«Помилявся я». Мер Маріуполя Вадим Бойченко про те, чому вважав, що війни не буде, ситуацію в місті, дії окупантів, фільтраційні табори та масові поховання — велике інтервʼю

Двадцять третього лютого 2022 року кореспондентка «Бабеля» поговорила з мером Маріуполя Вадимом Бойченком. Це було інтервʼю про те, як місто готується до можливої повномасштабної російської агресії. Мер запевняв, що війни не буде, а місто готове до будь-яких обставин. Через 15 годин після розмови росія атакувала Україну, а ще за кілька годин почалися обстріли Маріуполя. Місто досить швидко опинилося в оточенні, хоча для цього росіяни фактично стерли з лиця землі Волноваху. За кожний кілометр Маріуполя точилися важкі бої. Почали зʼявлятися моторошні фото повністю зруйнованих авіацією будинків. Росіяни скинули бомби на пологовий будинок, а потім на драмтеатр, у якому ховалися люди. Точна кількість загиблих досі невідома. Оборона тривала три місяці. У пʼятницю, 20 травня, з «Азовсталі» вийшли останні захисники Маріуполя, серед них командири морських піхотинців, «Азову», поліцейські та інші. Вони утримували Маріуполь практично три місяці. Росіяни гатили по ньому з усього: від «Градів» до 500-кілограмових авіабомб, застосували заборонені міжнародним правом фосфорні боєприпаси, а також газ. Майже 20 тисяч маріупольців загинули. Крім того, в травні завдяки супутниковим знімкам Maxar стало відомо про чотири місця масових поховань біля Маріуполя, а 16 травня міськрада Маріуполя повідомила, що понад 10 тисяч маріупольців можуть померти від хвороб, нестачі води, їжі та ліків. Близько 100 тисяч вдалося евакуювати. Після виходу «азовців» кореспондентка «Бабеля» Оксана Коваленко поговорила з Вадимом Бойченком про те, чи справді місто було готове до війни, чому не вистачало бомбосховищ, їжі й води та що росіяни зараз роблять в окупованому Маріуполі.

Чи відомі вам деталі домовленостей і умови виходу захисників «Азовсталі»?

Безпосередньо цією місією займається президент України Володимир Зеленський. І та переговорна група, яка працювала багато часу, щоб це відбулося. Це було майже неможливо. Найголовніше, що хлопці сьогодні живі і будуть жити. Але більше, на жаль, коментувати ми не маємо змоги. Коли хлопці будуть на підконтрольній частині нашої держави, будемо коментувати, як це було.

Чи є у вас інформація про якісь гарантії безпеки для них з боку росії?

Я вважаю, що президент чув і бачив усі можливі ризики, коли приймав рішення. І тому впевнений, що це було виважене рішення.

Тоді давайте згадаємо наше з вами попереднє інтерв’ю, яке відбулося менше ніж за добу до початку повномасштабного вторгнення. Тоді ви запевняли, що війни не буде.

Я не мав іншої інформації. Це було моє відчуття. Але бачите як? Помилявся я.

Тобто, виходить, що ви повномасштабної війни не очікували?

Так.

А ви готувалися до неї? Бо тоді, 23 лютого, я саме про підготовку випитувала у вас.

Коли ти вже прожив три місяці війни, то вже інакше ставишся до цього. І якщо ми чуємо запитання, чи готувалося до війни місто, то природно спитати: а яке місто готувалося до війни? Ірпінь, Буча, Суми, Харків, Київ? Хто готувався?

Маріуполь все ж таки на передовій. З усіх великих міст Маріуполь найближчий до фронту з 2014 року. І з того часу він на території спочатку АТО, потім ООС, тобто в іншому становищі, ніж Буча, Харків або Суми.

Так, це безперечно. Тоді ще запитання: а що таке «підготувати місто до війни»? Хто його має готувати? Чи є відповідні інструкції, як це має бути, щоб місто було підготовлене до війни?

Коли ми переможемо, це питання буде доречно поставити. Є багато запитань, чому так відбулося, і що можна було зробити, щоб цього не відбулося.

