку.

— Усі дуже стильні, — сміється Оксана. — Як одна жінка сказала, «які тут всі незвичні».

— Це такий звичайний київській хіпстер, — каже Саша. — Люди, які сюди приїздять, зазвичай хочуть щось робити. Не всі можуть воювати та тримати в руках автомат, але допомагати хочуть усі.

4

За Лукашівкою — велике поле, біля нього дві ферми. Обидві розтрощені снарядами. На ґрунтовці між фермами стоїть кинутий російський БТР. Коли ми підходимо до нього, у ніс бʼє сильний запах мертвечини — на одній з ферм досі лежать трупи корів. На полі — два згорілих трактори. Біля побитої водонапірної вежі теж стоїть російська техніка — вона повністю спалена, тож ми не можемо зрозуміти, яка саме. На траві лежить заповнений боєкомплект із цілими снарядами. Скрізь простріляний метал пробивається трава.

У найближчому до ферми будинку живе подружжя — Валентина Іванівна та Сергій Якович. Щоправда, від будинку майже нічого не залишилося — лише грубка. Снаряд влучив у гараж, вогонь звідти перекинувся на будинок. Господарі в цей час ховалися в погребі. Коли змогли вийти — ані будинку, ані гаражу з машинами вже не було.

— Пʼятдесят років будував! Кращий будинок у селі був! Показовий! Що тут вже, — зітхає Сергій.

Йому та дружині на вигляд сильно за 70. Сергій все життя працював на будівництві, будинок цей звів сам. Гроші заробляв переважно в Москві. Валентина 50 років пропрацювала вихователькою в дитячому садку Чернігова.

— Кума в мене в росії, — каже Валентина, суха та низенька. — Як це все почалося, я їй дзвоню, а вона каже: «Не может такого быть». Син потім [коли вже згорів будинок] скинув їй фото. Вона відповіла тільки: «Какой ужас». І все. Більше не дзвонила і не писала.

— Як росіяни поводилися [коли зайшли в село]? — питаю я подружжя.

— Нічого, нормально. Спочатку навіть спитали, чи нам щось потрібно, — відповідає Валентина. — Один з них був бурят, напевно, спитав, чи можна собак подивитися. Ми сказали: та дивись, чого ні. Він подивився і каже: «Не, у нас собаки не такие, у нас лайки». Він з них, видно, старший був. Потім сказали, щоб ми не хвилювалися, що все буде добре.

Валентина відганяє мошок від обличчя і продовжує.

— А потім, калі наші зайшли, то вони ось тут, просто за парканом танки свої поставили. Зайшли хлопчики, я їм яєшню насмажила, солому кинула, кажу: давайте ноги мити, води вам нагрію. Вони кажуть: «Ні, ми будемо холодною мити». Поспали, наступного ранку пішли, я їм кажу, що хвіртку відкрию, щоб приходили спати вночі. Але не приходили більше.

Валентина торкається спалених вщент дерев — раніше це були ялинки. Зітхає.

— Калі тільки б вони знову не прийшли, — говорить вона. — Страшно, дуже страшно, що повернуться. Треба за щось братися, а руки опускаються.

— Каби було мені хоча б 50 років, — каже Сергій, проходячи повз свою спалену машину. — То я б може щось придумав. А так…

Допомогти проєкту Repair Together можна тут.

А підтримати «Бабель» можна:

🔸 донатом у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua.