«Сьогодні не даєте нам вшанувати дідів, завтра ваш син піде на гей-парад». У карантинному Києві сотні людей прийшли до парку Слави відзначити День перемоги — репортаж

Попри карантин, який в Україні продовжили до 22 травня, партія «Опозиційна платформа — За життя» закликала своїх виборців 9 травня покласти квіти до памʼятників загиблим у Другій світовій війні. У Києві до Вічного вогню в парку Вічної Слави прийшли народні депутати Ілля Ківа, Віктор Медведчук, Сергій Льовочкін, Нестор Шуфрич, Юрій Бойко, лідер «Опозиційного блоку» Вадим Новинський і глава УПЦ МП митрополит Онуфрій. Були біля памʼятника і безпартійні жителі міста. Цього року через карантин проводити проросійську акцію «Безсмертний полк» не стали. Ті, хто відзначає закінчення війни 8 травня, теж не прийшли, не було й людей з портретами вояків УПА. Тому люди, які прийшли в парк, просто покладали квіти, співали радянських пісень і ностальгували за СРСР. Кореспондент «Бабеля» Євген Спірін і фотограф Сергій Моргунов вирушили до парку, щоб послухати, про що вони говорять, і перевірити, як поліція реагує на порушення карантинного режиму. Ось що з цього вийшло.

Акцію памʼяті у парку Слави анонсувала партія «Опозиційна платформа — За життя». Покласти квіти до Вічного вогню вирішили о десятій ранку. О девʼятій біля станції метро «Арсенальна» вже багато правоохоронців — Національна поліція, кінна і поліція діалогу. Також тут чергують Нацгвардія, «Муніципальна варта» і кілька швидких. Щоб пройти до парку, потрібно показати вміст рюкзака, після цього поліцейський проводить по одягу металошукачем і пропускає через огорожу. За ним — поліція діалогу з пакетами медичних масок в руках, які вони видають усім бажаючим.

Тротуари вулиці Івана Мазепи, яка веде до парку Слави, обгородили стрічками, пройти можна тільки по проїжджій частині. Обабіч дороги вишикувалися поліцейські на конях. Біля входу в парк ще одна огорожа та ще більше поліцейських. До Вічного вогню пускають невеликими групами. Біля огорожі перепалка. Чоловік у береті із забороненою радянською символікою намагається пройти через кордон. Поліцейські просять його зняти берет. Поруч з ним його знайомий, сивий чоловік років пʼятдесяти, у піджаку з орденом на грудях. Він пояснює поліції, що йому вкрай необхідно покласти квіти до памʼятника:

― Мій прадід воював, і дід воював. Він звільняв Київ від бандерівців і фашистів. І він мені завжди казав: «Ось кого я не добив, тих ти добий, цих недобитків». А ми зараз яку політику ведемо? Вже шостий рік знищуємо Україну.

Чоловік у береті смикає його за руку: «Та коротше, кому ти пояснюєш». Він одягнений у камуфляжну форму, тельняшку, а на кителі в нього понад 10 орденів. Поліцейський пояснює, що із символікою пройти не можна. Чоловік знімає берет і бере його у праву руку, в лівій в нього гвоздики:

― Я зніму, зніму, це не так важливо. От ви кажете, що акція «Безсмертний полк» ініційована Росією. Але зрозумійте, є веління серця і поклик душі. Ось він я, прийшов сам, ніхто мене не фінансує, купив за свої гроші квітів і прийшов. Щороку сюди приходжу. І буду приходити. Ви можете зірки поздирати, а з серця ви це не вирвете. Ми такої памʼяті дітей своїх вчимо, любові до Батьківщини, до Кожедуба, до того ж Івана Кудрі! Тепер і вулицю вже назвали в честь Маккейна, який нічого для країни не зробив.

Приятель поправляє чоловіка:

― Ну, як це не зробив. Він друг вʼєтнамських дітей. Усе, пішли. Ось — берет зняли, символіки немає, щастя вам, здоровʼя, пропустіть до вогню.

