Путін так боїться коронавірусу, що садить усіх за довгий стіл і змушує здавати кал. Так само Генріх VIII боявся «англійської пітниці», а Гітлер — дантистів. Розповідаємо про фобії диктаторів

Неймовірний страх президента Росії Володимира Путіна перед коронавірусом можна вважати доведеним фактом. Ніхто не хоче хворіти на ковід, однак захист від зараження у Путіна перетворився на справжню манію. Від березня 2020 року, коли почалася пандемія, він проводить багато часу на самоізоляції в резиденції у Ново-Огарьово під Москвою. Усе його найближче оточення, охоронці та помічники живуть разом із ним позмінно, їм заборонено контактувати з навколишнім світом. Більшість зустрічей з 2020 року Путін проводить дистанційно, а якщо йому треба зустрітися з кимось особисто, то ця людина обовʼязково проходить карантин у санаторії під контролем медичного загону Федеральної служби охорони. Усі посадовці, які контактують із ним, регулярно здають аналіз калу. На особистих зустрічах Путін завжди сидить далеко від гостя — на чолі неймовірно довгого столу. А в кабінеті постійно працює очищувач повітря. Володимир Путін — далеко не перший диктатор, уражений острахом чогось настільки, що це виглядає комічно. Сталін і Кім Чен Ір уникали літаків, а Адольф Гітлер здригався, сідаючи у стоматологічне крісло. «Бабель» розповідає про підтверджені фобії диктаторів різних країн і епох.

Генріх VIII проти «англійської пітниці»

Генріха VIII не можна назвати диктатором, адже він був королем. Хоча в Англії ХVI століття владу монарха вже обмежував парламент, Генріх любив ігнорувати ці обмеження, максимально використовував свої повноваження та проявляв тиранічні риси. Генріх мав шість дружин, двох із яких він стратив, а одну — відправив на заслання. Ключова подія його правління, що вплинула на історію Англії, — розрив відносин із Ватиканом і католицтвом. Генріх створив Англіканську церкву й сам же її очолив, що дозволило йому, серед іншого, одружуватися та розлучатися на власний розсуд, не питаючи благословення Папи Римського.

Генріх боявся багато чого: імпотенції, старості, немочі. Боявся втратити хватку і конкурувати з молодими придворними. Але був ще один страх, який затьмарив усе правління Генріха, — «англійська пітниця».

Батько Генріха, король Генріх VII, закінчив війну Червоної та Білої троянд і завоював трон, розбивши війська короля Річарда III у 1485 році в битві при Босворті. У війську Генріха було багато бретонських і французьких найманців, які принесли до Англії дивну хворобу. Спочатку у хворого починався сильний озноб із головним болем, він вкривався холодним потом, крутило суглоби. Через три години починалися сильний жар і лихоманка, шалено билося серце. Потім людина або помирала протягом доби, або одужувала.

Вважалося, що хворому не можна засинати, інакше він точно помре. Імунітет від хвороби не зʼявлявся — можна було захворіти вдруге та померти. Лікарів того часу, які звикли до бубонної чуми та висипного тифу, дивувало, що хвороба не мала зовнішніх ознак — висипу, наривів чи пухирів. Досі невідомо, що то була за хвороба. Є різні версії — агресивний штам грипу, хантавірус чи харчова інфекція.

Френсіс Бекон у своїй «Історії правління короля Генріха VII» писав, що епідемія «англійської пітниці» почалася майже відразу після того, як Генріх зійшов на трон у серпні 1487 року — уже восени хвороба вбила в Лондоні тисячі людей. Епідемія вважалася в народі недобрим передвістям і прокляттям, яке лягло на правління Генріха.

Його син, майбутній Генріх VIII, ріс серед розмов про це прокляття та періодичні спалахи хвороби. Епідемії тривали й після того, як він сам зайняв трон у 1509 році. Від «англійської пітниці», можливо, померли брат короля Артур та його радник кардинал Волсі. Генріх настільки боявся інфекції, що негайно проганяв від себе всякого, хто починав при ньому сильно пітніти. Боявся король навіть власного поту — щодня йому міняли всю білизну та ліжко. Періодично король влаштовував собі самоізоляцію — улітку 1528 року він кілька тижнів нікого до себе не пускав, а до того провів в ізоляції майже всю осінь 1517 року. Про існування вірусів і бактерій тоді не знали, тому Генріх вважав небезпечною саме тілесну вологу.

Генріх VIII помер не від «англійської пітниці» та, можливо, ніколи на неї не хворів. Проте він любив жирне мʼясо й алкоголь, страждав на сильне ожиріння і під кінець життя вже ледве пересувався самостійно, до того ж на полюванні він отримав травму. Усе це й звело його в могилу. Він помер у 1547 році у віці 55 років.

Кіми та їхній бронепоїзд проти літаків

Про життя та звички диктаторів Північної Кореї відомо не дуже багато, надто закрита в них країна. Однак про другого — Кім Чен Іра — часто кажуть, що він боявся літати, тому мандрував лише потягом. Навіть до Москви у 2001 році він їхав бронепоїздом — уся подорож зайняла 24 дні.

Літаків уникали багато соціалістичних вождів. Йосип Сталін літав лише двічі за все життя — 1943 року на Тегеранську конференцію і назад. Причому летів Сталін дуже недовго — із Баку, тобто частину шляху все-таки подолав наземним транспортом. Лідер Югославії, маршал Йосип Броз Тіто теж уникав неба, віддаючи перевагу воді та своїй яхті «Галеб», на якій він здійснював офіційні візити до Британії, Індії, Індонезії та навіть ходив навколо Африки. Не був винятком і перший вождь КНДР Кім Ір Сен, який і ввів моду на бронепоїзди, зʼїздивши залізницею до СРСР, Китаю та Монголії.

Але до 1970-х аерофобія була поширена не лише серед диктаторів. Тільки наприкінці 1960-х пасажирські авіаперевезення стали досить безпечними, і люди почали до них звикати. Тому Тіто чи Кім Ір Сена можна зрозуміти. А ось Кім Чен Ір правив Північною Кореєю з 1994 року і все одно їздив виключно на бронепоїзді, зібравши цілий залізничний парк.

Зазвичай йшлося одразу про три потяги. Спочатку йшов поїзд розвідки, за ним основний потяг із 17 вагонів — у ньому їхав Кім, останнім йшов поїзд супроводу з охороною та припасами. За офіційною версією північнокорейської влади, Кім Чен Ір помер у своєму ж бронепоїзді у 2011 році, коли їздив країною та «роздавав вказівки на місцях».

Принциповий вибір поїзда в епоху максимальної безпеки авіаперельотів став причиною чуток про те, що Кім страждав на аерофобію. Можливо, так і було. Сам диктатор це заперечував і пояснював свій вибір тим, що з вікна поїзда можна дізнатися багато про країну, якою їдеш.

Його син, нинішній вождь КНДР Кім Чен Ин літати не боїться і часто переміщається на своєму Іл-62. А щоб припинити чутки вже про свою аерофобію, піднявся в повітря на копії американського невеликого літака Cessna 172. Хоча іноді Кім їздить на бронепоїзді, але на пошану традиції та не дуже далеко.

Гітлер проти стоматологів

Про життя Адольфа Гітлера написано майже 130 тисяч книг і різних наукових праць. Тисячі людей намагалися досліджувати його біографію та особистість, однак далеко не завжди їхнім висновкам можна вірити. Чутки приписують Гітлеру різні хвороби, фобії та перверсії. Однак є й факти, що підтверджуються свідченнями тих, хто знав фюрера особисто. У 2009 році вийшла книга Меневзи Депрем-Хеннен «Дантист диявола», яка заснована на записках дантиста Гітлера Йоганнеса Блашке.

Стоматолог писав, що Гітлер мав багато проблем із ротом: гнили зуби, кровоточили ясна, постійно зʼявлялися ранки та нагноєння. Сам Блашке вважав це наслідком молодості Гітлера, коли він спочатку жив у бідності у Відні, де намагався продавати свої картини, потім отруївся газом під час Першої світової та бідував після неї. І, відповідно, погано харчувався.

Тож у кріслі у Блашке Гітлер опинявся часто, щороку йому доводилося ставити пломби та лікувати ясна, але він дуже цього боявся. Дантист писав, що у фюрера був низький больовий поріг, а хороших знеболювальних стоматологи тоді ще не мали. Тому прості процедури, як-от лікування карієсу, доводилося розтягувати на кілька сеансів. Один зуб Блашке лікував у вісім заходів, бо довго просидіти у стоматологічному кріслі Гітлер не міг — починав вередувати та панікувати.

Сам фюрер цю свою слабкість усвідомлював та інколи згадував у розмовах, особливо емоційних. У жовтні 1940 року він приїхав у французький Андай, щоб зустрітися з іспанським диктатором Франсіско Франко. Гітлер планував умовити Іспанію вступити у війну на боці Німеччини. Франко не бажав вплутуватися у війну, але прямо відмовити Гітлеру не міг.

Переговори провалилися. Франко погодився розпочати війну, але висунув майже нездійсненні економічні умови — масштабні поставки військової техніки, боєприпасів, зерна, палива та інших ресурсів. Німеччина та Італія дозволити собі цього не могли. Гітлер навіть погрожував анексувати Іспанію, але Франко не піддався і не змінив умови.

Гітлер через кілька днів зустрічався з Беніто Муссоліні та розлючений провалом переговорів емоційно заявив: «Я краще погоджуся, щоб мені вирвали три або чотири зуби, ніж ще раз зустрінуся з цією людиною!»

Єдине, чого домоглася Німеччина, — у 1941 році Франко погодився відправити на війну дивізію іспанських добровольців, але за умови, що вона воюватиме лише на Східному фронті, а не проти Британії та Франції.

Петро I проти великих приміщень

Психічне здоровʼя першого російського імператора — предмет численних досліджень і спекуляцій. Він був запальною і дуже нервовою людиною. Петру приписують інсектофобію — нібито він панічно боявся вошей, тарганів та інших комах. І навіть наказ голити бороди пояснюють не бажанням імператора навʼязати місцевій аристократії європейську моду, а його дисморфофобією — неврозом через власні недоліки, адже у самого Петра борода росла погано. Але це припущення, доказів таких фобій у Петра, крім байок та історичних анекдотів, немає.

А ось одна навʼязлива боязнь у нього, мабуть, була. Петро почувався вкрай незатишно у великих просторих приміщеннях. Після заснування Санкт-Петербурга в 1703 році Петро почав планувати будівництво особистого житла для себе. Літній палац він замовив архітектору Доменіко Трезіні, а Зимовий — Георгу Маттарнові. Якщо подивитися на обидві будівлі, то можна помітити, що вони на диво невеликі. Особливо Літній палац — невелика двоповерхова будівля із чотирнадцяти маленьких кімнат. Проти палаців наступних імператорів та імператриць — Зимового палацу Єлизавети, який будував Франческо Растреллі, або Олександрівського палацу роботи Джакомо Кваренгі — будинки Петра здаються мікроскопічними.

Відомо, що імператор сам вносив корективи у планування, вимагаючи зменшувати кімнати та робити навісні стелі. «Низенькі шість маленьких камор біля каналу зробити, як царська величність наказав, галанськими плитками гарною роботою, як покаже галанський майстер, стелі та сторони», — записували за ним будівельники.

Петро регулярно бував у великих приміщеннях на різних офіційних заходах, балах, бенкетах і засіданнях. Однак це викликало в нього сильний дискомфорт, тому жити й проводити більшу частину часу він волів у маленьких комірчинах. І помер у 1725 році у своїй маленькій спальні в Зимовому палаці.

А ми нагадуємо, що найкращий засіб від диктаторів та їхніх примх — вільна преса. Підтримайте «Бабель» донатом!