103 роки тому помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. Згадуємо цитати автора «Кайдашевої сім’ї» — про мову, український народ і ремесло письменника
- Автори:
- Яна Собецька, Дмитро Раєвський
- Дата:
Кароліна Ускакович / Антон Пчолкін / «Бабель»
Другого квітня 1918 року в Києві помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. За своє життя він написав багато творів, найвідомішими стали «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка» і «Микола Джеря». Проте наприкінці 1890-х Левицький втратив популярність. Він жив у бідності та помер у київській богадільні. «Бабель» згадує письменника і публікує його найцікавіші цитати — про мову, літературу, український народ, Росію та про письменництво.
Про дитинство
«До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих. [...] Разом з житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі».
Про навчання в духовній семінарії
«Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати».
Про початок творчості
«Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті».
Що потрібно знати про Івана Нечуя-Левицького?
Іван Левицький народився 13 листопада 1838 року в родині священника в місті Стеблів, у Канівському повіті (нині — Черкаська область). За прикладом батька вступив до Богуславського духовного училища, згодом — до Київської духовної семінарії, проте священником не став. Замість цього він почав викладати російську мову, історію, географію та зайнявся письменництвом під псевдонімом Іван Нечуй. У 1870-х він написав свої найвідоміші повісті: «Микола Джеря» та «Кайдашева сім'я». Згодом Іван Франко сказав, що в одному образі Миколи Джері — «уся історія українського селянства». У 1885 році Левицький закінчив викладати та вирішив повністю присвятити себе літературі. Проте нові твори не стали популярними, а сам письменник пересварився з частиною української інтелігенції через правопис — він вважав, що «писати треба так, як говорять люди», і критикував галицизми. До кінця життя Левицький жив у бідності. Наприкінці 1917 року він впав і зламав ногу, після чого потрапив спершу до лікарні, а згодом до Дегтярівської богадільні, де й помер. За все життя Левицький жодного разу не був одружений.
Про письменництво
«Коли писальник хоч трошки себе чує українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, […] а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні».
Про українське життя
«Українське життя — то непочатий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко».
Про мову
«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».
Про владу
«Для українського панства треба підставити таке літературне дзеркало, в котрому-б воно побачило свій чималий ніс, свої поїдені раком губи, щоб воно почало ліки своїх ран, побачило, окрім того, ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та соціальних відносинах».
Про Україну та Росію
«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком».
Про російську літературу
«Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, [...] але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний, і не піднімуть розумового та морального зросту України... Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну, а на такому коні далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур».
Про холостяцьке життя
«Бувало, що й жалкував [що не одружився], а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна як було б. Якби попалася така, як Балабусі, то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій».