В Японії за власним бажанням зникають десятки тисяч людей. Їм у цьому допомагають спеціальні компанії, а поліція ― не заважає. Так японці тікають від проблем і ганьби

Щороку в Японії безслідно зникають десятки тисяч людей ― зі своєї волі. Так вони намагаються втекти від проблем на роботі чи в родині. Поліція рідко їх знаходить, бо не має права отримати, наприклад, їхні дані з мобільного телефону. Зникнення вважається не злочином, а навпаки ― правом людини. За десятиліття довкола охочих зникнути розвинулась ціла інфраструктура: існують компанії-перевізники, які швидко можуть скласти й вивезти речі клієнта. Є райони, в яких можна анонімно влаштуватись на роботу, з цим допомагає якудза. Таких утікачів називають «йохатцу» ― «ті, хто зникають вночі». Оглядач «Бабеля» Антон Семиженко подивився документальний фільм про йохатцу, прочитав кілька інтервʼю з тими, хто розшукує зниклих, і розповідає про це явище.

Норіко тікала від свого чоловіка. На все про все у вантажників було дві години — встигнути поїхати до того, як чоловік повернеться. А речей дружина зібрала чимало, навіть холодильник.

Усе вдалося: минуло півтори години — й Норіко та вантажівка з її речами виїхали з міста. Невдовзі жінка побачила доньку й матір, які залишили оселю рано-вранці. Разом вони поїхали у місце, де їх не знайдуть ані чоловік, ані рідні й близькі, ані працедавці. У цій спробі почати життя з чистого аркуша Норіко з сімʼєю не самотні: щороку в Японії так «випаровуються» десятки тисяч людей.

Їх називають «йохатцу» ― ті, хто зникають вночі. Уперше про випадки, коли люди самі організовують власне зникнення, преса в Японії почала писати у 1970-х роках. Це було способом фактично розірвати невдалий шлюб: офіційно розлучитися тоді було непросто, особливо для жінок. Однак закони про захист персональних даних у Японії вже були жорсткими. Банк не міг ділитись інформацією про рух грошей на рахунку, поліція не мала права розшукувати людину, яка зникла. Хіба б у зникненні був кримінальний слід.

«Законодавство враховує, що людина має право не повертатись додому. У кожного з нас є ця свобода», ― каже керівник японської Асоціації зниклих людей Хіроші Тахара.

У 1991-му в Японії луснула бульбашка на ринку нерухомості, і це вилилося в повномасштабну економічну кризу. Період із 1991 по 2001 рік в країні називають «втраченим десятиліттям». У цей час кількість йохатцу значно зросла. Люди почали зникати, тому що не могли виплатити кредити, бо втрачали роботу ― а це в японському суспільстві вважається ганебним. Були випадки зникнення через невдало складений іспит чи сварку з рідними.

«В японській мові є слово «ічінінме» ― означає, що людина спроможна дати раду своїм проблемам. Якщо ж ні ― тоді вона не гідна бути частиною суспільства. Між смертю на робочому місці від перепрацювання та зникненням люди обирають друге», ― каже японський студент Такеносуке Матсуура.

На сьогодні практика зникнень вже обросла інфраструктурою. Існують компанії, які допомагають швидко вивезти речі. Їх називають «йонігеяс» ― «компанії нічної втечі», хоча переїзд не обовʼязково відбувається вночі. Такі компанії оперативно працюють, не ставлять зайвих запитань, деякі мають спеціальні квартири, в яких можна перебути кілька днів. Інколи вони повідомляють рідних зниклої людини, що з нею все гаразд, вона просто не хоче далі жити тим життям, яке в неї було.

Це цілком легальні структури, адже формально вони просто надають послуги експрес-переїзду. Охочі зникнути легко знайдуть контакт такої компанії ― наприклад, ось сайт однієї з найбільших. За додаткову платню ця ж компанія знайде юристів, які допоможуть змінити імʼя й залагодити решту формальностей. Сервіс налагоджено ― питання тільки у грошах.

За свої послуги йогінеяс беруть у рази більше, ніж звичайні компанії з перевезення вантажів. Тариф за втечу становить від $450 до $11 тисяч ― принаймні, такими цінами за свою 17-річну практику оперувала Міхо Саїта, власниця такої компанії. Вона допомогла «випаруватися» Норіко ― і жінки добре порозумілися. Колись Саїта сама потребувала такої послуги: вона намагалась утекти від жорстокого чоловіка. Не знайшовши зручного рішення на ринку, згодом жінка вирішила відкрити компанію-йогінеяс сама. І вже допомогла зникнути 1 500 клієнтам.

Наступна ланка, яка опікується йохатцу ― якудза, японські кримінальні клани. В країні є кілька районів, де швидко працевлаштовують, платять готівкою, здають в оренду дешеве житло й не ставлять зайвих запитань. Ці райони ― наприклад, Санья в Токіо ― фактично контролює якудза. Людина може «загубитися» там на десятки років.

Іноді рідні намагаються розшукувати зниклих за допомогою приватних детективів. Публічно про свою проблему вони майже ніколи не говорять. «Інші подумають, що людина зникла через проблеми в сімʼї. Це великий сором, ― каже японський соціолог Хірокі Накаморі. ― На допомогу рідним та близьким зниклих приходять традиційні повірʼя. Здавна вважалося, що якщо людина зникла ― її забрали боги. Отже, вона їм для чогось потрібна. Це допомагає змиритися з втратою».

Самі йохатцу теж іноді хочуть повернутись до сімʼї. Їм заважає це зробити те саме, що й їхній родині публічно заявити про втрату ― сором. Сингапурські журналісти описують випадок молодого чоловіка Сугімото. Через проблеми з бізнесом він вирішив зникнути, залишивши самих дружину й двох малих дітей. За кілька років Сугімото почав листуватися з дітьми, одного разу навіть провів із ними вихідний. Але варіант постійно спілкуватися з ними він поки що не розглядає. Каже, це буде можливим, лише коли він знову стане заможним.

«Бабель» далекий від японських традицій, однак не зникнути нам допоможуть ваші донати.