Чи була у вас комунікація з Києвом перед війною, з Офісом президента, і які меседжі звідти надходили?

Я черпав виключно офіційну інформацію. Можете подивитись моє висловлювання 23 лютого. Коли деякі депутати вставали і казали, що вони бачили інтерв’ю путіна, а я казав, що дивлюся виключно офіційну інформацію і спираюся на висловлювання і впевненість нашого президента України Володимира Зеленського.

Тобто, безпосередньо з Офісом президента перед війною ви не комунікували? Можливо, із заступником керівника Офісу чи ще з кимось?

Я трошки розповім про наступний день, 24 лютого, коли почалася війна. Тоді я прокинувся у себе вдома — мій будинок і моя квартира розташовані на лівому березі, ще ближче до лінії зіткнення, ніж будівля міськради. О 05:07 ранку мені подзвонив голова військової адміністрації [голова Донецької ВЦА Павло Кириленко]. Моє перше запитання було: «Що ми робимо?» Він каже: «Працюємо». У той же день президент увів воєнний стан — це дуже важливо, бо відповідно до нього міська адміністрація вже сприяла обороні міста Маріуполь.

Щодо «Працюємо»: у вас був уже розроблений план, як саме ви співпрацюєте?

З першого дня ми від звичайної своєї роботи перейшли в команду голови військової адміністрації Павла Кириленка і виконували всі накази, які безпосередньо від нього отримували. Паперових інструкцій, як у фільмах, коли на певний момент треба відкрити конверт з інструкціями, такого не було.

Хочу повернутися ще трохи назад. Чи спілкувалися ви з «Азовом» перед війною? Я прочитала інтерв’ю їхнього інструктора Георгія Купарашвілі, який казав, що підрозділ готувався до війни давно, а 24 лютого вони почали евакуювати свої родини з Маріуполя.

Ні, такої комунікації точно не було. Вранці 24 лютого ми зібралися в моєму кабінеті з моїми керівниками, і я запитав свого профільного керівника, який безпосередньо відповідає за взаємодію з правоохоронним та силовим нашим блоком: «Що далі?» Він сказав, що введений воєнний стан, що є керівник оборони Маріуполя і це керівник частини 3057. Ми туди поїхали, на зустрічі були керівники всіх підрозділів, підпорядкованих цій частині. Ми обговорили нашу роботу і з того моменту сприяли обороні міста. Ми від них отримували завдання: десь бетонні блоки привезти, зварювати їжаки, забезпечити їжею, паливом. Отака у нас уже була досить проста, але дуже важлива робота.

Тобто 24-го ви вперше зустрілися з ними?

Ні, я з ними працюю з 2014 року. Але навіщо я буду зустрічатися з «азовцями» у звичайний, невоєнний час?

Ну як невоєнний? З 2014 року в Донецькій та Луганській області тривала АТО, потім ООС. Повномасштабному вторгненню передував особливий період. Маріуполь розташований майже на фронтовій лінії, населені пункти під Маріуполем постійно обстрілювали.

Трошки я вас відкоригую, у 2014—2015 роках це було саме так. Але з 2015 року і вже 2016 рік більш-менш було тихо в напрямку Маріуполя. Бо був «нормандський формат», який відсунув лінію зіткнення — вона проходила майже по околицях нашого міста, а її відсунули на схід, і там стояли наші ЗСУ. Ви маєте розуміти, я не військова адміністрація, я — міський голова міста Маріуполя, цивільна особа. У мене немає додаткових обов’язків, щоб я безпосередньо керував ЗСУ.

Я не кажу про керування. Запитую, чи спілкувалися ви з ними напередодні війни, якої ви не очікували, а вони готувалися і вивозили сім’ї.

Я вперше про це чую від вас. Ми з вами 23 лютого розмовляли, і якби я це знав, то по-іншому ставився б до ситуації. Кожного року ми спрямовували кошти на підтримку наших оборонців і правоохоронців. Казарми допомагали їм будувати, їдальню збудували та інше.

А хто приймав рішення про евакуацію маріупольців? І чому про неї заговорили лише 5 березня?

