94 роки тому на ще недобудованій Київській кіностудії почали знімати перший фільм. Згадуємо, як зʼявилася головна кінофабрика «Українського Голлівуду» — історія в архівних фото

У 1920-х роках українське кіно активно розвивалося і вийшло на міжнародний рівень. Радянська цензура тоді ще не взялася за молоде мистецтво і дозволила українській кіноіндустрії діяти відносно самостійно. Усе пішло настільки добре, що в середині десятиліття двох кіностудій — Одеської та Ялтинської — було замало. Тому в березні 1927 року в Києві почали будувати велику кінофабрику площею в 40 гектарів, оснащену за останнім на той момент словом техніки. Уже в жовтні того ж року на ще недобудованій кінофабриці почали знімати перший фільм — дитячу пригодницьку кінострічку «Ванька і Месник». Згодом на Київській кінофабриці знімали свої шедеври такі українські режисери зі світовим імʼям, як Дзиґа Вертов та Олександр Довженко, чиє імʼя носить кіностудія від 1957 року. «Бабель» згадує про золоті часи українського кінематографу 1920-х, коли в Україні зʼявився свій «Голлівуд» з кінофабрикою, яка за своїми можливостями і технологіями не поступалася американським.

На початку 1920-х років більшовики вже контролювали велику частину сучасної України. Щоб не втратити владу над цими територіями та іншими національними республіками, у Кремлі пішли на ліберальні кроки. У культурі проголосили політику «коренізації», яка в Україні вилилася в «українізацію» і була наймасштабнішою з усіх республік. В економіці — націоналізацію і продрозверстку «воєнного комунізму» замінили Новою економічної політикою.

Почало розвиватися і українське кіно. У 1922 році створили унікальну організацію — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ). Саме воно і обʼєднало всю галузь кіновиробництва: студії, прокат, кінопромисловість, кіноосвіту і кінопресу України. ВУФКУ дуже швидко стало місцем, де збиралися творчі люди з різних сфер — українські письменники, актори, театрали, драматурги, інженери, художники. Кіно їх приваблювало своєю новизною, а ще відносно мʼякою цензурою. У цей період експорт українських фільмів за кордон був вигідний і поліпшував імідж радянської влади.

До середини 1920-х років українське кіновиробництво поступово вийшло на світовий рівень. І це попри брак професійних фахівців, знімальної техніки, кіноплівки та хімічних реактивів для її обробки. Кіноплівку взагалі доводилося завозити з-за кордону. Розподіляли її так: російський кіногігант «Совкино» отримував 65 відсотків, а ВУФКУ — тільки 20. Але навіть за таких умов Україна в 1926 році стала другим після США кінопостачальником для Німеччини.

У розпорядженні ВУФКУ в цей період було всього два майданчики для кіновиробництва — націоналізовані більшовиками кіноательє в Одесі та Ялті. У 1926 році вони випустили 18 картин, більше просто не дозволяли потужності. На цей час ВУФКУ вже отримало достатньо прибутку, щоб розширити виробництво.

150 фільмівстворено під егідою ВУФКУ за трохи більше ніж 8 років його існування, і це тільки ігрові художні фільми.

«Практично всі кінофабрики Союзу є кустарними, випадково пристосованими підприємствами, які побудовані без будь-якого плану для подальшого розвитку роботи. Виробничий розмах ВУФКУ останніх двох років доводить, що обмежитися виробництвом тільки двох своїх фабрик — Одеської та Ялтинської — значить не брати до уваги широких вимог сьогоднішнього і завтрашнього дня. Тому своєчасним було питання про будівництво нової потужної кіновиробничої бази в Україні», — писав у березні 1927 року періодичний вісник ВУФКУ, повністю українськомовний журнал «Кіно».

Ця стаття вийшла в перші дні початку будівництва нової кінофабрики на тодішній околиці Києва — «в гарній частині міста в напрямку дачного селища Святошине». Проєкт першої в СРСР «передової кінофабрики повного виробничого циклу» розробили і затвердили ще в 1925 році. Серед 20 учасників конкурсу переміг проєкт архітектора Валеріана Рикова, за яким планувалося створити потужний комплекс площею 40 гектарів, аби щорічно випускати від 60 до 100 фільмів, з центральною лабораторією і заводом для виготовлення кіноапаратури. У жовтні 1926 року ВУФКУ переїхало з тодішньої столиці радянської України Харкова до Києва, щоб курирувати будівництво.

