84 роки тому СРСР окупував Західну Україну. Так-так, саме окупував, а не «приєднав»! Ось як це було — історія в архівних фото

Першого листопада 1939 року Верховна Рада СРСР скликала позачергову сесію та ухвалила закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із воззʼєднанням її з Українською РСР». Радянська пропаганда подавала це як «визволення та воззʼєднання» українських земель. Насправді це була окупація та анексія територій Польщі, до яких на той момент входили українська Галичина та Волинь. Адже Адольф Гітлер та Йосип Сталін у вересні 1939-го напали на Польщу, порушивши всі міжнародні договори та розвʼязавши Другу світову війну. Щоб легітимізувати свою владу, Кремль влаштував «вибори до Народних зборів Західної України», які відбувалися під контролем органів НКВС. Спочатку деякі українці навіть вітали таке «воззʼєднання», але незабаром відчули на собі примусову колективізацію, депортації та репресії. «Бабель» згадує, як відбувалася радянська окупація Західної України восени 1939 року і публікує архівні фото цього періоду.

Перед початком Другої світової війни сучасні українські землі були розподілені між чотирма державами. Західноукраїнські території Галичини, Волині та інших регіонів були у складі Польщі; Бессарабія та Буковина — у складі Румунії; Закарпаття — у складі Угорщини. А решту окупував Радянський Союз.

У серпні 1939 року дві тоталітарних держави СРСР і Німеччина підписали пакт Молотова — Ріббентропа. У таємному протоколі до цього договору вони домовилися поділити Європу на сфери впливу та окупації.

Почалася Друга світова з поділу Польщі. Першого вересня 1939 року із заходу в Польщу вторглася німецька армія. Польські війська поступалися за кількістю солдатів та військової техніки. І незважаючи на запеклі бої, їм довелося відступати з тяжкими втратами. Поки більша частина польської армії намагалася стримати наступ німців із заходу, рано-вранці 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли східний польський кордон.

За годину до вторгнення польському послу в Москві вручили ноту, у якій йшлося про те, що «Польща втратила всі свої промислові та культурні центри. Варшава як польська столиця вже не існує. Польський уряд зазнав розкладу і не подає ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати... Це спонукає СРСР взяти під свій захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії».

Польща опинилася, по суті, між молотом та ковадлом. Один із найяскравіших прикладів — оборона Львова. З 12 вересня 1939 року польський гарнізон відбивав атаки німців. А 19 вересня радянські війська замкнули зі сходу кільце оточення міста. Уже 22 вересня поляки здали Львів.

Після цього Радянський Союз та Німеччина добили та полонили залишки польської армії, а потім почали ділити території завойованої Польщі. Початкова межа «сфер впливу» визначалася в пакті Молотова — Ріббентропа. Але потім Сталін вирішив поторгуватись і виміняв Литву на частину польських територій, куди увійшли й українські етнічні землі Холмщини. Ці зміни закріпили у новому «Договорі про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною» 28 вересня 1939 року.

130 000 квадратних кілометрівприблизна площа території, анексованої СРСР у Польщі 1939 року.

7 000 000 людейприблизна кількість населення окупованих СРСР польських територій.

Після цього нові території почали ділити між Українською та Білоруською РСР. Ситуація вийшла парадоксальною. Тодішній голова компартії України, етнічний росіянин Микита Хрущов, наполягав на тому, що Брестська область — це український етнічний регіон, і вимагав включити її до складу УРСР. Проти виступив голова компартії БРСР Пантелеймон Пономаренко — етнічний українець з Кубані. Арбітром у їхній суперечці став етнічний грузин — глава СРСР Йосип Сталін. Зрештою Хрущов отримав додатково лише Камінь-Каширський район для розвитку лісової промисловості.

