94 роки тому Генрі Форд побудував в Амазонії утопічне місто — без алкоголю та безробіття. Але за сім років проєкт «Фордляндія» провалився. Розповідаємо, чому жити в утопії Форда нікому не сподобалося

У вересні 1927 року автомобільний магнат Генрі Форд орендував у Бразилії 15 тисяч квадратних кілометрів джунглів. Він планував засадити цю територію гевеєю та виробляти каучук, необхідний для автомобільних шин і тросів. А заразом створити ідеальне, за його мірками, поселення — власну утопію, де б кожен отримував достойну зарплатню та мав би культурне дозвілля. У проєкт, що «мав показати магію білої людини», Форд інвестував мільйони доларів. Однак нічого не вийшло: люди не захотіли жити за правилами Форда, а плантацію згубили шкідники. Донедавна Фордляндія була мальовничими руїнами, однак останніми роками туди знов повертається життя. Оглядач «Бабеля» Антон Семиженко прочитав півтора десятка статей про Фордляндію та книжку Грега Грендіна Fordlandia: The Rise And Fall Of Henry Fordʼs Forgotten Jungle City і розповідає історію утопічного експерименту.

Генрі Форд мав власні погляди на соціальну утопію

Генрі Форд у 1920-х був тим, ким зараз для сучасного світу є Ілон Маск. Винахідник і промисловець, який зробив доступним новий вид товарів — автомобілі. Утім, амбіції Форда були значно більшими за просто бізнес.

До 1927 року Форду вдалося вирішити більшість поточних бізнесових задач. З доступною та надійною автівкою Ford T промисловець зайняв більшу частину ринку автомобілів США. Завдяки постійним вдосконаленням конвеєрного підходу собівартість автівок зменшилася, як і потреба в робочій силі. Новий завод на південь від Детройту був на той час індустріальним дивом, що вражало масштабами ― майже сто будівель, 70 тисяч працівників, нескінченні конвеєрні стрічки. Борючись із плинністю кадрів на своїх підприємствах, Форд підняв середню зарплатню вдвічі. Це зробило його кумиром серед робітників, які отримали змогу і заощаджувати, і купувати вироблені ними ж автомобілі. Частіше за нього у пресі середини 1920-х згадували хіба що тодішнього президента США Калвіна Куліджа.

Зарплатня й стала приводом для соціальних експериментів. Виявилось, що далеко не всі робітники прагнуть заощаджувати чи вдосконалювати свій побут. Детройт початку XX століття, крім розкішних театрів, прославився безліччю наливайок і будинків розпусти. Генрі Форд вирішив, що треба змінити усталений соціальний порядок і спосіб життя американців.

Підприємець, якому в 1927-му виповнилось уже 64 роки, мав власні погляди на те, як мають жити люди та держави. Механізацію та індустріалізацію він вважав порятунком від усіх проблем, зокрема від воєн. Коли в 1910-х у Мексиці розгорілась громадянська війна, промисловець сказав: «Треба просто дати мексиканцям роботу та нормальні зарплати, на які вони зможуть купити собі авто. Вибравшись на ньому за межі свого регіону, вони зрозуміють, що люди в інших містах ― такі ж, як вони, що це їхні брати. І підстави для війни зникнуть».

Своєрідне бачення Фордом суспільного життя проявлялось і в іншому. Він був проти концепції державних вихідних й одного разу звільнив 900 робітників зі Східної Європи за те, що як православні християни вони не вийшли на роботу 7 січня. Форд ненавидів концепцію тваринництва і, зокрема, корів, тож у їдальнях його заводів молоко було лише соєвим. Іще він не любив цигарки, алкоголь, сучасні танці, експрезидента США Теодора Рузвельта, євреїв, банкірів з Волл Стріт, робітничі спілки, енергетичні монополії ― і вважав, що знає, як обійтись без цього.

Бізнес перестав бути для нього метою ― давно налагоджені процеси й прибутки стали лише засобом по-новому організувати людське життя. Містечка, які Форд будував для своїх робітників у Штатах, частково відображали його принципи ― зокрема, там не продавали алкоголь, однак вплив американських звичок був досі сильним. Будувати ідеальний світ треба було не на американській, а бажано на незайманій території. Під кінець 1920-х Форд був готовий до цього і фінансово, й організаційно.

Форд обрав Бразилію як світовий центр виробництва каучуку

Форд зробив виробництво на своїх заводах максимально технологічним на той час, однак один важливий компонент для його автівок досі отримували в архаїчний спосіб. Це каучук, необхідний для гуми, з якої робили шини, покришки, троси, шланги й обмотку для проводів. Каучук видобували із соку гевеї ― тропічного дерева, поширеного у джунглях басейну Амазонки.