Поліція розступається і дозволяє чоловікам пройти на алею. За кілька хвилин зʼявляється митрополит Онуфрій із двома священниками. Вони проходять кордон і зупиняються на вході до парку. Священники телефонують і явно когось чекають. Через пʼять хвилин стає зрозуміло кого: на алею разом з охоронцями виходить лідер «Опозиційного блоку» Вадим Новинський. Вони обіймаються з Онуфрієм. Слідом за депутатом приходять ще кілька священників з Києво-Печерської лаври, вони несуть величезний вінок зі стрічкою в кольорах українського прапора. У Новинського запитують, чи не хворіє він на коронавірус. Він сміється:

― Я вже перехворів. Уже все добре. Я здав два тести, обидва негативні. Симптомів у мене не було. Я просто пішов перевіритися для профілактики, тому що багато з ким спілкуюся, здав тести і дізнався, що в мене коронавірус. Але вже все.

Новинський знімає пальто, віддає його охоронцеві, а натомість бере букет квітів і передає його Онуфрію. На обличчі депутата маска, Онуфрій свою спустив на підборіддя. Онуфрій, Новинський та священики з лаври починають повільно рухатися до Вічного вогню і співати на ходу: «Христос воскрес, смертю смерть подолав». Вони підходять до Вічного вогню, на них скерували обʼєктиви кілька десятків фотографів. Новинський, Онуфрій та інші священники вишиковуються півколом і моляться, тримаючи квіти в руках. Після молитви Онуфрій три рази говорить: «Христос воскрес», а натовп йому відповідає: «Воістину». Він віддає квіти і виголошує промову:

― Ми вшановуємо памʼять тих воїнів, які віддали життя на полі бою за нашу Батьківщину. Нехай Господь упокоїть душі тих, хто загинув, а тим, хто залишився живий, дасть своє благословіння. Зі святом вас усіх. Із Днем перемоги! Христос воскрес.

Онуфрія запитують, як його здоровʼя і чи не хворіє він на коронавірус.

― Моє здоровʼя? А як ваше? Моє — слава Богу.

Онуфрій благословляє бажаючих. Священника, який весь час стоїть праворуч від нього, запитують, чому в лаврі так багато хворих. Він приспускає маску і відповідає:

― Знаєте, вірус не розбирається, який у людини соціальний статус, ким вона працює чи до якої конфесії належить. Вірусу все одно. Він може торкнутися кожної людини. Умирають усі: і вчені, і грекокатолики, на жаль, помирають і ченці лаври. Але все одно, цю проблему створили штучно, і деякі ЗМІ лише й чекають, коли хтось помре, щоб вчергове накинутися на Українську православну церкву. Але ми все сприймаємо як Божий промисел і молимося за всіх, хто хворіє, за всіх, хто переживає за нас, і за тих, хто не переживає. Господь допоможе нам перемогти в цій новій війні. Христос воскрес.

Священник збирається ще щось сказати, але його перериває працівник поліції діалогу: «Шановні журналісти і всі, хто тут зібрався. Розходимося, зараз будуть все дезінфікувати». Кілька людей в помаранчевих костюмах з розпилювачами в руках йдуть уздовж памʼятника і бризкають смердючою рідиною на асфальт, сам монумент, парапети і траву. Священники на чолі з Онуфрієм і Новинським йдуть алеєю в бік лаври. Люди приходять до вогню і кладуть квіти. Їх не дуже багато: навколо памʼятника водночас не більше 70 людей, дві третини з них — журналісти та фотографи.

Близько 11-ї ранку до памʼятника приходить ще одна делегація: близько тридцяти людей, дуже схожі один на одного — в однакових куртках, джинсах і взутті, зі схожими короткими стрижками. Ватажок у чорному шарфі на обличчі та чорному костюмі покладає на памʼятник квіти і кричить у бік журналістів:

― Ви повинні бути вдячні своїм дідам, що ви народилися на цій землі та вас не вбили фашисти. А ви зараз не святкуєте День перемоги. Що ви всі мовчите? Ось, будь ласка, ось такий у нас інформаційний простір.

