Тексти

Білорус Дмитро Лукомський тижнями ховався від міліції (у лісі!), пережив катування, але встиг виїхати в Україну. Хоча ще два роки тому навіть не був опозиціонером. Ось його історія, яка більше схожа на кіно

Автори:
Антон Семиженко, Дмитро Раєвський
Дата:

Кароліна Ускакович / «Бабель»

На масці Дмитра Лукомського з Гомелю — логотип «Країни для життя», на сумці — значок із написом Free Belarus. Два роки тому він не був опозиціонером і працював звукорежисером у місцевому коледжі. Рік тому він уже відсидів свої перші «сутки» та їздив із командою Світлани Тихановської півднем Білорусі. Після того ховався від силовиків у лісі, міняв сім-карти, брав участь у протестах, пережив катування і ледве встиг утекти з країни. Тепер він живе і працює у Дніпрі. Майже всі його соратники вже в тюрмі. На прохання «Бабеля» Дмитро Лукомський розповів свою історію від першої особи.

Ліворуч — Дмитро Лукомський. Праворуч — кореспондент «Бабеля» Антон Семиженко.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

Про заробітки в Білорусі

Раніше я був підприємцем, продавав у торговому центрі взуття — New Balance, Timberland. Із кожним роком торгівля йшла дедалі гірше — народ зубожив. Але найсильніше по бізнесу вдарила сертифікація — влада вирішила кожну пару нового взуття обкладати акцизом. Бізнесмени поїхали на зустріч до президента, але це мало що дало. Лукашенко не любить підприємців: і «челноками» нас обзивав, і говорив, що ми гроші лопатою гребемо. Після його фрази, що «за кілька років я потисну руку останньому підприємцю», стало зрозуміло, що краще вийти з бізнесу.

І я зайнявся весіллями. Купили зі знайомим апаратуру — і він сидів на звуці, а я був ведучим. Але й тут позначилася економічна криза. Якщо раніше нормою було весілля на 50—60 гостей, то у 2015-му пішли весілля людей на 10—15. Що вони як ціну можуть запропонувати? Копійчані суми. Якоїсь миті вигідніше стало просто в оренду апаратуру здавати. Зʼявився вільний час — і я знайшов ще одне заняття.

Шкільна подруга запропонувала мені попрацювати звукорежисером в Гомельському коледжі народно-художніх промислів. Зарплата в коледжі копійчана, але графік вільний і є пільги по податках. І там виявився дуже приємний колектив, хоч керівництво і повні ябатьки. Одразу зобовʼязали вступити до профспілки, єдиної та офіційної, а із зарплати брали дуже багато внесків — за газети, яких я ніколи не бачив, в якийсь незрозумілий «Фонд миру», у Товариство порятунку на водах, у Червоний Хрест, який в Білорусі за своїми стандартами працює.

А ще у нас в коледжі була виборча дільниця.

Будівля коледжу.

Wikimedia

Про вибори

Голосувати приходять переважно ті, кого зігнали з роботи: військові, менти, працівники МНС, вчителі, лікарі та робітники заводів. Ну й бабусі з дідусями — для них це як свято. Часто вони навіть не розуміють, за кого голосують і навіщо. Одна бабуся при мені сказала, наприклад: «О, я буду голосувати за наймолодшого», — і вибирає людину з найпізнішою датою народження. Або: «Цей на мого зятя схожий, проголосую за нього». Або ще популярна тема: «Я проголосую за того, який був, тому що він вже все знає».

Розповідаєш про змінюваність влади — «це все підступи Заходу». Показуєш відео на YouTube — «це фейки». Навчив їх Лукаш цього слова. А більшість білорусів на вибори не ходили ніколи. Торік я сильно здивувався, коли дізнався, що для багатьох 40-річних президентські вибори 2020 року були першими, на які вони пішли.

Щоб якось привернути людей, на виборчих дільницях влаштовують ярмарки з концертами. У нас продавали пиріжки, горілочку в їдальні за низькою ціною — просто в коледжі наливали. Коледж випускає постільну білизну, її в дні голосування можна купити з хорошою знижкою. Люди прийшли, швиденько галку поставили — і пішли за горілкою. За танці та музику відповідали ми.