Рішення про початок чи закінчення евакуації приймає голова військової адміністрації. З першого дня війни і до сьогодні я безпосередньо перебуваю у розпорядженні голови ВА Павла Кириленка. Він віддавав мені накази, коли розпочинати евакуацію.

Коли точно прийшло розуміння, що Маріуполь оточений?

Першого березня вже Маріуполь був у кільці.

І тільки 5-го заговорили про евакуацію?

Для того щоб говорити про евакуацію, потрібно ще її підготувати, щоб кільце відкрили. Переговорна група почала працювати, чотири доби тривали перемовини, щоб відкрили коридори. Погодили 5 березня, але тоді евакуація так і не відбулася, бо у них [росіян] такої мети не було. Не для того вони брали місто у кільце, щоб випустити людей. Це ми вже зараз розуміємо. А тоді ми вірили, що можемо домовитись. Ми визначали локації, готували комунальні автобуси, сказали, скільки їх буде. Вони обстріляли наші автобуси. Коли ЗСУ відкривали місто для евакуації, російські танки вривалися у місто — це так підло. Коли маріупольці намагалися виїхати самотужки, вони їх завертали назад, відкривали вогонь по машинах — не на ураження, а щоб вони повернулися. Ми робили оголошення, поки працював звʼязок, потім інформувати стало важко, ще потім росіяни увімкнули свою пропаганду, а далі включились російська авіація, важка артилерія та кораблі, з яких працювали по місту. Люди стали гинути тисячами. Вдалося домовитись, що будуть випускати маріупольців без режиму тиші на власному транспорті. Перша евакуація була 13 березня, і маріупольці поїхали ще без фільтрації, без списків, без цих принижень. І майже 100 тисяч маріупольців виїхали на підконтрольні території нашої держави.

Я до цього ще повернуся. В інших інтерв’ю ви говорили, що представники ОПзЖ коригували вогонь, і зокрема через них росіяни влучили у склад з провізією, яку ви сховали…

Так, і вбили двох людей, які там охороняли цю провізію.

І ви говорили, що ще до війни відправляли листи до СБУ з приводу саме цих представників ОПзЖ. Яка була реакція тоді від СБУ? Чому їх не затримали?

Я наприкінці 2021 року писав і в СБУ, і в прокуратуру, і в поліцію. Є кримінальні провадження відносно пана [Костянтина] Іващенка. Він, на жаль, перетворив «Азовмаш» на металобрухт ― до 2012 року вони зробили все, щоб підприємство зупинилося. Там працювали майже 40 тисяч людей. Це величезне машинобудівне підприємство, найбільше підприємство, яке будувало напіввагони, цистерни для всього пострадянського світу. Частина підприємства працювала на оборону — там виробляли броню для танків і танкові башти. Інженери, які там працювали, мали доступ до секретної інформації. І перед війною, в 2014 році вони виїхали з цією документацією до росії. І десь під Пітером для них збудували нове підприємство.

А у 2021 році наш завод почали різати на металобрухт і вивозити його частинами та заробляти на цьому кошти. Декілька разів їх зупиняли, Іващенко скаржився на мене, казав, що це мер його замовив і що це незаконно.

За цей час на вас росіяни намагалися виходити? Чи росіяни, чи їхні маріонетки пропонували вам щось?

Ні. Але я тільки одне повідомлення отримав від спецслужб, що росіяни приїхали [працювати] по мені особисто — близько сорока було деергешників з важкою зброєю. Коли я отримав таку інформацію, то порадився з головою ОВА і з людьми зі спецслужб. Вони сказали, що на ніч потрібно виїхати з Маріуполя, щоб мене не захопили. Це було 27 лютого. Я виїхав. І наступного дня я не зміг заїхати в місто, бо прямо перед нами за 100 метрів затримали ДРГ, яка, я вважаю, відкрила б вогонь безпосередньо по нас, якби її не затримали. А трохи далі був танковий бій. Є протокол, є моя доповідь про те, що я не зміг заїхати в Маріуполь, все зафіксовано. Я про це доповів голові ВА, і було прийнято рішення, що працюємо в такому режимі далі.

