«Чого просто сидіти на дивані? Бери і роби!» Як у маленькому місті Сватове на Луганщині люди почали займатися бізнесом, змінилися і змінили місто — розповідаємо з Новою поштою

Невелике містечко Сватове розташоване на півночі Луганської області. До війни тут жили близько 12 тисяч людей. Більшість займалася сільським господарством. У Сватовому було два місця, де збиралися люди: ринок і площа біля будівлі міської ради. Старшокласники, які закінчували школу, намагалися вступити до університетів і коледжів у більших містах та їхали. Навесні 2014 року в Луганську захопили будівлю СБУ, а над обласною радою підняли російський прапор. По всій області маленькі міста одне за одним переходили під контроль проросійських бойовиків. Але не Сватове — це єдине місто області, де прапор Росії навіть не спробували підняти. Місцеві жителі зібрали загін самооборони, озброїлися мисливськими рушницями і вирішили захищати українське місто. Сюди переїхало Обласне управління внутрішніх справ, а пізніше, влітку 2014-го, Сватове фактично стало обласним центром замість захопленого Луганська. Тепер сватівчани виграють гранти міжнародних організацій і будують локальний маленький бізнес: займаються медом, торгують одягом і взуттям, в основному через інтернет. Весь цей повʼязаний із доставкою бізнес зʼявився в останні три-пʼять років, коли в місті відкрили перше відділення Нової пошти. «Бабель» вирушив у Сватове, щоб поговорити з місцевими бізнесменами про те, як це — будувати свою справу з нуля, коли поруч війна, кругом ковід і тотальний онлайн.

Пошта

Із франчайзі Сергієм Кісельовим ми домовилися зустрітися прямо у відділенні Нової пошти — навпроти райради, у самому центрі міста. Близько полудня підʼїжджаємо до відділення, поруч товпляться люди з посилками, багато з запчастинами для сільгосптехніки. Сергій махає рукою і пропонує поговорити в кабінеті за складом. Кісельову на вигляд трохи більше за тридцять років. Він народився і виріс у Сватовому. Після навчання вирішив, що їхати з міста не буде. Влаштувався менеджером у магазин сантехніки.

— У мене графік був від 7:00 до 16:00. Приходили клієнти і питали: «А можна доставку замовити?» Доставки в місті не було. Я так прикинув: навіщо я буду комусь замовлення віддавати? І вирішив сам після роботи все возити. Купив мікроавтобус невеликий і почав розвозити.

У кабінеті майже нічого немає: стіл із ноутбуком, шафа, електричний чайник і великий залізний, пофарбований у сіре сейф.

Перше відділення Кісельов відкрив за рік до війни — влітку 2013-го. У той час Нова пошта почала розширюватися в регіони і шукала людей, які готові відкривати франшизу в селищах і містах.

— Я подумав, а чом би й ні? Чому не відкрити тут відділення Нової пошти? — сміється Сергій.

— Міг би ларьок з пиріжками відкрити, швидше окупився б, — відповідаю я.

— Ні, ну кому тут потрібен ларьок? Я вже тоді помітив, що торгівля в місті доживає свого. Населений пункт у нас маленький, люди їдуть. З моїх однокласників відсотків 30 тільки в місті залишилося. Але велике місто — це не про мене, оцей шум, рух, пів дня в одну сторону, півдня в іншу. Мені треба, щоб швидко з точки А в точку Б. І в доставці сам на себе я вже попрацював.

Коли Кісельов відкрив Нову пошту, найближче відділення було за 60 кілометрів — у Старобільську, а ще в Сєвєродонецьку та Луганську. Як управляти новим бізнесом, Сергій уявляв тільки теоретично.

— Почалося все з «жигуля» і причепа. Тоді компанія [Нова пошта] активно розвивалася, не було таких серйозних критеріїв для транспорту. Шукали молодих, активних: починайте, беріть, робіть, займайтеся. Я якраз хотів робити і займатися, — сміється Сергій.

Спочатку жителі Сватового ідею не оцінили. У місті було кілька відділень «Укрпошти», бренду Нової ніхто не знав. Багато хто не розумів, навіщо кудись щось відправляти, якщо тут всі за всіх знають і все під рукою.

— Потім я вирішив шукати людей. А як шукати? Ну, дати в газету оголошення. Написав: «Відкривається представництво великої компанії, запрошуємо співробітників...» Ніхто не відгукнувся.

— Так, — відповідаю я, — схоже на «велика компанія в Сватовому шукає людей через газету». Як «Гербалайф».

— Точно!

Далі Кісельов перейшов до агресивного маркетингу. У масштабах Сватового — це рекламні листівки на ринку, акції, статті в місцевій пресі.

— Загалом, робив все, щоб швидко пояснити людям, хто ми такі.

Влітку 2014-го Луганськ захопили російські війська, в області почалася антитерористична операція. У Сватове прийшла українська армія. Військові, які приїхали з Харкова, вже знали, що таке швидка доставка.