Misha Friedman / Stringer

Про опозицію

Я сам в опозиції не був. Так, була образа [на владу] за бізнес — хотілося розвивати взуттєвий магазин, а тут на старті відразу придушили. Але я змирився. А тут із кожним роком все гірше і гірше. У коледжі люди, щоб бодай щось отримувати, працювали на півтори-дві ставки.

У 2019 році зʼявився відеоблогер Сергій Тихановський — теж із Гомелю, теж колишній бізнесмен, який постраждав від держави. Зачепив він своїми роликами — спочатку про підприємців, а потім і на політичні теми. І коли він почав збирати людей на вулицях, я відразу до нього приєднався. Став долучатися, потрапляв на відео — і помітив, як поступово від мене відвертаються знайомі. Очевидно було, що зі страху.

Сергій Тихановський.

YouTube

Перша велика акція

У 2020 році багатьох гомельчан зачепила ідея із флагштоком. І на 9 травня ми запланували акцію — показати, що в місті є й інша думка. Мітинг повинен бути на 100—150 осіб — це для Гомелю чимало. Але за кілька днів до цього Сергія Тихановського затримали та перевезли в ІТТ. Сьомого травня запустили фейк, що його сильно побили і він у шпиталі. Ми під шпиталь: «Пустіть нас, покажіть». Розібралися в ситуації, вибачилися, але якщо вже зійшлися — влаштували акцію.

Незабаром підійшли менти з рупорами, кричать: «Розійдіться, акція несанкціонована». Досвідчена людина з нашої команди мені каже: «Я дружину попередив, що сьогодні додому, найімовірніше, не повернуся». Тобто що будуть затримання — з урахуванням напруження й того, що давно вже не чіпали. А зі мною на акції якраз моя дружина вперше. І тільки завдяки їй мене того дня не затримали.

З Віолеттою ми познайомилися в коледжі. Вона все ображалася, що я багато часу став акціям приділяти — вони у вихідні проходять якраз, їй самій нудно. Захотіла зі мною піти. «Добре, — кажу. — Тоді зніматимеш». Я часто займався зйомками на акціях, цього разу передав техніку їй.

Підʼїхав ОМОН, людей у першому ряду почали «гвинтити». Я обертаюся до дружини, махаю їй рукою — тікай, мовляв. Вона, навпаки, йде до мене. Підбіг до неї, думаю, може грошей на маршрутку немає. У підсумку вирішили разом іти від омонівців, щоб урятувати відзняте. Дивом вислизнули, вийшли до пішохідного переходу — а там стоїть УАЗик з ОМОНом. Зібралися розбігатися, але омонівець у вікні УАЗика махнув рукою — мовляв, нафіг їх. Напевно, через камеру за журналістів нас сприйняли, а тоді пресу ще особливо не чіпали.

Misha Friedman / Stringer

Перші втеча й арешт

Віолетті сподобалося: адреналін, пригоди. Я ж розумів, що менти це так просто не залишать. І справді, наступного дня мені телефонує бабуся, в якої я прописаний, і каже, що мене шукають люди в цивільному. І до матері ледь не з обшуком прийшли. Я зрозумів, що треба лягати на дно.

Спочатку ховався вдома, на орендованій квартирі. Коли був знак, що вони можуть зʼясувати адресу — без пояснень попросив знайомого відвезти мене в інше місто. Там заночував і, коли Віолетта написала, що вночі було спокійно, ввімкнув геолокацію на телефоні, подзвонив звідти, а тоді вимкнув телефон і повернувся в Гомель. Це був вірний розрахунок: мене почали шукати в тому містечку, а в нас було кілька спокійних днів — доки менти не викрали з роботи Віолетту. І з її телефону зателефонували мені: «Якщо не приїдеш, у неї будуть проблеми, а тебе ми все одно спіймаємо».

Вони погрожували їй згвалтуванням. Протримали її три години, але зрештою випустили, довідавшись нашу адресу. Відтоді у нас під вікнами цілодобово стояла машина зі стеженням, ще одна така ж — під будинком матері, ще одна — у бабусі.

Віолетта і Дмитро влітку 2020-го.

