Велика історія Києва до Дня міста: боротьба УНР і більшовиків, перше метро і новий урядовий квартал, партійні інтриги і антирадянські протести — в архівних фото і матеріалах «Бабеля»

Протягом ХХ століття Київ був культурним, економічним і політичним центром Української Народної Республіки, Української держави гетьмана Павла Скоропадського, обʼєднаної держави УНР і ЗУНР, Української РСР. А в 1991 році став столицею вже незалежної України. За минуле століття місто пережило кілька воєн, масштабних руйнувань і реконструкцій. У Києві кілька разів перейменовували вулиці і площі, встановлювали і зносили памʼятники. У ХХ столітті тут зʼявилося метро з найглибшою у світі станцією, запустили автобусні маршрути, побудували новий урядовий квартал, унікальний за своєю технологією міст Патона, відкрили Палац «Україна», зведений потай від Москви. Тут відбувались мітинги і протести, які відіграли важливу роль у становленні незалежності. Оглядач «Бабеля» Сергій Пивоваров уже третій рік пише про історію України різних періодів ХХ століття. Спеціально до Дня Києва він зібрав дайджест з архівних фото і публікацій про те, як змінювався Київ і життя киян у минулому столітті.

У сучасній історії України більшість визначальних для країни подій відбувалася на київському Майдані Незалежності. Від Революції на граніті в 1990-му до Євромайдану, який переріс у Революцію Гідності в кінці 2013 — на початку 2014 року. На початку ХІХ століття на місці сучасного Майдану Незалежності був пустир, перша площа тут сформувалася лише у 1830-х. Відтоді вона змінила шість назв, пережила руйнування, встановлення та знесення памʼятників і кілька разів змінювала зовнішній вигляд після масштабних реконструкцій.

У Києві відбулася головна подія в українській історії початку ХХ століття. На Софійській площі 22 січня 1919 року в єдину державу обʼєдналися Західноукраїнська народна і Українська народна республіки. Обидві вони зʼявилися після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій під час Першої світової війни. Однак тоді спроби побудувати незалежну українську державу закінчилися поразкою. Відіграли свою роль внутрішні протиріччя між керівництвом обох республік. А також зовнішньополітичні чинники, зокрема, наступ більшовиків, які через кілька днів після проголошення Акту соборності УНР і ЗУНР окупували Київ, а згодом і більшу частину території сучасної України.

У другому десятилітті ХХ століття в Києві остаточно затверджується радянська влада. У цей час місто сильно змінюється: відновлюється інфраструктура, заводи, фабрики, зʼявляється перший автобусний маршрут. Київ розширюється, а його населення перевалює за пів мільйона. Інженер Євген Патон будує новий міст через Дніпро, Лесь Курбас засновує в Києві театр «Березіль», перші концерти дає Володимир Горовіц, який стане одним з найвидатніших піаністів в історії музики. У середині 1920-х на весь СРСР лунає гучна справа про корупцію в київській міліції.

На початку 1920-х більшовики зрозуміли, що їм буде важко утримати владу за допомогою жорсткої і непопулярної політики «воєнного комунізму». Тому в Москві зважилися на тимчасовий ліберальний хід — політику «коренізації». В Україні ця політика набрала форми «українізації» і стала наймасштабнішою з усіх республік, поширившись навіть на території, які не входили до складу УСРР — на Кубань і Північний Кавказ. Українізувалися газети, школи, виші, театри, установи, написи, вивіски і навіть армія. Найбільше новій політиці чинили опір місцеві чиновники і партійне керівництво, серед яких було мало етнічних українців. На початку 1930-х українізація обернулася масовими репресіями.

Більшовики продовжували експерименти — тепер з робочим тижнем. У 1920—1930-х роках запровадили безперервну робочу пʼятиденку з одним плаваючим «кольоровим» вихідним, намагалися уніфікувати календар, перейменувати місяці і дні тижня. Потім зʼявилася шестиденка з фіксованими датами вихідних днів. Тільки у 1967 році затвердили звичну форму робочого розкладу: семиденний тиждень з двома вихідними днями — субота і неділя.

Щоправда, повноцінно відпочити у киян, як і в інших жителів СРСР, не виходило. Доводилося виходити працювати на комуністичні суботники і недільники, причому безоплатно. Усе почалося у 1919 році з ініціативи робітників Московського депо попрацювати «на благо революції». Суботники перетворилися на потужний засіб пропаганди і залишалися добровільно-примусовими аж до розвалу Радянського Союзу.

У 1932 році кияни отримують перші внутрішні радянські паспорти з обовʼязковою пропискою за місцем проживання. За її відсутність можна було отримати штраф і навіть тюремний термін. Влада боролася з масовою міграцією з розорених примусовою колективізацією сіл. Так селяни виявилися фактично кріпаками при колгоспах і не могли виїхати далі райцентру без довідки від колгоспного керівництва. Свої перші паспорти вони отримали тільки у 1974 році, через понад пів століття з моменту утворення СРСР.