Видобутком каучуку займалися бразильські підприємці. Вони наймали для цієї роботи тубільців з амазонських племен: ті ходили джунглями, регулярно збираючи з дерев сік. Підприємці давали їм у борг дешевий ром, біжутерію, одяг, а каучук закуповували за значно нижчими від ринкових цінами. Використання по суті рабської праці та величезний попит на каучук у Сполучених Штатах приносили бразильським торгівцям казкові багатства. Головні міста басейну Амазонки ― Манаус і Белем ― намагались імітувати архітектуру Парижу та різноманіття Нью-Йорка. Наприклад, у Манаусі діяла опера, в якій виступали головні світові зірки того часу. Будівлю опери декорували італійським мармуром, а підʼїзди до неї зробили гумовими ― аби ті, хто запізнювався на виступ, не заважав шумом тим, хто вже насолоджувався співом.

У 1910-ті каучук становив 40 відсотків бразильського експорту. Однак казка протривала недовго: насіння гевеї потрапило до Лондону, а звідти ― до країн Південно-Східної Азії. Там не було природних шкідників, від яких потерпало дерево, тож гевею можна було вирощувати на плантаціях. За кілька років центр виробництва каучуку перемістився до Шрі-Ланки та сусідніх країн, опера Манауса спорожніла, і в бразильському уряді замислились, як можна вийти з цієї ситуації. Тут і зʼявився Генрі Форд.

Він запропонував Бразилії передати його компаніям в оренду ділянку джунглів площею майже як Закарпаття. Місцева влада отримала б за це орендну плату і податок за видобутий каучук. Форд ― шанс модернізувати та здешевити виробництво каучуку, не покладаючись на сторонніх постачальників. І, звісно, організувати поселення, де люди жили б за його правилами.

Тридцятого вересня 1927 року Форд і влада Бразилії уклали договір оренди. Підприємець отримав дозвіл збудувати місто з населенням до 10 тисяч людей. До ділянки біля берегів притоку Амазонки, річки Тапахос, зі Штатів вирушили перші кораблі з обладнанням.

Нове місто мало стати одним із найсучасніших у світі

У 1920-ті дим заводських труб викликав у людей радість, а залізничні шляхи вважались таким благом, що тогочасні журналісти писали: «Природа прийняла їх наче рідних». Прямого звʼязку між станом екології та якістю життя тоді ще не помічали, тож плани Форда вирубати на своїй новій ділянці ліс і засадити її гевеєю у суспільстві сприйняли оптимістично. «Треба організовувати плантації на кожній доступній ділянці, допоки всі джунглі не буде індустріалізовано», ― писав у 1928 році американський журнал Time. Тубільці ж мали дізнатися, що таке цивілізована праця, достойний заробіток і «магія білої людини».

З Америки до Бразилії везли все ― від креслень будинків до металевих болтів і гайок, від дверних ручок до акушерського крісла для місцевої лікарні. Інженери Форда вже спланували містечко ― із тоді ще незвичними навіть для США гідрантами, вуличним освітленням, бруківкою, кінотеатром, басейном і полем для гольфу. З однією з найкращих для тодішньої Бразилії лікарнею і нечуваними для цієї країни вбудованими пральними машинками й холодильниками. Кілька років, кілька десятків мільйонів доларів ― і плани стали реальністю. Мощеними вулицями Фордляндії їздили автівки Ford, а в котеджах мешканці племен і португаломовні бразильці, які ще кілька місяців тому могли за звичкою ночувати просто неба, намагалися пристосуватися до нової реальності.

Реальність повністю відповідала вислову Форда: «Людина, яка тяжко працює, повинна мати крісло-гойдалку біля затишного каміна і красиву ділянку перед власним будинком». Американські менеджери спонукали місцевих робітників висаджувати перед своїми будинками квіти, а на невеликому городі ― овочі. В їхньому раціоні був цільнозерновий хліб, нешліфований рис, соєве молоко. Також у містечку була їдальня з дешевою якісною їжею ― Форд вважав, що приготування їжі для цивілізованої людини має бути лише розвагою.

Котеджі будували без камінів — температури не ті. Однак були телефони, радіоли й каналізація. А от алкоголю теоретично не було: у поселенні діяв сухий закон, а менеджери мали право зайти до приватного помешкання й обшукати його щодо наявності спиртного.

Форд подбав і про дозвілля. У вихідні дні за кошти плантації проводили заняття з класичних танців, робітникам читали поезії Вільяма Вордсворта та Генрі Лонгфелло. У місцевому кінотеатрі показували документальні стрічки про експедиції до Африки й Арктики ― щоб надихнути на нові звершення. Проморолики американського Єллоустоунського парку й розкішної автівки Lincoln Zephyr ― щоб прищепити відчуття прекрасного. Кінопокази завершувались нагадуванням, що підстригати газон перед своїм будинком ― необхідна справа.