Dmitriy Lukomskiy

Переміщався пішки вздовж залізничних шляхів — Гомель так побудовано, що їх у кожному районі багато. Коли стало занадто небезпечно, поїхав за 200 кілометрів до батьків дружини. Там я пробув понад тиждень, із сім-карти родичів звʼязувався в месенджерах із дружиною, читав новини в інтернеті. Коли прочитав, що Тихановського випустили й він дав кілька резонансних інтервʼю, вирішив повертатися. Думав, влада вже буде мʼякшою. І приїхав одразу в РВВС.

Вони здивувалися: увесь цей час за трьома адресами була «наружка», а тут сам прийшов. Оголошують мені арешт, везуть до суду, там швиденько, за пʼять хвилин — навіть слова сказати не дозволили, дали 15 діб і повезли в ізолятор.

Увесь цей термін я просидів у одиночній камері, так з усіма «політичними» робили. Це дуже тисло, але рятували книжки — хоч там вони й радянські були переважно. Найбільше я боявся, що вийду, а протест у місті вже придушили. Але ні — стояли кілометрові черги на збір підписів за реєстрацію Тихановського на президентські вибори.

Звільнення і відхід у політику

Із коледжу мене звільнили: мовляв, як це так, людина вчить дітей, а сама опозиційних поглядів і від міліції ховається. А гомельська команда Тихановської — вже Світлани, оскільки Сергія посадили в тюрму, їздила з агітацією по невеликих містах області. Чоловіка, який вів стрими, довелося вивезти за кордон: проти нього порушили кримінальну справу, пришивши статтю про поширення порнографії. Мені запропонували робити стрими замість нього. Я розумів, що для мене історія теж може обернутися кримінальним переслідуванням, але погодився, пішов ва-банк. Віолетта зголосилася їздити з нами.

Нас зустрічали як зірок. Я не був упевнений, що в маленьких містах хоч десять людей зберуться, але приходили сотні. Жінки, чиї чоловіки вже спилися, не знайшовши можливості реалізуватися. Працівники бібліотек і дитячих садків, які працюють наче прокляті на півтори ставки. Молодь, підприємці — та багато хто був. Із дітьми та повітряними кульками приходили — це був і протест, і свято для місцевих, адже там більше нічого не відбувається. Також ми давали всім можливість висловитися — і коли до мікрофона підходив умовний ідеолог школи та починав хвалити Лукашенка, інші самі кричали: «Ганьба». При цьому було відчуття, що це затишшя перед бурею.

Треба ж було десь гроші брати, тож весь цей час я підробляв на весіллях. Іноді спав покілька годин на добу, тому що з акції їхав на весілля, а звідти — на наступну акцію. Віолетта теж продовжувала паралельно у фотосалоні працювати. Тож коли 2 серпня ми поверталися з останньої перед режимом тиші поїздки, то думали, що нарешті зможемо відіспатися.

Гомельська команда Світлани Тихановської, що їздила областю. Віолетта і Дмитро — відповідно третя й четвертий ліворуч. Зараз четверо з людей на фото — у тюрмі, двоє у Польщі, ще двоє в Україні.

Dmitriy Lukomskiy

Втеча в ліс

І тільки ми приїжджаємо додому, пише знайомий, що треба зустрітися. І наполягає: «Це більше треба тобі, ніж мені». Я згадую, що в нас з ним є спільний знайомий — мент, якому я свого часу в чомусь допоміг. Їду, хоч і ніч. І перше, що він мені каже при зустрічі: «Поклади телефон на лавку і давай відійдемо на кілька метрів». Я відразу все зрозумів. Ми з Віолетою потрапили до списку на затримання. Їду додому, починаю збирати сумку. Дружина в істериці — втомилася, також у нас коти, вона привʼязана до них. Але іншого виходу немає.

Я повідомив нашим, що будуть «брати». Усі чоловіки [з гомельських активістів] на найближчі дні пішли з дому. Нам дали «порожні» сім-карти, знайшли квартиру. Локація була чудовою — одразу за будівлею РВВС, де мене шукають. Але невдовзі до нас підселили Тетяну Каневську — довірену особу Тихановської. Її вже посилено шукали, і я зрозумів, що незабаром нас і тут вирахують. Треба розʼєднуватись.

У ці дні якраз була зустріч гомельської команди зі Світланою Тихановською — обговорювали дії після перемоги, перехідний період. Ми були впевнені в перемозі: я не сумнівався, що Гомель ми «візьмемо». Але нам треба було протриматися на свободі до виборів. Я купив у спортивному магазині намет і все, що треба для виживання, і друг повіз мене в ліс, до річки. Мені потрібен був доступ до води, щоб, якщо не буде питної, кипʼятити цю. Дружину спочатку відвезли в інше місце, але вона через добу попросилася до мене. Так ми почали жити в лісі.

