111 років тому помер Борис Грінченко. Згадуємо найяскравіші цитати «першого професійного письменника» України — про творчість, галицьку поезію та стосунки з Росією
- Автори:
- Яна Собецька, Дмитро Раєвський
- Дата:
Wikimedia
111 років тому, 6 травня 1910 року, в Італії помер український письменник Борис Грінченко. Він написав понад десять томів художніх творів, етнографічних досліджень та перекладів, уклав чотиритомний «Словарь української мови». У своїй прозі та публіцистиці відстоював ідею незалежності України, критикував російську владу і наполягав на тому, що письменники мають писати українською мовою. «Бабель» згадує найяскравіші цитати автора, якого Сергій Єфремов називав першим професійним письменником України — про творчість, вчителювання та стосунки з Росією (орфографію збережено).
Про дитинство
«Я народився р. 1863 у Харківщині в панській сім’ї і змалечку завсіди балакав по-московському, бо інакше у нас, у сім’ї, не балакано і навіть не дозволено балакать… Шевченко зробив з мене зараз же українського націонала, а його поезія була мені не жартом, а його «Кобзар» зробився моєю Євангелією».
Про першу роботу
«Сімнадцяти років уже змушений був заробляти хліб у канцелярії, вісімнадцяти був народним учителем [...]».
«Учити доводилося увесь день, бо школярі відразу не поміщалися в хаті, то одна частка ходила до обід, друга — по обіді, а я обідав увечері тим, що сам зварю, бо вся ця штука оплачувалася 10 рублів на місяць».
Що відомо про Бориса Грінченка?
Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр у Харківській губернії. Він походив зі збіднілої дворянської родини. Борис навчався вдома, потім — у Харківському реальному училищі. Під час навчання на кілька місяців потрапив до в’язниці за поширення заборонених царським урядом видань. Вийшовши на свободу, Грінченко став народним учителем. Він працював у школах Харківської, Сумської та Катеринославської губерній. У вільний час писав художні, публіцистичні твори та поезію. Грінченко відстоював ідею української незалежності та наполягав на тому, що українські письменники мають писати українською мовою. Він написав десять томів творів. А ще — уклав перший словник української мови.
Про початок творчості
«До 11 років я був зовсім одинокий на своєму новому шляху і тільки вісімнадцятого року, не стерпівши своєї самотності... вдався я з листом до Івана Левицького-Нечуя, пославши йому на зразок кілька своїх віршів... Він одіслав деякі мої вірші в «Світ», і там років 1881 та 1882 [...] були вони надруковані під псевдонімом «Іван Перекотиполе».
Про просвіту
«Не може людина з невдоволеними фізичними потребами розвивати потреби духовні, і тому турбуватися про народну освіту, не дбаючи про народний добробут — означає будувати будівлі на піску».
Про єдність
«Ще з давніх-давен українсько-руське громадянство мало знало, що то таке йти вкупі. Поруч з І. Виговським стоїть Пушкар, поруч з Дорошенком стоять Многогрішний та Ханенко, не кажучи вже про Брюховецьких, Адамовичів, Лісовських. І кожен з тих згаданих веде за собою якусь частку України, і всі вкупі, волею чи неволею, заливають Україну кров’ю, повивають її вогнем [...]. Минуле не минається дурно сьогочасному. Воно зоставляє наслідки навіки. І ми бачимо, що й тепер, як і тоді, ми не знаємо, що то значить — іти вкупі…»
Wikimedia
Про стосунки з Росією
«Кажуть [...]: українське плем’я завсігди виявляло нахильність до з’єднання з Москвою, а через те й повинно було з’єднатися. Нехай і виявляло, та тільки не завсігди, а тоді і доти, коли і поки сподівалося від брата москаля пошанування своєї автономії, своїх національних прав».
Про російськомовну літературу (на адресу Христини Алчевської)
«Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі».
Про театр (у листі до Марка Кропивницького)
«...ви говорите, що акторам «хочеться і добре їсти, і пити, і в хороми ходити». [...] Боже! Чи я ж колись казав, що актори не мають права і добре їсти й пити і в хороми ходити? Але треба сього всього добувати не потуранням низькому й грубому смакові гіршої частини публіки, а такими творами, що і людей приваблювали б і світом ідейним були б осяяні. Бо коли не так, то на що ж і театр?»
Про галицьку поезію
«Вкраїнське вухо ображує в їх і мова з москалїзмами, с полонїзмами та трохи чи не з ґерманїзмами, і наголоси, і метри, і рихми. Тим нема нїчого дивного, коли Вкраїнець з Росії не читатиме тих віршів, бо він не може їx читати».
Про пам’ять
«Як саме житиме наше я після того, як зникне тіло — не відаю. Але відаю певне, що на цій землі можна й після того жити тільки одним: зробленим во ім’я правди і світа ділом. І через те все життя людини, достойної зватись людиною, мусить іти на те, щоб це діло зробити — по своїй промозі».
Хочете більше цікавих добірок про визначних українців? Закиньте донат «Бабелю».