Отже, території Польщі захоплені та поділені між радянськими республіками-сателітами. Наступний етап — легітимізація влади. Щодо Західної України, варто повернутися на 20 років назад і згадати про спроби встановити українську державність на Галичині та обʼєднатися з Києвом. Після провалу цих спроб Польща максимально постаралася не допустити такого у майбутньому. На західноукраїнських землях влаштували тотальну полонізацію. Цим і скористалися більшовики у 1939 році, проводячи окупацію під гаслами «звільнення з-під ярма польських панів-капіталістів». На Галичину навіть відправили українського режисера Олександра Довженка знімати пропагандистський фільм «Визволення», який вийшов у 1940 році. Пропаганда удавалася і до паралелей з Актом соборності 1919 року. Тому спочатку українське населення тут навіть вітало радянські війська.

Москва спішила, уже 1 жовтня 1939 року вийшла ухвала ВКП(б) про проведення на західноукраїнських землях «Народних зборів» за прикладом виборів до Верховної Ради СРСР. Формально кандидатів у депутати мали право висувати тимчасові управління, селянські комітети, комітети робітників та інтелігенція. Але для початку до тимчасових управлінь прибуло близько пʼяти тисяч людей із радянської, переважно Лівобережної, України. За підсумками «виборів» більшість із них стали першими секретарями райкомів та обкомів партії. Решту «неугодних» кандидатів за кілька тижнів до «виборів» зачистили органи НКВС.

Наступний етап — забезпечити явку. Для цього напередодні «виборів» майже до кожного будинку навідалися представники міліції і під загрозою репресій нагадали, що треба піти проголосувати. Так 22 жовтня 1939 року до «Народних зборів» Західної України обрали 1 484 депутати. Згідно з офіційною статистикою, проголосувало близько 93 відсотків виборців, із яких 91 відсоток підтримали потрібних кандидатів.

Здебільшого до «Народних зборів» пройшли селяни та робітники. Лише близько пʼяти відсотків із них мали вищу освіту, а близько 73 відсотків — початкову. Та навіть попри пильність органів, у депутати «просочилися» приблизно 35 осіб «неугодних». Але з урахуванням тотального страху, вся їхня опозиційність проявилася в тому, що вони не аплодували, коли всі прославляли Сталіна, не вставали, коли виконувався «Інтернаціонал», а деякі особливо сміливі в кулуарах вели антирадянські бесіди.

Новообрані «Народні збори» насамперед ухвалили чотири декларації: про офіційне встановлення радянської влади у Західній Україні; про «добровільне» входження до складу СРСР, а саме до Української РСР; про конфіскацію поміщицьких та монастирських земель та створення колгоспів; про націоналізацію банків та промисловості.

У відповідь на таке «народне волевиявлення» Верховна Рада СРСР скликала позачергову сесію 1 листопада 1939 року та ухвалила закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із воззʼєднанням її з Українською РСР».

Далі все пішло за класикою, як і на інших окупованих більшовиками українських територіях, тільки прискореними темпами. Колективізація та примусовий запис до колгоспів для селян, чистки серед інтелігенції, розстріли та депортації «ворогів народу». За наступні два роки депортували близько 300 тисяч людей. За оцінками істориків, серед депортованих було 50—60 відсотків поляків, 20—30 відсотків євреїв та 10—20 відсотків українців.

Те саме відбувалося у польських землях Західної Білорусі з різницею буквально в один день. Наступного 1940 року СРСР під загрозою застосування сили анексував Бессарабію і захопив країни Балтії. На той час ніхто із західних країн, крім Німеччини та її сателітів, не визнав цю анексію, адже СРСР порушив одразу кілька міжнародних договорів. Але тоді Сталіна це мало хвилювало. А наприкінці Другої світової війни він знову ділив світ, тепер уже як один із переможців разом із США та Британією. Так усі ці території з другої спроби увійшли до складу СРСР — уже з визнання світової спільноти.

Ми чесно називаємо події своїми іменами. Якщо ви також проти перекручування історії, то підтримайте нас донатом: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.