Табір Лукомського в лісі. Він натягнув по периметру мотузки й навіть зробив кілька пасток для можливих нападників.

Dmitriy Lukomskiy

Тушонку і макарони я закупив дорогою, інші продукти підвозили «незасвічені» хлопці. Ще вони заряджали мені павербанк. І до виборів я сидів тихо, дивився, як наших «беруть». А до нашого підʼїзду вранці 8 серпня приїхав автобус ОМОНу й у всіх, хто входив і виходив, перевіряли паспорти.

У лісі непогано жилося — можна було купатися, оздоровився навіть трохи. Начебто і ховалися, а ніби й кльово. Девʼятого серпня я пішов дивитися на акцію [протесту після оголошення попередніх результатів виборів, на яких нібито переміг Лукашенко]. Віолетті сказав: «Стеж за табором. Зі мною їхати не потрібно, бо там буде бійня». Сам іще не розумів, чим усе закінчиться і що можу зробити я. Але хотів бути на місці.

Гомель після виборів

У центрі міста вже були й автозаки, і люди в білому — це відмінна риса протестувальників була. Багато молоді, але жодної координації. Опиратися наші ще не звикли: щойно притиснуть менти — одразу біжать. Я став у зчеплення, криху зробили протистояння, показав іншим, що можна відступати спокійно. Посліпив ментів налобним ліхтарем — і пішов до табору чекати розвитку подій. Помітив, що на дорогах усе менше автомобілів — схоже, влада перекриває вʼїзд у місто.

Десятого серпня нам повідомили, що стеження під підʼїздом більше немає — ментів забрали на посилення, і ми з Віолетою вирушили додому за велосипедами та деякими речима. Я взяв балаклаву, улюбленого ножа й лопатку, щоб облаштувати табір, рацію — і ми поїхали через місто. І відразу біля центрального універмагу я відчув гострий запах крові. Там жорстко «загасили» людей. І, що найбільше мене вразило, проспектом Перемоги їздить «газелька» з відкритими бічними дверима, а в ній сидить мент із рушницею. Це виглядало, як у фільмах про Другу світову, коли фашисти окупували якесь місто.

Хотів залишитися, але Віолетта була в шоці від побаченого, тож я відвіз її до лісу, а сам вирішив наступного дня повернутися в місто. Перед цим побачився з одним знайомим із футбольних фанатів. Той розповів, що в деяких містах фанати добре тримають оборону. У Пінську взагалі непогано поганяли ментів, туди навіть вертоліт викликали, щоб місто втримати. Тоді це мене підбадьорило.

Затримання

На мітингу я спочатку їздив на велосипеді, стежив за натовпом. А потім мене добила ситуація: міліціонер біжить за двома пацанами років по 16. Бʼє одного кийком в спину, той падає — і, здавалося б, усе, нейтралізував людину, заарештовуй. Але той починає бити хлопця. Досі памʼятаю його лице. А натовп просто стоїть і нічого не робить — хоча могли б просто прогнати мента, він би сам утік. Я починаю жорстко кричати на мента, кидатися до нього. Натовп мене утримує: «Не біжи туди, тебе не підтримають, тебе теж візьмуть». Я засмутився, поїхав далі, але на мене вже дали орієнтування. Вискочив УАЗик мені навперейми, я вивернув кермо, підсковзнувся на фарбі пішохідного переходу і впав.

Мене відразу почали жорстко бити. Я ще намагався дати відсіч ногами, але коли підбігли ще менти, зрозумів, що тільки погіршую ситуацію. Мене відвезли в Центральний РВВС і щойно дізналися прізвище, відразу пожвавішали. «Лукомський? На четвертий поверх його». У них від поверху залежала жорстокість: що вище, то гірше. Четвертий поверх був останнім.

Misha Friedman / Stringer

Тортури

Ще до лісу я записав фейкове відео, ніби поїхав в Україну, щоб трохи відволікти від себе [увагу]. І ось мені, уже побитому, звʼязали руки ззаду моїм ременем і повели на четвертий поверх. Мент кричить: «Якого х*я ти приїхав зі своєї України? Польські гроші привіз, с*ка?» Ну й бʼє по нирках, по ногах.