Дивно, що ви виїжджали з Маріуполя в ніч — найнебезпечніший час, враховуючи те, що навколо були бої. Я з 2014 року їздила з волонтерською допомогою, і військові завжди наполягали, щоб ми вибиралися з небезпечної зони до темряви. Бо не видно, яка машина їде, тож імовірність, що по машині відкриють вогонь, зростає в рази. Я вже не кажу, що погано видно дорогу, і можна натрапити на міни.

Ми ж виїхали проти ночі, щоб не залишатися в місті на ніч, тому що загроза була саме в місті.

Є ще один аспект. Я отримав наказ виїжджати. Як я міг його не виконати? До речі, один із моїх керівників довго залишався в місті, виконував усі мої накази, вийшов. А зараз, як ви думаєте, що відбувається з цим керівником? Йому потрібно пройти поліграф, пройти всі допити, щоб ми — і наша влада, і наші спецпідрозділи — розуміли що все добре, що його не завербували.

Напередодні війни ми з вами говорили про бомбосховища. Тоді ви казали, що вони готові. Вже в розпал війни я спілкувалася з маріупольцями, вони говорили, що ситуація з бомбосховищами була жахлива — їх не вистачало. ЖЕКи не були підготовлені, бомбосховища відкрили лише 24-го вдень, а не вночі, коли все почалося…

Пані Оксано, треба розуміти що є два терміни: один — це бомбосховища, а другий…

Укриття.

Це різні речі. А ви зараз об’єднали. Укриття — це будівля і підвал під цією будівлею. Бомбосховищ не так багато, і вони існують з радянських часів. Той склад із провізією, який розбили, мав забезпечувати бомбосховища їжею, водою, генераторами, пальним. Ми все це підготували. І є заступник, який за це відповідав, він проводив аудит.

А є ще укриття. Є спільна відповідальність як ЖЕКів та ОСББ, так і наша головна — сприяти тому, щоб люди розуміли, де укриття і як туди потрапити. Головне питання не про укриття. Головне питання — чому біля Маріуполя не було системи протиповітряної оборони. Якщо б вона так працювала, як працює над іншими містами, ми б сьогодні не обговорювали питання про укриття або бомбосховища…

Бомбосховища не можуть прийняти все населення Маріуполя. Це таке тимчасове укриття на час, поки працює протиповітряна оборона. Коли ж скрізь насипають «Градами», коли крейсер працює, артилерія, надводні кораблі, коли працюють літаки — неможливо всіх заховати. Яке укриття, яке бомбосховище може сховати, коли на тебе скидають бомбу ФАБ-500?

А перші літаки коли з’явилися над Маріуполем?

Девʼятого березня літак зруйнував пологовий будинок у Маріуполі.

А чому не будували нові бомбосховища вже з 2014 року?

Ще раз, треба розуміти, хто має прийняти рішення.

Ось Кодекс цивільного захисту. Стаття 32 говорить, що в особливий період здійснюється нарощування фонду захисних споруд і місцева влада створює фонд захисних споруд. У нас був особливий період з 2014 року, місцева влада — це і ви також.

І ще раз. Ви зачитали окрему статтю — «підготувати». Ми підготували, але будувати і підготувати — це різні речі.

Нарощування фонду захисних споруд.

Так, ми відкрили укриття. І в рамках цього закону кожна будівля нашого Маріуполя стала укриттям. Таким чином ми наростили. Будувати — це інша річ. Потрібен план будівництва цих бомбосховищ. Це інші виміри, це інші підходи, це інша складова.

Якщо я вже згадала про цей кодекс. У ньому написано, що місцева влада має організувати і провести евакуацію матеріальних і культурних цінностей в безпечну зону, коли є загроза. Чи вдалося це зробити з іншими музеями, бо музей Куїнджі розграбували?

Маріуполь знаходився лише за 20 км від зони зіткнення. І працював як звичайна адміністрація, як звичайне місто. Ми не чули і не відчували цієї війни. Запит від нашої місцевої громади був лише на будівництво доріг, на розвиток комунального транспорту тощо.