Журналісти з Північної Америки й Західної Європи, які потрапляли до Фордляндії, описували поселення як острівець Заходу у джунглях, «зібрання найкращого, що може зараз дати цивілізація». Коли в місті спалахнула пожежа, його швидко відновили — ресурсів не бракувало.

Але вже під кінець 1928 року газета The Washington Post зазначала: «Схоже, звичайний підхід Форда до організації виробництва у випадку з людськими життями не спрацював».

Проєкт Фордляндії провалився за сім років

Ідеальний устрій життя, омріяний Генрі Фордом, насправді підходив тільки самому Форду ― жодна зі спільнот, яка населяла Фордляндію, такого життя не хотіла. Американським менеджерам у джунглях було нудно. Робота виявилась рутинною, перелік стрічок у кінотеатрі скромним, класичні танці як єдина розвага не втішали. Люди пропускали роботу, нехтували своїми обовʼязками. Траплялися й випадки самогубств. Американцям дошкуляли місцеві хвороби — малярія та жовта лихоманка.

Бразильським робітникам не потрібні були ані танці, ані документалки. Вони не звикли до хліба чи рису: відомо навіть про випадок, коли розлючена юрба вигнала до джунглів кухарів їдальні через те, що вони готували несмачну для місцевих американську їжу. Порядок тоді відновило лише втручання бразильської армії.

А от з алкоголем було навпаки — він був заборонений, але дуже популярний. Купити ром у сусідніх містечках було просто. Наглядачі зі США цього часто не помічали, а менеджери з-поміж бразильців — не заважали.

Американські керівники обʼєкту насправді мало що контролювали. Обіцяної зарплати у пʼять доларів на добу робітники не бачили — частину грошей привласнювали менеджери середньої ланки. А за кілька кілометрів від Фордляндії місцеві побудували власне неофіційне містечко з наливайками, борделями й усім іншим, що Форд так ненавидів.

Була й ще одна, суто виробнича проблема. Бразильці ніколи не висаджували плантацій гевеї, а просто «доїли» дикі дерева у джунглях. Ніхто не знав, як правильно використовувати пестициди, на якій відстані саджати дерева одне від одного. Випаливши джунглі, вони перетворили ділянку на болото.

Коли ж зрештою дерева гевеї виросли, то почали хворіти. Їх виснажували тля, грибки, мурахи, гусінь і павуки. У джунглях, серед інших дерев, гевея виживає, а на плантації — ні. У 1934-му виробництво у Фордляндії закрилося. Більшість людей залишили поселення.

У ХХІ сторіччі місто знову оживає

Форд вирішив спробувати ще раз, взявши до уваги помилки Фордляндії.

Нова плантація й містечко з’явилися неподалік від бразильського міста Сантарем, однак на той час синтетичний каучук ставав дедалі доступнішим. У 1945 році Форд різко припинив фінансувати експеримент. Жодної партії каучуку ані з Фордляндії, ані з-під Сантарему його підприємства так і не отримали.

А в самій Фордляндії після 1934 року залишилися близько 90 мешканців, які жили за рахунок присадибного господарства. Збудовані в американському стилі будинки ― нерідко ажурні конструкції зі скла і металу ― повільно розсипались. Поступово територію захоплював ліс, люди їхали геть. До 2000 року лише висока водонапірна вежа нагадувала, що колись тут жили люди.

На межі 2000-х і 2010-х поселення стало джерелом натхнення для митців і журналістів. Аргентинський письменник Едуардо Сіґільгіа написав роман «Фордляндія», ісландський композитор Йоганн Йоганнсон видав однойменний музичний альбом, американський дослідник Грег Грандін ― історичну книжку про долю поселення. Тоді ж про Фордляндію згадали й самі бразильці.

Місцеві зрозуміли: розташування містечка біля берега річки логістично вигідне, дорога досі дозволяє проїхати автомобілем, а будівлі, хоч і старі та напівзруйновані, все ж якісні. Оскільки вони нічиї, люди почали їх самовільно захоплювати та відновлювати.

Рік за роком населення Фордляндії більшає, у 2017-му воно сягнуло трьох тисяч людей. На гугл-картах уже можна побачити чимало нових дахів, чотири крамниці, кафе та ресторани. Доглянутих газонів перед жодним із будинків, утім, не видно.

Редакція «Бабеля» не марить утопічними проєктами та кожен ваш донат витрачає з користю!