На поверсі відразу поставили на коліна. Тоді мене бʼють ногою у спину, хапають за комір і тягнуть довгим коридором. Уздовж нього стоять чоловік 20 омонівців — у формі, з касками. «Зараз тебе чекає «карусель», — кажуть. І починають бити: ногами, руками, палицями — усім, чим можна. За ту ніч я непритомнів разів десять.

Я був готовий багато до чого, але за якісь певні дії. Але ж я по суті нічого не встиг зробити — хіба що нерви їм потріпав. Знімав протести на відео, викладав їх — і все. А в мене ноги від побоїв розпухли так, що спортивні штани на них були розтягнуті, наче лосини. Обличчя все було опухле — щоправда, синців там майже немає. Мабуть, набряклість спала, бо на холодній підлозі обличчям донизу лежав.

Коли я знепритомнів, мене віднесли до всіх. Там у ряд лежали люди — ялинкою так званою, коли ноги в розкаряку і голова попереднього впирається в дупу наступного. Руки звʼязані за спиною — у мене права так затерпла, що потім пів дня просто висіла — думав, зламали. Лежати треба обличчям у підлогу, інакше бʼють. Багатьох схиляли, як я зрозумів, [заявити про свою причетність] до кримінальних [злочинів]. По мені ходили, спеціально наступаючи на кісточки на щиколотках. Слідів не залишається, але біль жахливий.

Знущалися не тільки омонівці, але й звичайні міліціонери. Кричали: «Ви що, змін захотіли?» Начепили на мене значків різних радикальної спрямованості — мовляв, я екстреміст. Один значок відвалився, мент підібрав його, розстебнув зачіпку — і голкою мені просто в сідницю. Але на той момент усе відбили вже настільки, що болю просто не відчуваєш. І те, що я не кричав, мента зачепило — він почав голку провертати. Тоді я вже крикнув. А мент зайшовся сміхом, задоволений весь.

Dmitriy Lukomskiy

Dmitriy Lukomskiy

Мені пощастило: кримінальну відповідальність не пришили, оформили за адміністративною статтею. Не розбили телефона, а часто розбивали. Багатьох побили сильніше, ніж мене, особливо якщо знаходили в них ножі, рації чи балаклави. Я тоді подумав: добре, що нас не затримали днем раніше, коли ми везли в рюкзаках маску та ніж. Частина речей була в рюкзаку Віолетти — що було б із нею?

У РВВС робили все, щоб людям було якомога гірше. Один затриманий попросив води — його побили так, щоб всі чули, а тоді запитали: «Ще хтось тут води хоче?» Жінок теж били, причому міліціонери-жінки, деяким жартома зрізали волосся.

Години до третьої ранку, ще разок побивши, мене затягли в кабінет складати протокол. Я бачу: в кабінеті на підлозі калюжа крові та чітко видно кілька вибитих зубів. Менти приколюються: «О, це ти тут кетчуп розлив?» Потім мене перетягли на третій поверх — сам іти туди вже не міг. Там не били — так, стусанів давали просто. Я відключився й отямився вже в ІТТ, на «сутках». Завели в камеру — там всі «політичні». Я розстелив на підлозі матрац, заснув. Наступні кілька днів провів там.

У РВВС Лукомського змусили підписати заяву про те, що претензій до поводження міліції він не має. Оскільки правою рукою ворушити він не міг, писати довелось лівою.

Dmitriy Lukomskiy

Звільнення

Із кожним днем усе сильніше відчувалося, що режим протискають. У країні ввімкнули інтернет, люди почали викладати відео побоїв, і вся Білорусь побачила, яка це була жесть. Памʼятаю, в якийсь день нас вивели в коридор і кажуть, що прийшла допомога від Червоного Хреста — того, на який у мене в коледжі внески збирали. І що це була за допомога? Службовець відкрив целофановий пакет: «Кому треба зубна щітка? Кому вологі серветки?» Ще були шматочок мила, туалетний папір, якісь сухарики — і все.

