127 років тому народився Ісаак Бабель. Згадуємо цитати одеського письменника і військового кореспондента — про грабежі, голод, війну та її наслідки

Тринадцятого липня 1894 року народився одеський письменник єврейського походження Ісаак Бабель. Він писав на ідиші, російською та французькою мовами. Найвідомішими стали збірки «Одесские рассказы» (1931) і «Конармия» (1926). Бабель був комуністом, але у своїх творах і висловлюваннях критикував дії більшовицької армії, колективізацію і навіть Сталіна. У 1939 році його заарештували за «антирадянську діяльність» і засудили до розстрілу. Багато листів і незакінчених романів письменника вилучили. Уцілів щоденник, який Бабель вів з червня до вересня 1920 року, коли був військовим кореспондентом і супроводжував Першу кінну армію Будьонного у Східній Польщі. Він зберігався у знайомих письменника в Києві. Саме на його основі Бабель написав збірку оповідань «Конармия». «Бабель» прочитав щоденник і публікує найяскравіші цитати — про жорстокість, грабежі, зґвалтування та інші реалії війни.

Про кубанських козаків. «Що таке наш козак? Кілька шарів: жадібність, сміливість, професіоналізм, революційність, звіряча жорстокість. Ми авангард, але чого? Населення чекає визволителів, євреї свободи — приїжджають кубанці».

Про мародерство. «У Пелчі захопили обоз 49-го польського піхотного полку. Ділять під вікном, абсолютно ідіотська лайка, причому одна за одною, інші слова нудні, їх не хочеться вимовляти [...]. Спаса мати, гада мати, селянки зіщулюються, Бога мати, діти запитують — солдати лаються. Бога мати. Застрелю, бий».

Про схожість ворогуючих армій. «Наші ходять із байдужістю і крадуть де можна, здирають із порубаних. Ненависть однакова, козаки ті ж, жорстокість та ж, армії різні, яка нісенітниця. [...] Порятунку немає. Усі нищать — поляки не давали спокою. Усі дівчата і жінки ледве ходять. Увечері — балакучий єврей з борідкою, мав крамницю, дочка кинулася від козака з другого поверху, переламала собі руки, таких багато».

Про хвороби. «Страшна правда — усі солдати хворі на сифіліс. У Матяж, одужує (майже не лікуючись) [...], у Михайла є багато разів, у Сенечкі, у Герасі сифіліс, і всі ходять до баб, а вдома наречені. Солдатська виразка. Російська виразка страшно. Їдять товчений кришталь, пʼють чи то карболку, товчене скло. Усі бійці — оксамитові кашкети, зґвалтування, чуби, бої, революція і сифіліс».

Про секс на війні. «Прищепа залицяється до єврейки з Кременця, гарненька, повна, у гладенькій сукні. Вона ніжно шаріється, кривий тесть сидить неподалік, вона цвіте, із Прищепою можна поговорити, вона цвіте і маніриться, [....] потім — він спати, провести час, їй болісно, кому її душа зрозуміліша, ніж мені? [....] Я думаю з тугою — невже вона [...] погодилася (у нього всі погоджуються). Пригадую, у нього, імовірно, сифіліс, питання — вилікувався. Дівчина потім — я буду кричати. [...] Що ж ви думаєте — вона інтелігентна людина, служила в Ревкомі. Боже, думаю я, жінки тепер чують усю лайку, живуть по-солдатськи, де ніжність?»

Про зґвалтування. «Уранці відʼїзд з Демидівки. [...] Єврейок розбудили о четвертій годині ранку і змусили варити російське мʼясо [...]. Дівчата напівголі та розтріпані бігають по мокрих городах, хіть охоплює Прищепу невідступно, він нападає на наречену сина кривого старого, у цей час забирають підводу, точиться лайка неймовірна, солдати їдять з котлів мʼясо, вона — я буду кричати, [...] він притискає до стіни, потворна сцена».

Про жінок у Червоній армії. «Жінка і соціалізм. Про жінок в Кінармії можна написати том. Ескадрони в бій, пил, гуркіт, оголені шашки, шалена лайка, вони із задертими спідницями скачуть попереду, вкриті пилом, товстовгруді, усі б...., але товариші, і б.... тому, що товариші — це найважливіше, обслуговують усім, чим можуть, героїні, і тут же презирство до них, поять коней, тягнуть сіно, лагодять збрую, крадуть речі в костелах й у населення».

Про бойові дії. «Атмосфера початку бою, велике поле, аероплани, маневри кавалерії на полі, наша кіннота, вдалині вибухи, почався бій, кулемети, сонце. [...] ми з Іваном відходимо, небезпека смертельна, що я відчуваю, це не страх, це пасивність. [...] група [на чолі] з Корочаєвим йде направо, ми чомусь наліво, бій кипить, нас наздоганяють на коні — поранені, смертельно блідий братик, візьми, штани пофарбовані кровʼю, погрожує нам стріляти, якщо не візьмемо, осаджуємо, він у страшному стані, куртку Івана заливає кров».

Про голод. «Увесь цей час їли моркву і горох. [...] Кисле молоко чудове, зʼїли, готується чай з молоком, Іван йде за цукром, кулеметна стрілянина, гуркіт обозів, вискакуємо, [...], мчимо на міст, натовп, провалилися в болото, шалена паніка, лежить убитий [...]. Рухаємося, поле, стали, спимо, зірки. У всій цій історії мені найбільше шкода загиблого чаю, на диво шкода. Я про це думаю всю ніч і ненавиджу війну».

Про наслідки війни. «Чому у мене не минає туга? Тому що далеко від дому, тому що руйнуємо, йдемо як вихор, як лава, нас усі ненавидять, розлітається життя, я на великій панахиді, що ніяк не завершиться».

Хочете більше історичних текстів? Закиньте донат«Бабелю».