27 років тому Олександр Лукашенко вперше виграв вибори в Білорусі. Тоді він критикував комуністів, обіцяв побороти корупцію і зробити пресу вільною, а у свою команду набирав молодь

Десятого липня 1994 року в Білорусі пройшов другий тур президентських виборів. З величезним відривом переміг Олександр Лукашенко, за десять днів він склав присягу і став президентом — на довгі роки і десятиліття, як зʼясувалося згодом. Міжнародні організації вважають вибори 1994 року демократичними. А Лукашенко під час передвиборчої кампанії обіцяв боротися з корупцією, співпрацювати з усіма політичними силами країни та підтримувати свободу преси. «Бабель» згадує, яким був образ Олександра Лукашенка як кандидата у президенти на його перших виборах, що він обіцяв білорусам, за що критикував конкурентів і як швидко почав відмовлятися від своїх обіцянок.

Не комуніст, а реаліст

У велику політику Олександр Лукашенко прийшов ще до розвалу Радянського Союзу — у 1990 році його обрали депутатом Верховної Ради БРСР. У парламенті Лукашенко критикував керівництво республіки — голову Ради міністрів Вʼячеслава Кебича і голову Верховної Ради Станіслава Шушкевича за авторитаризм, але при цьому виступав проти виходу Білорусі зі складу СРСР. Лукашенко був єдиним депутатом парламенту, який не проголосував за ратифікацію Біловезької угоди, підписаної Кебичем і Шушкевичем.

Але зі старими комуністами йому було не по дорозі. У травні 1991 року «Народна газета» опублікувала статтю Лукашенка «Диктатура: білоруський варіант?», в якій він вишпетив стару партійну номенклатуру. Текст закінчувався так:

«Знову і знову переконуюся, що зважившись шість років тому на перебудову, демократизацію суспільства, треба було починати з людей, які душею і серцем підтримали нове. А ми хотіли зробити зміни руками тих, хто довів країну до ручки. Побачивши, чим загрожує це нове, сьогодні вони, використовуючи труднощі та хаос, які самі ж і створили (адже дивіться: у нас в Білорусі немає ніде в керівництва нових сил — всюди кадри тих «золотих» років), переконують своєю пропагандою, що до цього призвели демократи. Адже основні засоби масової інформації досі в їхніх руках».

Паралельно Лукашенко збирав під своє крило молодих депутатів-комуністів, які хотіли поборотися за владу зі старим поколінням. Так зʼявилася депутатська фракція «Комуністи за демократію». У серпні 1991 року Лукашенко виступив за розпуск Комуністичної партії Білорусії, а в у жовтні разом з депутатами зі своєї фракції заснував Партію народної згоди. Але й з цієї партії Лукашенко швидко вийшов і на вибори 1994 року висувався як безпартійний. Сам майбутній президент, відповідаючи на запитання журналістів про свої політичні погляди, говорив, що він не лівий і не правий, а реаліст.

У березні 1994 року парламент Білорусі проголосував за нову Конституцію, яка замінила попередню 1978 року. До того тривали дебати про те, чи потрібна взагалі посада президента республіки. За її появу виступала депутатська фракція «Білоруси», яка підтримувала премʼєра Вʼячеслава Кебича і була впевнена в тому, що він має високі шанси на перемогу.

Крім того, спочатку йти в президенти могли тільки кандидати не молодше 40 років, тому 39-річний Лукашенко міг на вибори й не потрапити. Віктор Гончар з команди Лукашенка з парламентської трибуни заявив, що старі кадри просто бояться допустити молодих до виборів. «Старці» вирішили довести зворотне — останньої миті віковий поріг знизили до 35 років.

Передвиборчі обіцянки та свобода преси

У 1993—1994 роках Лукашенко очолював тимчасову комісію Верховної Ради з вивчення діяльності комерційних структур, яка досліджувала факти корупції. Боротьбу з корупцією він зробив одним з головних передвиборчих гасел. Загалом у програмі кандидата, яка називалася «Відвести народ від прірви», було три ключові пункти:

• зупинити зростання цін і зубожіння населення;
• побороти корупцію та «розгромити мафіозні структури»;
• відновити звʼязки з колишніми радянськими республіками «на рівноправній і взаємовигідній основі».

Білоруський письменник Василь Биков у своїх мемуарах «Довга дорога додому» писав, що пообіцявши виборцям насамперед підняти економіку, побороти бідність і корупцію, Лукашенко потрапив у точку:

«По суті йшов процес вмирання (у всіх сенсах), і важливо було зберегтися, утриматися на краю загибелі, а не стати на коліна перед багатовіковою давньою величчю Великого князівства Литовського. Народ це усвідомив інстинктивно і тому на перших президентських виборах у масі своїй не пішов за Позняком і БНФ з їхніми віртуальним націонал-демократизмом, архаїзацією і без того не надто упорядкованої мови [...]. Народ пішов за жорстким, наполегливим, прагматичним директором радгоспу, ідеї якого були прості та до кінця зрозумілі. Він кинувся до Росії вибивати хліб, бензин, газ, без яких неможливо було не тільки «відроджуватися», але й пережити зиму. Звичайно, дуже багато хто розумів, відчував, що це позбавляє Білорусь суверенітету, веде від демократії. Але яка користь від демократії, якщо плачуть голодні діти? Але лідери БНФ, бувши, безсумнівно, демократами, не зрозуміли, що демократія — це не справедливість, а арифметика, що національне майбутнє тепер визначають цифри, а не ідеї, якими б прекрасними вони не були».

