«Хочете побачити, як нас тут будуть різати?» Як живуть, чого чекають і про що думають жителі Золотого, звідки планують відвести українську армію — великий репортаж

Місто Золоте розташоване на південь від Лисичанська, біля самої лінії розмежування. В його агломерацію входять кілька селищ, раніше їх називали цифрами за поштовим відділенням: Золоте-1 (Карбоніт), Золоте-2 (Завод), Золоте-3 (Стахановець), Золоте-4 (Родіна). На околиці Золотого-4 стоїть не відкритий контрольно-пропускний пункт, за ним — селище Катеринівка. Зараз у Золотому українська армія, а Катеринівка — останнє селище, яке контролюють українські військові. Сьомого жовтня в Золотому повинні були почати розведення військ: за планом українська армія і дзеркально бойовики «ЛНР» відійдуть від своїх позицій на один кілометр. Після цього селище Катеринівка опиниться в «сірій», ніким не контрольованій зоні: його жителям не платитимуть пенсію, до них не приїде швидка, діти не зможуть ходити до школи. У призначений день розведення так і не розпочалося через обстріли. У місто приїхали міністр оборони Андрій Загороднюк і начальник Генштабу Руслан Хомчак; вони зібрали місцевих жителів і сказали, що розведення нічим їм не загрожує. Слідом за ними, 10 жовтня, у місто приїхали ветерани полку «Азов» — за словами командира полку Андрія Білецького, вони захищатимуть населення, якщо після розведення в селище зайдуть бойовики. Кореспондент theБабеля Євген Спірін обʼїхав Золоте і прилеглі селища, поговорив з місцевими жителями, ветеранами «Азова» та представниками влади і дізнався, чи готові люди до того, що з міста піде українська армія.

1.

Від найближчого великого міста Лисичанська до Золотого не більше 30 кілометрів і лише один блокпост. Тут вже майже рік нікого не перевіряють: жителі селищ їздять туди-сюди щодня. Останній тиждень ця дорога дуже популярна. Нею їдуть активісти та противники розведення військ, журналісти, правозахисники і всі, хто хоче розібратися, що відбувається. У центрі Золотого невеликий парк з моторошними гойдалками. Тут деревʼяний паровозик з ящиків, вкопані в землю покришки і вирізані з пляшок свині. На краю парку стоїть стара одноповерхова будівля — це поліцейська станція, тут видають пенсію і гуманітарну допомогу. На лавці палять поліцейські, поруч кілька машин. Біля входу в станцію товпляться журналісти телеканалу «Україна» і якихось місцевих ЗМІ. У парку гуляють корови і їдять траву. Поліцейські сміються:

— Та тут просто Мекка, делегація за делегацією.

Жителька Золотого-4 Марина Данилкіна волонтерить у селищі вже пʼять років — із самого початку війни. Домовляємося зустрітися біля станції. У понеділок, 7 жовтня, сюди приїжджав міністр оборони Андрій Загороднюк і начальник Генерального штабу Руслан Хомчак. Вони поговорили з мешканцями селища, після чого Загороднюк заявив, що «жителі в цілому за розведення». Данилкіна вважає, що людей на зустріч з адміністрацією привезли і далеко не всі хочуть відведення військ.

— По каналах показали картинку: у Золотому на мітинг прийшли люди і вимагають розведення. Але хіба це всі люди? У селищі живуть 540 людей, з них 40 дітей. На зборах було максимум 60, решта — це поліція. То що, ці 60 будуть за нас вирішувати? Не все населення за розведення. Більшість людей бояться висловитися. Тому що коли буде «сіра» зона, сюди будуть заходити з того боку [з боку «ЛНР»], а це пряма загроза для проукраїнських жителів.

Марина виглядає втомленою, на ній джинси, дута куртка, а на куртці значок — серце в кольорах прапора України.

— Тут уже була «сіра» зона — це страшно, військові нам гарантують безпеку. Я думаю, що більшість проти відводу. Тиждень тому, принаймні, було так. Зараз йде якась робота, щоб переконати людей. Ось коли зібралися тут всі вищі чини, стали пояснювати, як в Станиці добре після розведення і що в нас буде так само, але для цього потрібно прибрати війська.

Марина розповідає, що на мітинг у Золоте привезли жителів Катеринівки. Це селище розташоване вже за контрольним пунктом пропуску, який так і не відкрили. Катеринівка вийшла з «сірої» зони тільки у 2017 році, до цього в селище не їздила швидка, жителям не давали пенсій, а ночами в село заходили бойовики.

— Людей перед мітингом ніби накрутили. Ще й 20 людей привезли з Катеринівки, найбільш проросійських. Вони тут кричали, махали руками. Чому їх сюди привезли, а не туди начальство поїхало?

Навпроти станції памʼятник радянським воїнам-визволителям, біля нього футбольне поле, що заросло, а збоку від поля продуктовий магазин. Прямо за памʼятником кілька вулиць. У будинках на цих вулицях дуже добре чутно нічні перестрілки. Із магазину до свого будинку йде чоловік. Місцеві жителі не хочуть говорити на тему розведення військ, бояться називати свої імена, а коли бачать камеру — відвертаються.

— Доброго дня. Ми з Києва приїхали.

— Починається...

— Ми хочемо зрозуміти, що тут відбувається. Ви за розведення?

Чоловік ставить пакет на землю, кілька хвилин сумнівається, пояснює, що журналісти весь час виривають слова з контексту, але все ж вирішує поговорити. За його спиною десь далеко гавкає собака.

— Був такий фільм: «В степах України». Там два голови — Часник і Галушка. Галушка говорив: «Хто сказав, що я проти комунізму? Але в соціалізм мене не тягніть, мені і тут добре». Так і ми. Так, я за. Ну не хочете відводити, але ви ж якось... А ходімо, я вам все покажу.

Ми йдемо в бік будинку, паркани вздовж вулиці діряві: це сліди від осколків снарядів і куль. Майже всі будинки покинуті. У кінці вулиці Студентської будинок 17. Чоловік показує на дірки в паркані. До позицій бойовиків тут три кілометри, до блокпоста української армії метрів сто.

— Ось хто це стріляв? Невже я повірю, що куля долетить сюди за три кілометри? Ні, я сепаратистів не виправдовую. Але це хто стріляв? Військові це, військові. Вони там стріляють між собою, а страждаємо ми. Мені он прямо у вікно прилетіла 82-га міна. Я вже перекрив, але взагалі при обстрілі куди мені подітися? Я все розумію, але якщо ви військові — воюйте між собою. У військових же все підготовлено, бліндажі, окопи. А мені куди діватися? Якщо в цей будинок прилетить — він складеться, як картковий, мені й сховатися нікуди. Ні, льох у мене є, але я до нього не встигну добігти. Або ж мене поховають під цією хатою.

З-за паркану будинку навпроти виходить ще один літній чоловік, він слухав розмову і вирішив долучитися. Чоловік дуже агресивний, активно махає руками і кричить:

— Що ви нам принесли? Ми жили при Союзі, нам вугілля давали, магазин був, діти в школу ходили. А ви що влаштували? Ось був Ворошиловград.

— Луганськ...

— Це у вас він Луганськ, а у мене він був і буде Ворошиловград. А потім що стало? Вибрали Чучму [експрезидент України Леонід Кучма], він шахти закрив. А потім літаки тут почали літати, танки, війна.

— Але ж війну росіяни почали...

— Он там на вулиці дитячий садок, там є ясельна група, іди туди і там казки про російських розповідай. Хай усі забираються звідси.

Чоловік тікає за свій паркан, але за пару хвилин повертається:

— Ходімо, синку, я тобі покажу, чому я за відведення військ.