Чоловіка намагається відвести в сторону поліцейський і пояснює, що той закрив прохід для покладання квітів.

― Та нічого я не закрив, ви не даєте мені можливість висловити свою думку, а я можу її висловлювати за Конституцією.

Ще один чоловік, голений та у шкіряній куртці, втручається в суперечку. Він намагається виголосити промову і постійно заглядає на екран смартфону:

― Українці, мислячі люди, не дайте себе зазомбувати!

Його перебиває вигук із натовпу журналістів: «Так це ж ми зомбуємо!» Чоловік дивиться на телефон і продовжує:

― Про що і мова. Не називайте чорне білим, не виконуйте злочинні накази ваших кураторів. І грантоїдів.

Поліцейський продовжує вмовляти чоловіка відійти в сторону і там виголошувати промову, але це ще більше заводить оратора:

― Ти мені скажи, батя, твій дід воював? Чи бабуся? Діти в тебе є? Чоловіки повинні рости, а не ось ці гей-паради влаштовувати. Треба культивувати силу, міць і честь. А не геїв. Сьогодні ви не даєте нам памʼять дідів вшанувати, а завтра ваш син піде на гей-парад. І що ви потім робитимете? Друзі, не давайте себе обдурити! Завжди говоріть: батько ― мати, дерево― земля, хліб ― сіль, честь — доблесть!

До памʼятника підходить літня пара: чоловік у білому кітелі з орденами і жінка, яка веде його під руку. Оратор одразу перемикається з поліцейського на ветерана і біжить до нього:

― Батя, давай з нами сфотографуємося! У нас тут всі нормальні, усі чоловіки. Батя, спасибі тобі за перемогу. У нас тут такий рух, називається «Брати», ми всі проти того, щоб люди спивалися і кололися. Ми українці, ми патріоти, але не такі, як для показухи, а ми ті, хто «хліб, земля, честь, сіль». Ось тебе, батя, як звуть? Яке найважливіше свято для тебе?

Літній чоловік представляється Віктором, трохи ніяковіє, поправляє орден на грудях і відповідає:

― Найголовніше свято ― це День перемоги. Його попередній уряд намагався заборонити. Наші прадіди зробили все, щоб жити в мирний час.

Один із «Братів» дістає телефон і просить Віктора сказати на камеру напуття і побажати чогось хорошого. Віктор ще раз поправляє нагороди:

― Найголовніше, я бажаю дожити до віку Патона. Йому в цьому році 102 роки. Так ось, треба дожити до нього. Знаєте, хто такий Патон?
― Звичайно, це наш учений. Ви краще скажіть, на яких принципах нам треба виховувати молодь?
― Насамперед на принципі доброчесності, любові до Батьківщини.

«Брат» поправляє:

― Та землі з сіллю...

Віктор одразу ж вторить:

― І землі, звичайно...

― Вікторе, ви — справжній чоловік, спасибі вам за подвиг. А скажіть, вам скільки років?
― Ну, ста ще нема, тільки 78.

З боку алеї продовжують підходити люди, вони кладуть квіти до памʼятника — за ними вже не видно Вічного вогню. Близько 12-ї до парку заходить ще одна колона з 15 людей. Її очолюють три людини в цивільному одязі, вони тримають банер із написом: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». За ними йдуть люди різного віку у військовій формі: синій, зеленій та коричневій. У всіх на грудях ордени, а в руках квіти. Головний у колоні командує:

― Дорогі ветерани, дорогі гості столиці. Уперше в історії доводиться відзначати свято за таких умов. Десятки тисяч людей не зможуть вшанувати памʼять загиблих. Але сьогодні є і ті ветерани, які прийшли поклонитися тим, хто віддав своє життя. Оголошую хвилину мовчання, а потім покладемо квіти. Розійдіться у шеренги і тримайте дистанцію.