Дійсно унікальною спорудою нової кіностудії став знімальний павільйон площею понад три з половиною тисячі квадратних метрів, близько 100 метрів завдовжки, 40 — завширшки і 16 — заввишки. За проєктом, що розроблявся ще в епоху німого кіно, у павільйоні могли одночасно працювати 15 режисерських груп і знімати фільми з декораціями різної складності та розмірів.

На вʼїзді в павільйон стояли широкі автоматичні ворота, через які на знімальний майданчик можна було провезти не лише автомобілі, а й літак, танк або паровоз. По периметру павільйону спорудили кільце балконів, щоб можна було знімати сцени з різної висоти. На стелі змонтували сім підвісних тротуарів. Унікальною була і підлога павільйону: вона піднімалася і відкривала два басейни завглибшки два метри, розмірами 20х12 та 20х20 метрів.

Будували кінофабрику ударними темпами, і 12 жовтня 1927 року тут стартували зйомки першого фільму — «Ванька і Месник» режисера Акселя Лундіна про пастушка та його вірного собаку, які спочатку рятують двох розвідників-червоноармійців, а потім вчиняють інші подвиги. Знімали ночами у недобудованому павільйоні. Премʼєра відбулася в Києві у березні наступного року, і фільм довгий час змагався за популярністю з іншим екшеном — «Червоні дияволенята». У цьому ж 1928 році на екрани вийшли дві короткометражні художньо-документальні стрічки: «Ясла» Михайла Кауфмана і «Одинадцятий» його брата — Давида Кауфмана, більш відомого під псевдонімом Дзиґа Вертов.

Повноцінно працювати Київська кінофабрика почала з 1 грудня 1928 року. У 1929 році тут випустили десять кінострічок, зокрема й новаторський документальний фільм Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом». Разом із фільмом Олександра Довженка «Земля», створеним на Київській кінофабриці у 1930 році, вони увійшли до списку шедеврів світового кінематографу. У тому ж 1930-му на кінофабриці вийшов перший звуковий український і радянський кінофільм — документальна стрічка Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу».

ВУФКУ, яке головний редактор одеської кінофабрики Юрій Яновський прозвав «Українським Голлівудом», стрімко розвивалося і стало другою за обсягами виробництва державною кіноорганізацією в СРСР. Крім того, українське кіно успішно вийшло на міжнародний ринок, його показували і обговорювали в Німеччині, Франції, Нідерландах, Великій Британії, США та Канаді. Керівництво ВУФКУ підписало контракти на поставку кіноплівки з такими компаніями як Kodak, розраховувало в найближчі роки вийти на рівень виробництва 100 фільмів на рік і робити по 70 копій кожного фільму. «Таких технічних засобів, таких виробничих можливостей, які є в «Українському Голлівуді», ніде в Союзі більше немає. Та й за кордоном небагато фабрик можуть пишатися таким обладнанням, такою апаратурою, таким приміщенням», — писав журнал «Кіно» у 1929 році.

Однак кінець 1920-х років став початком кінця українського Відродження в кіно. У владі остаточно утвердився Йосип Сталін, Кремль згорнув ліберальну політику. Партія взяла курс на підпорядкування культури ідеології, а всі її сфери мав контролювати єдиний центральний орган. Так український кінематограф втратив свій автономний статус. Активних функціонерів ВУФКУ назвали «реакціонерами, які ностальгують за дореволюційним кіно». А саму організацію в листопаді 1930 року перейменували в «Українафільм» і передали у підпорядкування всесоюзному кінофотообʼєднанню «Союзкино». Внаслідок кіновиробництво в Україні почало спадати.

Але для Київської кінофабрики 1930-ті роки все-таки були роками становлення. Майстри освоювали звук і колір, які значно розширювали можливості кіно. Першою кольоровою стрічкою кіностудії став фільм «Сорочинський ярмарок» Миколи Екка в 1939 році. Тут продовжував знімати свої шедеври Олександр Довженко. Від 1957 року студія носить його імʼя.

Під час Другої світової війни Київська кіностудія продовжувала роботу в евакуації у Ташкенті. У цей період тут вийшов фільм «Райдуга» Марка Донського, який отримав найвищий приз Американської асоціації кінокритиків і премію газети Daily News за найкращий іноземний фільм, який демонструвався в США у 1944 році. Усього ж серед досягнень кіностудії нагороди 75 міжнародних та 65 всесоюзних кінофестивалів, 19 державних і 9 республіканських премій, нагороди республіканських і молодіжних кінофорумів.

Ваш донат допоможе «Бабелю» швидше досягти своїх золотих часів.