У 1935 році більшовики нарешті зняли з ялинки клеймо «буржуазного пережитку». Вона остаточно стала новорічним атрибутом і в домівках киян, і на головній площі міста — сучасному Майдані Незалежності. Відтоді в радянській побутовій культурі сформувалися новорічні традиції, деякі актуальні й досі.

У 1934 році столицю Української СРР перенесли з Харкова до Києва. Тому в місті вирішили побудувати новий урядовий квартал. Планів було кілька. За одним з них адміністративний центр хотіли розмістити в районі Михайлівської та Софійської площ. Для цього знесли кілька храмів, але зрештою побудували тільки один будинок, де сьогодні розташовується МЗС України. За іншим проєктом в районі Маріїнського палацу і парку зʼявилися будівлі сучасного Кабміну і Верховної Ради.

Під час Другої світової війни центральна вулиця Києва Хрещатик сильно постраждала від руйнувань. Збереглася лише частина на початку бульвару Шевченка навпроти Бессарабського ринку. Тут у 1946 році радянське керівництво вирішило встановити памʼятник Леніну заввишки майже 3,5 метра. Ще один монумент, центральною фігурою якого теж був Ленін, зʼявився на площі Жовтневої революції (зараз — Майдан Незалежності) наприкінці 1970-х. З Майдану Леніна прибрали у 1991 році. А от Ленін на бульварі Шевченка простояв до грудня 2013-го, коли його повалили протестувальники під час подій Євромайдану.

Другу світову не пережив і перший міст через Дніпро київського інженера Євгена Патона, побудований в середині 1920-х. Пʼятого листопада 1953 року в Києві відкрили новий найбільший на той час у Європі і перший у світі суцільнозварний міст, побудований за проєктом Патона. Міст мав стати його головним тріумфом, але інженер не дожив кілька місяців до офіційного відкриття. А міст відтоді носить імʼя Євгена Патона.

Метро в Києві хотіли побудувати ще наприкінці XIX століття, потім на початку XX століття, але постійно заважали війни. Тільки у 1960 році вдалося побудувати перші пʼять станцій сучасної червоної гілки, одна з яких — «Арсенальна» — стала найглибшою у світі станцією підземки. Київський метрополітен став третім в СРСР після метро Москви та Ленінграда.

У 1960-х керівництво УРСР на чолі з Петром Шелестом загорілося ідеєю побудувати новий палац для партійних зʼїздів у Києві, який за масштабами не поступався б кремлівському аналогу. У Москві про це і чути не хотіли. Тому Шелест пішов на хитрість і відправив у центр документи, за якими будували звичайний кінотеатр. Коли в союзному керівництві зрозуміли, що відбувається, було вже пізно. Так у 1970 році в Києві зʼявився Палац «Україна», який досі лишається головним майданчиком країни для урочистих заходів та концертів.

Однак історія з Палацом «Україна» не минула для Шелеста без наслідків. Через кілька років він позбувся підтримки у вищому керівництві країни і програв у закулісній партійній боротьбі Володимиру Щербицькому — своєму головному конкуренту. А Щербицький протримався на посаді голови ЦК КПУ рекордні 17 років.

Керівництво УРСР нерідко брало участь у партійних інтригах на найвищому рівні. Той же Шелест відіграв одну з важливих ролей у змові проти Микити Хрущова у 1964 році. Партійну школу КПУ пройшов як сам Хрущов, так і його наступники — Леонід Брежнєв і Микола Підгорний.

Страйки українських шахтарів, що розпочалися наприкінці 1980-х, до березня 1991-го переросли в потужний протестний рух з політичними вимогами: відставка президента СРСР Михайла Горбачова, розпуск Зʼїзду народних депутатів СРСР і визнання суверенітету України. У квітні 1991 гірники мітингували вже у Києві. Зрештою масові шахтарські протести стали одним з поштовхів до розпаду Радянського Союзу наприкінці грудня. І до середини 1990-х шахтарський рух залишався тією силою, з якою доводилося рахуватися владі вже незалежної України.

Шістнадцятого липня 1990 року на тлі «параду суверенітетів» в інших республіках Верховна Рада УРСР абсолютною більшістю голосів ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У ній прописувалась політична і економічна самостійність України, хоча формально вона ще залишалася в складі СРСР. Тоді ж постановили вважати 16 липня Днем Незалежності, і в наступному, 1991 році, його відсвяткували саме в цей день — уперше і востаннє. Вже за місяць зʼявилася нова дата Дня Незалежності України — 24 серпня.

У першу річницю нового Дня Незалежності України, 24 серпня 1992 року, в Києві відбулася церемонія відкриття Києво-Могилянської академії. Найстаріший в Україні і один з найстаріших у Східній Європі вишів відновив свою роботу після 175-річної перерви. Ініціатором відродження Могилянки і першим ректором в її новій історії став Вʼячеслав Брюховецький.

Хочете більше історичних текстів про Київ і не тільки, закиньте донат «Бабелю».