Пʼятнадцятого серпня нас випустили. А за ворітьми — натовп із БЧБ, усі плескають, фотографують. Я спершу подумав, що це провокація, почав ломитися назад. Але потім побачив знайомих і вони заспокоїли — таки дотисли владу. Навколо атмосфера ледь не урочиста: безліч волонтерів із їжею, обіймають, підтримують, розвозять усіх по домівках. Перше, що я запитав у знайомих: «А де Лукаш? У СІЗО? У Гаазі?» Я був упевнений, що люди вже перемогли.

Наступного дня в Гомелі був величезний мітинг, і коли прапори на площі замінили на БЧБ — це таке свято було, я не вірив своїм очам. Думав, ну все, до перемоги залишилися тільки технічні моменти.

Misha Friedman / Stringer

Втеча в Україну

Але це була тільки пауза, влада перегрупувалася і зібралася із силами. Зустріч із мером Гомелю, на якій я мав показати свої побої, не відбулася — нас розігнав ОМОН. Наші лідери продовжували говорити, що протест має бути виключно мирним, але я не думаю, що вони були праві.

У вересні мене знову затримували на «сутки» за участь у марші. Потім подзвонили Віолетті та запросили до РВВС. Я спочатку не планував залишати країну, думав знову піти в ліс. Але коли менти подзвонили ще раз і сказали прийти обом як свідкам у кримінальній справі, я зрозумів, що потім станемо підозрюваними й можуть посадити надовго. І зателефонував матері: «Ми вночі йдемо. Годуй котів».

Ми зібрали доларів триста, купили квитки — і спокійно автобусом легально виїхали. Я знав, що кіберпартизани «поклали» онлайн-базу та сподівався, що нас не «пробʼють». А може, владі вигідно було, щоб побільше людей поїхали.

Приїхали до Чернігова, зняли готель — і зовсім неясно, що робити далі. На щастя, знайомі волонтери підказали місцеву організацію, що надає притулок таким, як ми. Там ми прожили чотири місяці. Чекали на переїзд до Польщі, але не склалося. Зрештою мені допомогли знайти роботу в Дніпрі — у громадській організації, яка допомагає фронту, реабілітації військових і переселенцям. Ми вирішили залишитися в Україні.

Віолетта перед українським прикордонним пунктом. Щойно пара спокійно залишила територію Білорусі.

Dmitriy Lukomskiy

Про образ України в білоруській пропаганді

Ми в лукашенківську пропаганду не вірили, але вона навіть підсвідомо впливає на людей. Думали, що в Україні все сумно: хаос, бідність. А виявилося, що в Чернігові населення вдвічі менше, ніж у Гомелі, а торговий центр там удвічі більший за наш центральний, де ми взуття продавали. Віолетта зараз теж працює у фотосалоні, а її зарплата вдвічі вища, ніж була в Гомелі. Так, продукти дорожчі, але в них вища якість.

За моїми відчуттями, в Україні трохи більше хаосу на особистому рівні, ніж у Білорусі. Іноді призначаєш зустріч, і для людини нормально спізнитися на пів години. Але загалом все дуже непогано. Зараз я планую робити відеоблог із робочою назвою «Як в Україні», адже білорусів постійно лякають: «Ви що, хочете, щоб як в Україні?» І вони бояться, що якщо протестуватимуть, то рівень життя впаде ще сильніше. Я хочу показати, що все не зовсім так. Це буде мій поточний внесок у протест.

Дмитро і Віолетта з посвідками на проживання в Україні.

Dmitriy Lukomskiy

Про справу Протасевича

Інтервʼю Романа Протасевича я бачив. Упевнений, що його катували. За такого рівня тортур, як там, абсолютно будь-яка людина розповість усе, що завгодно. Особливо якщо врахувати, що там у заручниках перебуває його дівчина.

Крім того, після літа умови в ІТТ погіршали. Якщо раніше був хоча б тоненький матрац, то тепер немає і його, люди сплять на ліжках зі зварених прутів. Особливо буйним можуть поставити в камеру відро з хлоркою — і люди витримують максимум кілька годин, їм розʼїдає слизові. Ззовні це не завжди видно, але страждання жахливі. І не варто забувати, що я був у звичайному РВВС. А Протасевич сидить у СІЗО КДБ Білорусі. Усі, хто там сидів, казали, що це найстрашніше, що може статися.

Вільна журналістика — щеплення від диктатури. Підтримайте Бабель» донатом!