Ветерани в масках на обличчі по черзі кладуть квіти та йдуть на бічну алею, у затінок. За ними до памʼятника підходить глава Компартії України Петро Симоненко. Він покладає квіти, журналісти, крім двох, на нього не реагують. Але Симоненко охоче роздає коментарі блогерам зі смартфонами:

― В Україні олігархо-нацистський режим. Кожна розсудлива людина це розуміє. Фашизація України триває повним ходом, але я хочу нагадати владі ті мудрі слова, які сказали 75 років тому: «Ворог буде розбитий, а перемога буде за нами».

Слідом за Симоненком до Вічного вогню підходить Олена Бережна — мати депутатки Ірини Бережної, яка загинула в автокатастрофі у 2017 році. Торік вона організовувала акцію «Безсмертний полк», але її відразу ж затримала поліція за футболку з георгіївською стрічкою. Бережна цього разу без забороненої символіки і без портретів. Вона жваво щось розповідає по телефону:

― Нам дозволили проїхатися автомобільною колоною і начебто навіть прапори дозволили. Тож ми зараз всі-всі-всі зберемося і поїдемо по набережній.

Пече сонце, ті хто вже поклав квіти, відходять у затінок на алею. Там зібралося вже близько 40 людей. Жінка в жовтій сукні з повʼязаною навколо талії кофтою кричить: «Юра! Юрка, йди сюди, заводь свою шарманку, будемо співати!» З-за кущів вибігає хлопець років двадцяти, в руках у нього планшет. До нього і жінки підходять ще кілька людей і Віктор. Вони шикуються, Юра включає на YouTube «День перемоги». Усі хором починають співати: «Дні і ночі біля мартенівських печей, не смикала наша батьківщина очей...»

Навколо памʼятника ходить дитина в камуфляжній формі, з повнорозмірним муляжем автомата Калашникова. Фотографи спочатку роблять знімки, а потім перешіптуються:

― Ні, все ж я не буду це фото відправляти. Не хочу ганьбити країну.

До дитини підходить батько в чорному костюмі та з якимось орденом. Він звертається до журналістів:

― Дивіться, якого сина мені подарувала дружина! Не наркоман і не підарас!

Збоку від Вічного вогню жінка вмовляє чоловіка з довгим сивим волоссям взяти пляшку тризіркового «Коблево». Чоловікові не більше 60 років, але на грудях багато нагород. Жінка намагається дати йому пакет:

― От раніше як на свято було? Варену гречку давали, польову кашу, пили горілку. А тепер і пити ніхто не хоче. Дід мій любив випити, а тут ніхто не любить. Він у мене без ока повернувся. Візьміть пляшечку, вдома діда згадаєте. А може, хочете — тут випʼємо? Не хочете, ну тоді беріть.

Чоловік засовує пляшку собі у внутрішню кишеню піджака:

― Дякую за вашого діда! До речі, у мене вже 8 внуків і три правнуки.
― Ось за таких, як ви, ветеранів і треба пити! Ви де воювали?
― А я не воював. Я ветеран Збройних сил.

Поліцейські нудьгують, акція проходить дуже спокійно, цього року тут немає опонентів святкування Дня Перемоги 9 травня — тим, хто прийшов, особливо не було з ким сперечатися. Попри це, біля парапету розгорається дискусія, чоловік напідпитку голосно кричить:

― Громадяни! Не дамо заборонити їм наше свято! Ми ж не серемо на могили їхніх предків, так чому вони забороняють нам ходити до могил наших? Нічого! Скоро тут будуть інші прапори! Триразове ура радянському народу-переможцю!

До крикуна підходить поліцейський і запитує, які саме інші прапори він має на увазі, чоловік задкує:

― А які треба, такі й висітимуть!

Людей стає дедалі менше, біля памʼятника залишаються лише кілька фотографів, журналісти теж розходяться. На виході з парку так само стоїть кордон і чергує «Муніципальна варта». Компанія молодих людей намагається пройти через огорожу. Представник «Варти» говорить їм, що потрібно обовʼязково надіти маску і носити її постійно. Люди в компанії сперечаються, але все-таки надягають маски. Вони проходять кордон, один з хлопців знімає маску:

― Жити не дають. Нічого по-людськи не зробиш. Усе, бл*дь, наступного року поїдемо святкувати в Білорусь!