Ми заходимо у двір, ліворуч невеликий будинок і крихітні двері в підвал. На сходах темно, щоб спуститися, потрібно триматися за стіни. Усередині підвалу полиці з консервацією і два крісла — одне навпроти одного, між ними ящик. Чоловік вказує на крісла:

— Ось тут ми і сидимо під час обстрілів. Як почали стріляти, стара моя взяла Біблію, а я сиджу курю, все гуркоче. Обстріл скінчився, я вийшов на вулицю, за паркан, а дружина стоїть перелякана, руки трусяться. Вона досі мені навіть тарілку супу принести не може. Розумієш, чому я не хочу, щоб тут стріляли? Я просто хочу сказати: відчепіться всі від нас, ідіть геть, дайте нам померти спокійно.

2.

За вулицею Студентською повітряний відвод шахти, від нього ліворуч іде дорога в невеликий мікрорайон Золотого-4. Кілька чотириповерхових будинків, зруйнований ДК і памʼятник Чехову. Ці будинки найбільше постраждали під час обстрілу з боку окупованого Первомайська. Попри вибиті вікна, діряві стіни і постійні звуки стрілянини, ще рік тому тут жили кілька пенсіонерів.

Зараз мікрорайон закритий. Людей розселили, а на дорозі встановили шлагбаум і блокпост, через який проїхати не можна. Ця українська позиція називається «Ведмедик». Біля шлагбауму чергує військовий з позивним «Цезар». Питаю, як справи і що він думає про розведення військ.

— Звичайно, ми не хочемо нікуди відходити і сподіваємося, що наказу не буде. Та тут постійно стріляють з усього, що тільки можна. Сьогодні вночі було спекотно. Куди відходити? Пʼятнадцять тисяч людей загинули за що? Це наша територія, ми на своїй землі. Зараз відійдемо і зробимо сепарам подарунок. Вони зайдуть сюди після відведення, це триста відсотків.

До війни «Цезар» працював машиністом поїзда. Каже, що якщо все ж таки дадуть наказ відходити, доведеться виконувати, але внутрішньо він і його товариші по службі проти.

За Золотим-4 та пунктом пропуску селище Катеринівка. Тут проходить лінія поділу між територією, яку контролює Україна, і окупованою «ЛНР» територією. У селищі мешкають менше 200 людей. На крайній вулиці будинок Альони [люди тут не охоче називають свої прізвища]. Будній день, Альона працює в городі, тому довго не виходить відкрити двері. Поки ми чекаємо, до будинку підходить ще одна мешканка селища — Тетяна Петрівна. Альона виходить у робочому одязі, питаю, як вона ставиться до розведення.

— Та тут ніхто нічого не розуміє. Люди навіть по-різному думають, що таке розведення. Хто що почув, той те і думає. Були днями в Золотому збори, місцеві туди сходили, а тепер кажуть: «Нас виселятимуть». Я питаю: «Хто сказав, що вас виселятимуть, конкретно?» Ніхто такого не казав. Чуток дуже багато.

Альона добре памʼятає час, коли селище було в «сірій» зоні.

— Якщо відійдуть війська, ми знову опинимося в «сірій» зоні. Це означає, що не буде магазинів, машина Ощадбанку не буде приїжджати, нічого не працюватиме. Ми ж вже жили в «сірій» зоні. І прекрасно вони [бойовики «ЛНР»] бігали сюди.

Тетяна теж проти розведення і каже, що на окупованій території вже чекають, коли українська армія піде з селища:

— Он за городами бліндажі їхні стоять. Того року було два бліндажі, цієї весни вже пʼять. Стежать за нами в біноклі та теж готуються до розведення. До нашого, не до свого. Підповзають. Я не розвідниця, але констатую факт: коли була «сіра» зона, тут групи бойовиків постійно бігали. Ось ми Альону підвозили, і бій був, пʼять на пʼять людей.

Тетяна каже, що бачила і російських солдатів, розповідає. що вони ходили по хатах, тому вона дуже не хоче, щоб із селища пішла українська армія.

— