104 роки тому більшовики звинуватили бога в геноциді, судили та «розстріляли». Так пропаганда боролася з церквою, але створила свою квазірелігію з культом вождя та комуністичним раєм

Рано-вранці 17 січня 1918 року розстрільна команда червоногвардійців вишикувалася і зробила кілька залпів у небо над Москвою. Так вони виконали вирок «народного трибуналу над богом», що відбувся напередодні. Це був один із яскравих прикладів антирелігійної пропаганди більшовиків у перші роки їхнього приходу до влади. Пізніше вони розкриватимуть мощі, конфісковуватимуть церковні коштовності, закриватимуть і підриватимуть храми, висилатимуть і розстрілюватимуть священників. «Бабель» згадує, як більшовики переходили від пропаганди атеїзму до масових репресій та намагалися замінити церковні догмати культом особи вождя та світлим комуністичним майбутнім — в архівних фото та пропагандистських плакатах.

Захопивши владу у жовтні 1917 року, більшовики одразу ж розпочали боротьбу з «буржуазними пережитками та релігійними забобонами» царського режиму. У цей перелік потрапила і церква, спочатку — саме Російська православна церква. Вона протягом століть мала статус державного інституту Російської імперії та була по суті релігійною монополією з багатьма привілеями.

Тому одним з перших своїх декретів восени 1917 року більшовики відібрали у церкви землі, а наступним — скасували всі національно-релігійні привілеї та обмеження, позбавивши РПЦ монополії порівняно з іншими конфесіями. Нарешті, у січні 1918-го вийшов декрет «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». Він позбавляв релігійні організації прав юридичної особи та прав власності. Усі будівлі, що їм належали, стали власністю держави, а самим організаціям дозволили користуватися ними на правах безоплатної оренди.

Попри те що однією з цілей більшовиків було «вироблення атеїстичного світогляду», спочатку вони не вели відкритих та масштабних репресій проти священників і не намагалися вилучати у церкви будівлі та майно. Вони самі ще недостатньо зміцніли при владі, у колишній імперії почалася громадянська війна, а населення здебільшого було релігійним. Тому в першій конституції більшовиків 1918 року навіть гарантувалася «свобода релігійної та антирелігійної пропаганди».

Саме антирелігійна пропаганда спочатку стала головною зброєю більшовиків. Очолив її один із найближчих соратників Леніна, нарком освіти Анатолій Луначарський. Він був людиною освіченою та начитаною, довго жив у Парижі та інших європейських містах. Окрім праць Маркса та Енгельса читав роботи інших філософів, знав історію релігії, захоплювався мистецтвом та літературою, володів кількома мовами.

У своїх статтях та книгах початку ХХ століття Луначарський намагався доповнити марксизм естетичними ідеалами інших релігій. Насамперед християнства, яке він називав «релігією античного пролетаріату». А сам Маркс, на його думку, цілком підходив на роль нового пророка. Усе це, за задумом Луначарського, мало залучити на бік більшовиків «робітничо-селянські маси».

Луначарський був чудовим оратором. Велику популярність йому принесли публічні дискусії зі священниками та богословами. Луначарський часто розбивав опонентів, уміло вплітаючи у християнські тексти більшовицьку ідеологію. Він розповідав, що Ісус планував «спуститися на хмарах на чолі значних загонів своєрідної революційної Червоної армії з янголів, яка мала допомогти відбутися на землі перевороту». Наводив історичні приклади, як влада, багатії та духовенство монополізували християнство, а коли бідняки згадували, що це і їхня релігія, то ставалися революції.

У своїй філософсько-релігійній моделі Луначарський вважав, що «зараз вже не треба посилатися на Бога, тому що нове суспільство на договорі з ним не ґрунтується». І він вигадав черговий формат антирелігійної пропаганди — 16 січня 1918 року в Москві організували народний трибунал для суду над богом за його «злочини щодо людства і масовий геноцид».

Більшовики постаралися дотриматися всіх процесуальних деталей — були судді, прокурори, свідки, а «обвинувачуваному» надали адвокатів. На лаві підсудних лежала Біблія, а потерпілим був «російський народ, який уособлював увесь людський рід». І, ясна річ, у залі зібралося багато глядачів.

Дебати тривали близько пʼяти годин. Прокурори надавали докази провини, що ґрунтуються на історичних подіях. А державні адвокати апелювали до того, що їхній підзахисний «страждає від тяжкої деменції та психологічних розладів, а отже, не несе відповідальності за дії, в яких його звинувачують».

У результаті суд визнав підсудного винним, і голова процесу Луначарський зачитав вирок: «Бог засуджується до смерті і має бути розстріляний наступного ранку. До того часу його адвокати не мають права подавати апеляції або просити будь-якої відстрочки». На світанку наступного дня розстрільна команда виконала вирок — вистрілила кілька разів у небо над Москвою.

Подібні показові народні трибунали влаштовували до другої половини 1920-х. Для агітаторів сільських клубів у 1925 році випустили спеціальну методичку «Суд на богом». Вона була написана у формі пʼєси з впізнаваними та карикатурними персонажами. Серйозну філософську дискусію, як Луначарський, сільські агітатори вести, звісно, не могли. Тому для масової пропаганди використовували простіші аргументи на кшталт «бога немає, тому що він не зміг прийти на власний суд; викликати його телеграмою неможливо, бо немає точної адреси, а отже — бога не існує».

У 1920-х роках зʼявилася організація «Союз безбожників», станом на 1940 рік в її лавах було близько трьох мільйонів людей. Організація мала свої газети, журнали, клуби, відкривалися курси підготовки атеїстичних пропагандистів і гуртки «юних безбожників» у школах.

Восени 1918 року більшовики запустили черговий етап масової антирелігійної пропаганди — кампанію з розкриття мощей святих. За підсумками складався акт про зовнішній вигляд мощей та їхній стан. Усе це супроводжувалося кіно- та фотозйомкою. Потім мощі поміщали під скляні вітрини як експонати музеїв атеїзму. А скриньки та раки, зроблені з дорогоцінних металів, часто безслідно зникали.

У 1921—1922 роках через неврожай, військову розруху та жорстку політику воєнного комунізму почався масштабний голод. Тоді під приводом допомоги голодним більшовики запустили кампанію з вилучення церковних цінностей. А пропаганда звинуватила священників у тому, що вони намагалися приховати все цінне, на що можна було купити хліба. Щоправда, і самі більшовики не планували використати вилучене для боротьби з голодом. Натомість зʼявився привід відправляти духовенство на лави підсудних за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х духовенство остаточно оголосили «класовими ворогами» поряд із куркулями. Усіма релігійними питаннями почали займатися органи НКВС. Священників відправляли до таборів та розстрілювали. Церкви закривали та руйнували. А у приміщеннях храмів влаштовували зерносховища, клуби чи відкривали магазини.

Повністю забороняти діяльність церкви більшовики все ж не стали, але максимально підпорядкували її державі. Проте компартія так захопилася антирелігійною пропагандою, що створила, по суті, власну квазірелігію — із беззаперечною вірою в ідеали партії, нетерпимістю до інакодумства, культом особи ідеологів і вождів, а ще із недосяжним, як показала практика, комуністичним раєм.

Ми не обіцяємо вам раю, лише якісні та цікаві матеріали. І просимо підтримати «Бабель» добровільним донатом.