— Місто моментально наповнилося людьми, — згадує Кісельов. — І всі говорили: «О, класно, у вас є Нова пошта, будемо замовляти посилки».

У місто пішли тонни волонтерської допомоги: картопля, цибуля, морква, буряк, одяг, маскувальні сітки. «Жигуль» змінила «газель», потім зʼявився вантажний автомобіль-пʼятитонник.

— Сумно так говорити, але війна дала поштовх Донбасу. Вона запустила логістичні процеси, яких раніше не було. Люди передавали посилки якимись автобусами, поїздами, через знайомих і друзів.

Через рік після початку війни Сергій набрав в команду людей і відкрив ще одне відділення. Каже, було страшно, — в регіоні війна, перспективи туманні, але вирішили працювати, поки працюється.

— Зараз на двох відділеннях працюють 17 людей. Усі вони працюють «по-білому» — за кожного ми платимо податки. Друге відділення маленьке, біля міського ринку. Там специфічний клієнт — дрібний бізнес. А на першому відділенні вантажообіг великий, ми прямо в центрі міста. Он, через дорогу, — махає Сергій у вікно, — районна адміністрація. Все ділове життя міста протікає тут. Ходімо покажу?

Навпроти будівлі Нової пошти парк і невелика площа. Туди ведуть старшокласників — репетирувати парад до Дня міста 4 вересня. У минулому році свята не було через пандемію коронавірусу, цим разом городянам обіцяють цілий день розваг. Погода псується. Школярі шикуються і кілька разів мляво проходять по площі. Викладач кричить у мегафон: «Якщо в такому темпі будемо ходити, будемо репетирувати під дощем», школярі сміються. Взагалі, за останні кілька років мешканці міста стали більш відкритими і веселими, вважає Сергій.

— У нас регіон відрізняється — сильно розлючений, у людей просто немає грошей. Раніше приходили за посилкою — і з порога негатив. Через війну було відчуття «живемо одним днем». Сьогодні люди заспокоїлися. Всі переключилися на життєві проблеми. І ми намагаємося не псувати їм настрій, оптимізуємо роботу, придумуємо нові сервіси. Зараз люди задоволені: залетів, за три секунди посилку забрав і побіг далі в своє життя вирішувати проблеми.

Несподіваним драйвером місцевого бізнесу став ковід — багато хто вперше пішов у онлайн. Кісельов зрозумів тренд і відкрив ще кілька пунктів доставки в невеликих селах — Сосновому, Гончарівці та Преображенному.

— Зазвичай у таких місцях один-два магазини — продуктовий і господарський. А коли все закрито на карантин, де купувати, як не в інтернеті? Люди замовляли труси, шкарпетки, порошки пральні, замовлень було дуже багато.

Питаю у Сергія, чи сильно змінилося місто за останні пʼять років і що б він сам хотів змінити. Він каже, міняти є що, особливо в частині розваг.

— Зайнятися тут особливо поки нічим, народ ходить в єдине кафе, яке працює допізна, іноді ще в футбол грають. Ви до Сані в магазин зайдіть, він вам розповість про нашу комерцію, — сміється Сергій.

У Кісельова дзвонить телефон, він вибачається і пропадає в глибині будівлі. Ми йдемо «до Сані» — його склад поблизу, недалеко від ринку.

МАГАЗИН

Ринок розташований поруч із автостанцією. Вдень тут завжди багато народу. Хтось чекає на автобус, хтось торгує. Товар у всіх різний — самовари, деталі для трактора, автомобільні шини, біжутерія. Трохи далі — продуктові ряди.

Вгору по вулиці автошкола, а навпроти магазин Сані. Проходимо всередину: велике приміщення заставлене коробками, в дальній частині кілька столів із компʼютерами. Чоловік у штанах і чорному поло махає рукою. Це Володимир Муштаєв, брат Сані.

— Доброго дня. Ось, тут ми працюємо, обробляємо замовлення і відправляємо їх — це наш dark store.

Володимир відкрив бізнес разом із дружиною Мариною і братом Олександром шість років тому. Олександр був першим робітником Сергія Кісельова по Новій пошті. Коли він побачив, як багато люди замовляють онлайн, вирішив відкрити свій інтернет-магазин взуття, одягу та аксессуарів «Модний Лев».

— Я працював звичайним слюсарем у газовій службі, хотілося якоїсь незалежності. Починали, в прямому сенсі слова, з нуля — без грошей і знань. Дивились ролики про бізнес на YouTube. Спочатку працювали за системою дропшипінг. Це коли береш товар від постачальника, розміщуєш його на сторонній дошці оголошень, тобі приходить замовлення, а ти скидаєш його постачальнику. Постачальник відправляє товар, а ти отримуєш різницю між гуртовою ціною і роздрібною. Коли трохи розкрутилися, почали купувати товар собі на склад. Потім запустили свій сайт.

Бізнес починали втрьох, зараз у магазині до десяти людей — оператори, вантажники і навіть свій фотограф, щоб робити фото товару. Бізнесмени працюють тільки в інтернеті, фізичного магазину немає. Основну частину товару відправляють Новою поштою — в різні міста України. Під час пандемії кількість замовлень у Муштаєвих зросла в кілька разів.

— Ми спочатку трохи просіли, буквально на кілька днів, почали переживати, а потім як понеслося. Ішли з роботи годині о десятій-одинадцятій вечора, але ми знали, заради чого працюємо.

ПАСІКА

У нас із фотографом Сергієм Моргуновим іще одна зустріч — щоб на неї потрапити, потрібно трохи прогулятися. Біля адміністрації новий парк — центральна алея і десяток альтанок з лавками. В кінці парку міст через річку Красна, за мостом — пляж. Трохи далі меморіал Слави, так він називався раніше. Тепер поруч із барельєфами солдат, загиблих у Другій світовій, стоїть меморіал жертв Голодомору, Чорнобильської трагедії та російсько-української війни. Поруч із памʼятником іще один парк. Тут ми домовилися зустрітися з підприємицею Іриною Васильєвою. Її бізнес теж заснований на доставці. Разом із чоловіком Ігорем і дочкою Оксаною вона більше чотирьох років займається продуктами з меду. Спочатку сімʼя робила косметику і продавала красиво упакований мед, тепер у планах розвивати локальний туризм. Ірина чекає нас у альтанці, на ній джинсовий сарафан, в руках окуляри. Вона жартує, що не готувалася до фотосесії.

— На голові не дуже, — каже Васильєва, — може, краще без фото?

— Наш фотограф робить фото для моделей з Парижу, — жартую я.

— Тоді я згодна, — відповідає Ірина, — головне — не як я виглядаю, а в кого в руках камера.

Три роки тому Васильєва працювала на держслужбі — в департаменті захисту прав дітей. Звідти вона пішла з ідеологічних міркувань — була незгодна з реформою децентралізації, і всерйоз задумалася про давнє хобі чоловіка — бджіл. Колись він починав з пʼяти вуликів, а сьогодні їх 350.

Спочатку Ірина з дочкою робили косметику для себе, а потім вирішили її продавати. Довелося вчитися основам бізнесу — на місцеві магазини надії не було.

— Все, що про бджолу — це про здоровʼя людини. Сама бджола, навіть якщо помре, теж корисна — вона лікує. Ми з них робимо настоянки — це називається «бджолиний підмор». Вирішили продавати, а як? Просто стояти на базарі з трилітровими банками з капроновими кришками — це трохи не для мене.

Васильєва привезла свій мед на обласний ярмарок. Він справив фурор, все розкупили на сувеніри.

— І так пішло-поїхало, я почала занурюватися в цю систему, навчатися. До нас зайшло багато благодійних фондів, міжнародних донорів, які підтримують розвиток інфраструктури, бізнесу. Щоб люди не втрачали життєву енергію і щоб ця територія була зразковою для тих, хто в окупації.

Так Ірина потрапила на конкурсну програму і виграла навчання в «Українській виробничій долині», згодом отримала грант від ПРООН, пройшла кілька тренінгів з інтернет-продажу, таргетингу і маркетингу.

— На нашій території донори в першу чергу хочуть розвивати туризм — у нас цього немає зовсім. Ну що показувати в маленькому місті? Готелів немає, ресторанів немає, і я вирішила це міняти. Зробити гостьові будиночки, де можна полежати і послухати гудіння бджіл. Ці вібрації дуже корисні, вони заспокоюють. Знаєте, бджола дуже на нас схожа. Навіть у вулику вона створює температуру 36,6 градуса. А ще місце, де розташована наша пасіка, це заказник — жодного підприємства, чисте повітря, ліс. Побути там — такий релакс...

Поки у Васильєвих не було сайту, мед і косметику продавали через соціальні мережі. Їх вела дочка Ірини. Замовлення відправляли клієнтам і Новою поштою. Тепер сімʼя думає продавати мед у Європу, але для цього потрібно пройти сертифікацію.

— Як у нас люди їдять мед — купили трилітрову банку на сезон, і вона стоїть кілька місяців. Хто буде купувати сто мілілітрів у красивій упаковці з етикеткою? Якщо аналізувати глибоко, і Європа, і Америка з Канадою чекають від нас не тих двохсотлітрових діжок меду, які ми експортуємо, а чогось крафтового, локального, щоб було написано «Мед made in Ukraine».

Ірина каже, що за останні роки люди і місто сильно змінилися і далі змінюються.

— Чого просто сидіти на дивані? Бери і роби! Люди не сидять на місці, щось шукають для себе, розвиваються. У нас неподалік є перепелина ферма. Вони теж виграли грант, купили обладнання. Якщо хто вболіває за своїм бізнесом — це класно. У нас таких багато.