А щодо скарбів. Ми також дали довідку, що якщо щось відбувається в державі, то Міністерство культури має видати відповідний наказ, і відносно цього наказу ми мали відпрацювати. Але цей наказ ми так і не отримали. Тобто питань, пані Оксано, ще дуже багато, але я так і кажу: коли буде перемога, тоді і будемо розбиратися. Комусь ордени, а комусь «нагороди».

Нещодавно ви говорили, що росіяни примушують місцевих жителів за їжу виконувати певні роботи, наприклад, ховати тіла убитих росіянами маріупольців у місцях масових поховань. Що вам відомо про кількість цих поховань?

Кількість поховань збільшується. І ще додаються нові локації. Статистика дуже сумна. За два роки окупації з 1941 по 1943 рік нацистські війська вбили в Маріуполі 10 тисяч населення, а рашисти за два місяці окупації у 2022 році вбили понад 20 тисяч маріупольців. І це дуже обережні цифри, бо ми вважаємо, що ця цифра більша. Спершу рашисти і справді залучали мешканців Маріуполя, які залишилися, до розбору завалів. А коли побачили кількість загиблих, то усунули місцеве населення, і зараз там працює так зване «мнс днр».

Щоб свідків не було?

Так. Але я дякую нашим маріупольцям, вони дають нам дуже важливі докази, передають, де саме ці локації, де поховання. Ми точно знаємо про чотири таких поховання. Зараз відпрацьовуємо ще два.

А можете назвати, де ще два?

Поки ні. Ми ж фейки не поширюємо. Як тільки Maxar нам зафіксує це на супутникових знімках, ми обов’язково повідомимо.

Давайте про фільтраційні табори. Є випадки, коли росіяни не пропускають мешканців Маріуполя, затримують їх. Відома історія про чотирирічну Алісу і її маму — військового медика. Маму затримали, а дівчинку відправили далі на вільні території. Чи є можливість розшукати людей, яких вони утримують?

На жаль, це дуже закрита інформація, ми з нею дуже обережні. Я можу тільки сказати, що це тисячі маріупольців, яких затримали чи то російське фсб, чи так зване «мгб днр», і вони перебувають за ґратами в тюрмі, або в Оленівці, або в Докучаєвську. Росіяни утримують наших держслужбовців, муніципальних працівників, військових. Так вони формують обмінний фонд. Декого вони протримали якийсь час — тиждень або місяць — і випустили. Не зрозуміло, від чого залежить, скільки їх тримають. Я бачив людей, які пройшли цей табір, це знищені люди.

Був такий випадок, що люди потрапили в цю тюрму. Там їх потримали дуже недовго. Коли їх потім запитали, що там було, вони не зізнавалися, що їх катували. Але коли їх посадили на поліграф, вони вже трохи по-іншому почали розповідати, що і як саме відбувалося.

Тобто зʼясувалося, що були і тортури, і тиск?

Так, і їх вербували, щоб працювали на так звану лднр. Тому тепер треба перевіряти, для чого їх так швидко випустили. На жаль, це так.

В одному з інтерв’ю ви розповідали, що ваша мама виїжджала з Маріуполя 15 березня, що вона розповідала?

Вона була в драматичному театрі. Ми з 3 березня втратили з ними звʼязок. Моя мама, як і я, жила на лівобережжі нашого міста. Ми в різних місцях, але на лівому березі [ріки Кальміус, яка розділяє місто]. Коли розпочалася війна, вона з татом переїхала до моєї бабці в 17-й мікрорайон, де також були мій брат з дружиною і маленьким сином. Коли ми розпочинали цю евакуацію, вони від бабусі поїхали до драматичного театру, але на евакуацію не потрапили. А от повернутися до бабусі вже не змогли, бо розпочався бій. Фронт швидко рухався зі сходу у центр міста, тому бабуся залишилася на тому боці, а вони сховалися у драмтеатрі. Вони виїхали 15 березня, а наступного дня росіяни скинули на театр бомбу. Я 15 березня приїхав в окупований Бердянськ зустрічати колону евакуйованих. І мій колега мені там повідомив, що зустрів мою маму. Ми зустрілися з нею в 3-й школі. Поплакали трохи і роз’їхались. Мама на адреналіні вийшла з цього пекла, з розірваним шлунком. Тут вже ми її прооперували.

