Йонмі Пак виросла в Північній Кореї, пережила голод і сексуальне рабство. Її історія здивувала світ, хоча в ній не все так однозначно

Щороку з Північної Кореї тікають близько тисячі людей. Йонмі Пак — одна з найвідоміших втікачів. Вона народилася у 1993 році, у період, коли у Північній Кореї розпочався масовий голод, навчалася в школі, де її вчили ненавидіти американців, та звикла бачити людські трупи на вулицях. У 2007 році Йонмі втекла разом із матір’ю з Північної Кореї і потрапила у сексуальне рабство у Китаї. Вона провела там два роки, після чого опинилася у Монголії, згодом — у Південній Кореї і зрештою у США. У 2015 році Йонмі видала про все це книгу — «Щоб вижити» (In Order to Live). Минулого тижня подкаст з нею випустив один з найпопулярніших інтерв’юєрів Джо Роган. Його вже встигли назвати «одним із найкращих». Проте низка видань вказують на розбіжності в історії Пак — дівчина плутається, зокрема, у подробицях втечі та злочинів північнокорейської влади. Вона пояснює це мовним бар’єром та тим, що тоді була дитиною. Оглядач «Бабеля» Яна Собецька прочитала книжку та інтерв’ю Йонмі Пак, послухала подкаст і розповідає, що про неї відомо.

Свою історію Йонмі Пак виклала у книжці. Дівчина пише, що народилася у невеликому північнокорейському місті Хесан. Воно розташоване у провінції Янган, поруч із китайським кордоном. Батько дівчини був членом Трудової партії, мати — домогосподаркою. У родині було двоє дітей — Йонмі та її старша сестра Юнміні.

За північнокорейськими стандартами сім’я вважалася заможною. Родина жила у «маленькому одноповерховому будинку, що продувався наскрізь» і, як і більшість мешканців Північної Кореї, майже не мала проточної води. Електрика з’являлася зрідка — раз на кілька тижнів. Але на початку 1990-х батько Йонмі непогано заробляв на контрабанді цигарок, цукру та рису. Родина мала одяг та їжу. Час від часу Паки ділилися їжею з сусідами.

До 1995 року економічна криза, що розвивалася у країні від початку 1990-х, загострилася на тлі масштабних повеней. У країні розпочався голод. Тоді низка країн направили до Північної Кореї гуманітарну допомогу — майже вся вона пішла на потреби війська. Контрабанда стала для мешканців країни основним способом вижити.

Йонмі зазначає, що через збільшення конкуренції бізнес її батька пішов на спад: «Мені здавалося нормальним, що інколи у нас була їжа, а інколи ми їли тільки одну страву на день і ходили голодними». Зрештою, батько почав заробляти на контрабанді золота, міді, нікелю та кобальту в Китай, і справи сім’ї трохи поліпшилися.

Однак, за словами Йонмі, майже в усіх, кого вона знала, були родичі, які померли від голоду. Вона пригадує, що бачила трупи людей просто на вулицях. Батьки казали не звертати на них увагу. «Було нормально бачити купи тіл і нічого не робити, коли незнайомець гукав по допомогу».

Пак стверджує, що у школі дітей навчали, що вони живуть у найкращій країні світу, їм нема кому заздрити, а «Дорогий Лідер» Кім Чен Ір захищає їх від «західного світу».

У навчальних закладах проводили антизахідну пропаганду. Йонмі пише, що всі класні кімнати та дитячі підручники рясніли гротескними зображеннями американців. На одних вони — намальовані, з блакитними очима та великими носами — страчували мирне населення Північної Кореї. На інших усе було навпаки — північнокорейські діти кололи американців багнетами.

Пропаганда була навіть на уроках арифметики. Ось приклад типової задачі: «Якщо ви вбʼєте одного американського виродка, а ваш товариш — двох, скільки у вас буде мертвих американських виродків?» Називати американців просто американцями було не можна — це вважалося занадто шанобливим. Правильно було казати «американський виродок» або «диявол янкі». На перервах діти били манекени, вбрані в американську форму.

Дітям розповідали, що вони належать до «раси Кімів». «Я ніколи не знала, що я азіатка. Режим казав, що я з раси Кімів», — каже Йонмі.

Те, що могло суперечити ідеології, заборонялося озвучувати навіть у родині. За словами дівчини, навіть її бабуся та дідусь, які знали, як корейці жили до революції, ніколи про це не розповідали. Мати застерігала ніколи не думати нічого поганого про династію Кімів: «Як тільки я стала достатньо дорослою, аби розуміти, що відбувається, моя мати сказала: “Запам’ятай, Йонмі, навіть тоді, коли ти думаєш, що сама, птахи та миші можуть почути твій шепіт”». Через це Йонмі вірила, що Кім Чен Ір — це бог, здатний читати її думки.

Уряд був одержимий тим, щоб не допустити проникнення «шкідливих ідей» до Північної Кореї. Усі закордонні ЗМІ були заборонені. У багатьох північнокорейських сімей були телевізори та радіоприймачі, але вони були опечатані та налаштовані на канали, схвалені державою. Якщо хтось намагався змінити налаштування, його могли заарештувати і відправити на перевиховання.