Те саме говорили й опитування напередодні виборів, результати яких у квітні 1994 року надрукувала газета «Радянська Білорусь»: 57,7 відсотка респондентів вважали, що президентом має бути людина помірних центристських поглядів, а займатися вона має передусім економікою.

Окремо Лукашенко критикував Вʼячеслава Кебича і чинну владу за тиск на пресу й адміністративне втручання у передвиборчі перегони.

Після перемоги він насамперед розправився з вільною пресою. У грудні 1994 року депутат від БНФ Сергій Антончик презентував у парламенті доповідь про корупцію в оточенні Лукашенка. Газети намагалися опублікувати текст доповіді, але Лукашенко наказав типографіям його не друкувати. Однак редакції відмовилися прибирати матеріал з верстки, і багато газет вийшли з «білими плямами» — із заголовками, але без тексту там, де мала бути доповідь Антончика.

Лукашенко на демарш преси відповів репресіями — видавництву «Будинок Друку» заборонили друкувати 12 незалежних газет, головних редакторів державних видань звільнили, Адміністрація президента почала керувати Білоруським інформагентством у ручному режимі.

Лукашенка побили міліціонери, а його машину обстріляли

Шістнадцятого червня 1994 року біля селища Ліозно Вітебської області невідомі обстріляли автомобіль Лукашенка. Він їздив по області з передвиборчими виступами разом з депутатами Шейманом і Тітенковим. Якоїсь миті їхній білий Mercedes притиснула до узбіччя інша машина, з якої почали стріляти. Але ніхто не постраждав.

Лукашенко зажадав розслідування. Особливо активно замах висвітлювала російська преса, якій довірена особа Лукашенка Олександр Буж розповідав, що одна з куль пролетіла буквально в кількох сантиметрах від голови кандидата. Трохи пізніше на пресконференції представник КДБ заявив, що свідчення Тітенкова і Шеймана не сходяться, а сам замах — інсценування.

Двадцять восьмого червня 1994 року, уже після першого туру виборів, Лукашенко з трьома своїми помічниками ввійшов у Будинок уряду, де у нього був свій кабінет як у голови комісії з боротьби з корупцією. Але в кабінет його не пустили міліціонери з державної охорони. Лукашенко спробував їх розштовхати та відімкнути двері ключем, почалася бійка. Серйозно ніхто не постраждав, але кандидату у президенти порвали штани та зіпсували настрій. Лукашенко зажадав порушити кримінальну справу, але зрештою нікого не засудили.

За однією з версій, конфлікт стався абсолютно випадково. Тимчасова комісія на той час закінчила свою роботу, тому кабінет був опечатаний. Лукашенко все одно хотів туди потрапити, до того ж курʼєр випадково повернув йому ключ. А охорона просто працювала за інструкцією — в опечатані кабінети нікого не пускати. Сам Лукашенко тоді заявляв, що це була спроба перешкодити його передвиборчій кампанії.

Молода команда швидко пішла від Лукашенка

На виборах Лукашенка підтримували багато молодих політиків, які були в опозиції до старої радянської номенклатури та не хотіли перемоги Кебича. Зокрема, депутат Віктор Гончар, який критикував вікові обмеження на виборах 1994 року.

У 1996 році Гончар очолив Центрвиборчком. Потім перейшов в опозицію до Лукашенка і заявив про незаконність референдуму про продовження і розширення президентських повноважень. Гончар намагався ініціювати імпічмент, але в 1999 році зник безвісти. У 2019 році колишній співробітник СЗШР МВС Білорусі Юрій Гаравський розповів в інтервʼю, що Гончара вбили за наказом Лукашенка.

Олександр Федута був одним з керівників передвиборчого штабу Лукашенка. Після виборів працював в Адміністрації президента, але вже в 1995 році його звільнили. Федута пішов в опозицію і підтримував опонентів Лукашенка на президентських виборах різних років. У 2010 роки Федуту заарештувало КДБ за «організацію масових заворушень», його засудили на два роки умовно. У 2021 році Федуту викрали в Москві та вивезли до Мінська. Тепер його звинувачують у змові та організації військового перевороту.

Опозиціонер Анатолій Лебедько, який на виборах 2020 року підтримував Світлану Тихановську й у травні 2021 року отримав 30 діб арешту, у 1994-му теж працював у штабі Олександра Лукашенка.

Багато соратників Лукашенка, які не втекли від нього ще в кінці 1990-х, теж із часом потрапили в опалу. Валерій Цепкало курирував у передвиборчому штабі питання міжнародної політики й у 1994 році організував візит Лукашенка в Москву, де той зустрівся з главами найбільших фракцій Держдуми. З 2005 року Цепкало курирував створення і розвиток Парку високих технологій. У 2015 році він потрапив у немилість президента, оскільки не погодився зі збільшенням податку на прибуток для програмістів. У травні 2020 року Цепкало оголосив, що балотуватиметься у президенти, але вже в липні виїхав із країни разом з сімʼєю до Москви, згодом перебрався до Києва, а потім — до Варшави.

Із серпня 2020 року, відтоді як Олександр Лукашенко пішов на шостий президентський термін, у Білорусі почалися протести. Міліція катує і бʼє протестувальників, нечисленні незалежні медіа закриваються, опозиціонерів викрадають, багато хто виїхав з країни. Біло-червоний прапор, під яким Лукашенко в 1994 році складав присягу, МВС Білорусі запропонувало внести до списку забороненої нацистської символіки — законопроєкт вже готовий.