А вона розповідала про свій виїзд іще щось, як це відбувалось?

Не відразу, десь тиждень вона взагалі не розмовляла. Тому що той, хто пройшов це пекло, яке має назву Маріуполь…

Зараз вона розповідає про три речі. Перша. Раніше вона вважала, що найстрашніша зброя — це «Гради». Але коли росія почала скидати авіабомби, вона зрозуміла, що найстрашніша зброя — це літаки. Вони знищують все, і від них неможливо сховатися. Друге, що вона запам’ятала, це що війна має присмак. Я запитую: «Який?» — «Присмак кип’яченої води». Бо в драмтеатрі вранці і ввечері кожен отримував склянку окропу і два якісь печивка. А в обід склянку супу. І мама казала, що дуже важливо було мати свою склянку для окропу і для того супу. Третє — це правила. До драматичного театру не пускали нетверезих. А ще тато допомагав збирати дрова, носив воду, і тому вони мали певні привілеї — поза чергою отримували суп.

А бабуся там залишилася?

Бабуся у мене ходить до церкви. Коли мама до неї не повернулася, вона пішла у храм десь у селі і там залишилася. Парафіяни її прихистили, вона зараз там переховується — я не скажу, де саме, бо вона досі там. Там (на тимчасово окупованих територіях) дві мої бабці залишилися. Друга бабця вже під контролем «мгб днр», бо вони вже зрозуміли, хто вона. На жаль. Тому, відповідаючи на запитання, знав мер чи ні…

Ну я вже зрозуміла, що не знали. Чи є інформація про насильство під час проходження фільтраційних таборів? Побиття, тортури, ґвалтування?

Такої інформації дуже багато. Є свідки, які дають інформацію про те, як з них знущалися. Як прострілювали коліна хлопцям і намагалися від них отримати якусь інформацію — а вони нічого не знають, бо звичайні хлопці. Когось примушували пемзою витирати на тілі татуювання.

Є й інші жахливі приклади. Працівник одного з наших підприємств виходив з дружиною. Вони — пара середнього віку, у них на руках була маленька донечка віком трохи старше двох рочків. І ці фільтраційні війська мгб і фсб розшукали по якихось своїх фільтраційних списках, що у них є ще одна донька, яка працює в правоохоронній системі. От вони і заявили батькам: «Ви виховали нацистку. Тоді ми забираємо цю дитинку у вас, щоб ви не виховали ще одну нацистку». Батько кинувся битися до цих покидьків. Вони його дуже сильно відлупцювали. Але доньку віддали.

Один із місцевих керівників (з числа моїх підлеглих) 32 години сидів на стільці і його 32 години допитували, безперервно. Без туалету, без їжі, без води. Таким чином тиснули на нього, щоб він щось розповів. Особисто я не маю підтвердження зґвалтувань, але я чув дуже багато цих історій і вважаю, що воно є. Бо від цих людей, які не мають нічого людського, можна очікувати дуже страшних речей.

А там, на цій фільтрації працюють росіяни чи проросійські бойовики?

Там усі.

Під час нашої минулої розмови ви говорили, що ваш син третій рік служить.

Так.

І був у Маріуполі чи в інших підрозділах?

Він служить там, де є наказ сьогодні служити. Він працював у 503 батальйоні морської піхоти. І зараз служить у лавах ЗСУ в різних містах.

От зараз ви тимчасово мер без міста, і міська рада теж без міста. В чому полягає ваша робота зараз? І де ви перебуваєте?

Я мер з містом: був, є і залишатимуся з Маріуполем. І головне, що у нас залишається — це маріупольці. І я хочу, щоб вони відчували нашу підтримку. І ті, хто не зміг виїхати з Маріуполя, бо не мають такої змоги, і російські окупаційні війська не дають їм такої можливості. І ті, хто виїхали, вони теж чекають від нас підтримки. Ми повинні працювати, щоб зберегти бюджет міста, щоб він працював у тому числі й на підтримку наших Збройних сил України. У нас є 56 Маріупольська механізована бригада і 503 батальйон морської піхоти Маріупольський. Вони працюють, сплачують податки і вони формують бюджет нашого Маріуполя. І у нас є ще комунальні підприємства, є вчителі, є лікарі, і вони також чекали, коли ми відновимо роботу нашої муніципальної влади, щоб отримати грошове забезпечення. Ми виплатили їм заробітну плату. І відновили контактно-комунікаційний центр, щоб була можливість кудись зателефонувати і поставити запитання.