У дядька Йонмі, Джина, був відеомагнітофон. Дівчина пригадує, що маленькою часто дивилася на ньому голлівудські фільми, які можна було придбати на чорному ринку. Коли їй було сім чи вісім років, вона побачила стрічку «Титанік» і була шокована, що хтось міг створити такий «сороміцький» фільм: «У Північній Кореї режисера стратили б. Там не дозволялося створювати історії про людей — нічого, окрім пропаганди про лідера. Мене вразила ідея, що люди можуть самі обирати свою долю».

Життя Йонмі змінилося у 2002 році. Тоді її батька заарештували за контрабанду металів і відправили до виправно-трудового табору. У 2006-му він вийшов на свободу за станом здоров’я. Проте після його арешту статус родини у суспільстві різко впав, дітям постійно бракувало їжі. В інтерв’ю Йонмі зазначала, що інколи їла бабок, сарану, горобців. Зрештою вони вирішили тікати до Китаю. Місто Хесан було біля самого кордону, і Йонмі часто думала: якщо піде туди, де світяться електричні вогні, зможе знайти щось поїсти.

У 2007 році 16-річна Юнміні та 13-річна Йонмі наважилися на втечу. «У нас не було детальних планів чи карт. Ми нічого не знали про те, що нас чекає попереду. Уявіть, що ваш будинок загорівся. Що ви робитимете? Ви залишитесь чекати смерті у полумʼї чи вистрибнете з вікна, хай там що попереду? Ми так і зробили. Ми вирішили втекти з будинку замість того, щоб згоріти», — розповідала Йонмі на TED.

Усе пішло не за планом. У той день, коли сестри мали втекти, Йонмі доправили до лікарні з болем у животі. Лікарі не мали обладнання, щоб точно поставити діагноз. Вони вирішили оперувати без анестезії. За словами Йонмі, саме так проводять більшість операцій у Північній Кореї. Юнміні довелося тікати самій.

Йонмі з матір’ю вирішили втекти наступного тижня. Вони винайняли контрабандистів, щоб ті допомогли їм перетнути кордон, і 31 березня 2007 року потрапили до Китаю через річку Ялуцзян. Вона вже почала танути, проте місцями лід був щільний, і мати з донькою перебралися на інший берег.

Вже там з’ясувалося, що контрабандисти були секс-торговцями. Вони доправляли жінок китайським чоловікам. Матір Йонмі зґвалтували і пізніше продали китайському фермеру за 60 доларів. Саму дівчину викупив один із брокерів за 260 доларів. Він пообіцяв, що возз’єднає її з родиною, якщо вона стане його коханкою та допоможе переправляти інших північнокорейських жінок. Вона погодилася. У книжці Йонмі зазначає, що невдовзі після цього брокер переправив її хворого батька до Китаю, проте той помер від раку через кілька тижнів.

Втікачки пробули у Китаї два роки. Християнські місіонери допомогли їм втекти у Монголію, а звідти — до Південної Кореї, де вони воззʼєдналися з Юнміні. Зараз Йонмі живе у США.

Вона видала книжку про своє життя у Північній Кореї та займається правозахисною діяльністю. Зокрема, захищає жертв секс-торгівлі та права людини у Північній Кореї та по всьому світу. Активістку запрошували на саміт One Young World у Дубліні, Oslo Freedom Forum та TED.

Однак критики зазначають, що з Йонмі не все так просто. Її історія часто змінюється, а сама вона плутається в деталях. Прикладів багато — у 2014 році в інтервʼю Guardian дівчина розповіла про випадок, коли увесь її клас змусили дивитися на страту матері однокласниці. Жінку звинуватили у тому, що вона подивилася південнокорейський фільм. У інтерв’ю Irish Independent Пак розказала те ж саме, однак зазначила, що жінку стратили після перегляду американської стрічки «Джеймс Бонд». Пізніше видання The Diplomat взяло коментарі в інших північнокорейських дисидентів — ті сказали, що страт у Хесані не було з початку 2000-х.

Змінюються й свідчення щодо втечі з Північної Кореї. У радіоінтерв’ю станції з Сан-Франциско Йонмі розповіла, що втекла з країни разом із матір’ю та батьком. У наступних матеріалах історія змінилася — тепер вона каже, що втекла лише з матір’ю.

Йонмі пояснює відмінності у розповідях мовним бар’єром, дитячими спогадами, а ще тим, що спершу боялася осуду як жертва секс-торгівлі: «Я думала, якщо розповім комусь, що у 13 років мене продали і зґвалтували, зі мною ніхто не одружиться. Я вважала, що як розповісти правду — це буде кінець світу. Тому я вигадала історію, у якій я не була жертвою секс-торгівлі, а мої батьки захищали мене в Китаї». Попри усе це, активістка наполягає, що все, написане в її книжці In Order to Live, — правда.

Ми намагаємося розібратися навіть у найзаплутаніших історіях. Підтримайте «Бабель» донатом.