Крім того, ми зараз створюємо центри підтримки маріупольців «Я — Маріуполь». Ми вже відкрили такі центри в Запоріжжі та Дніпрі. Тут маріупольці можуть отримати соціальний захист, фінансову допомогу, медичну допомогу, психологічну підтримку дитини або сім’ї, гуманітарну допомогу — це харчі та предмети гігієни. Також ми допомагаємо знайти роботу, надаємо юридичний супровід, наприклад, при відновленні документів і т. ін. Такі центри ми запланували відкрити цього тижня у Вінниці та Києві. Потім у планах відкрити у Львові і Одесі, Кропивницькому та Івано-Франківську. Ми по білінгу бачимо, де сьогодні є наші маріупольці, і національний соцзахист нас також інформує. Також ми запланували на базі у Вінниці відкрити оздоровчий центр для маріупольських дітей. Він запрацює з 12 червня, і наші дітки будуть мати змогу реабілітуватися в цьому таборі.

Також ми працюємо з нашими партнерами, міжнародно-фінансовими організаціями USAID відносно збитків, яких сьогодні завдали російські окупаційні війська і безпосередньо головний злочинець путін місту Маріуполь. Ми фіксуємо ці збитки, формуємо каталог руйнувань і з експертним середовищем напрацьовуємо каталог відродження Маріуполя. Будуть сформовані новий генеральний і архітектурний плани міста. І є уже попередня оцінка, скільки буде необхідно коштів на відновлення першої черги — це близько 12 мільярдів доларів США.

З правоохоронцями ми фіксуємо воєнні злочини, які російська федерація вчинила в місті Маріуполь. Напрацьовано вже понад 1 200 таких справ. Зафіксованих і підтверджених, зі свідками.

Генплан передбачає відновлення «Комбінату Ілліча» і «Азовсталі»?

Давайте ми напрацюємо, а потім вже будемо говорити. Зараз ще потрібно перемогти. А потім вже будемо проголошувати, що буде в місті і що буде будуватися. Зараз ми напрацьовуємо економічну складову, з чого буде складатися економіка і на чому ми будемо будувати цю економіку. Це також дуже важливо.

Останнє запитання. Якби можна було повернути час назад, і знай ви, що завтра війна, що б ви зробили інакше?

Що б я зробив інакше? Якби я сказав, що вбив би путіна. Якби у мене була зброя, я б його вбив… А що ти зробиш за день чи за тиждень? Якщо чесно відповідати на це запитання, то за лічені дні мало що можна зробити, треба було робити ще від початку нашої незалежності. Треба було створювати сучасну систему протиповітряної оборони. Треба було, щоб у нас була класна авіація, яка б могла стримувати ворога. І тоді все було би інакше, я так вважаю. Це треба було працювати всі 30 років незалежності.

А ще треба казати, хто саме є найбільшим злом, хто ворог, хто зруйнував місто, хто вбив 20 тисяч людей. Ми маємо розуміти, що головне зло і головний злочинець ― це путін. Він оголосив нашій державі війну і він винен у тому, що відбулося в Маріуполі, в Ірпені, в Бучі, в Харкові, в Сумах, в Чернігові, у Києві та інших містах. Цю інформацію треба сьогодні поширювати, на цьому треба наголошувати.

Ви думаєте, що в цьому ще хтось сумнівається з тих, хто живе в Україні?

На жаль, є такі.

Тобто саме для маріупольців треба сказати, що це саме путін?

Так, і російські окупаційні війська. Вони вбивали, вони руйнували. І вони сьогодні, на жаль, тримають у полоні маріупольців як терористична організація. Не дають змоги виїхати на підконтрольну частину нашої держави.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua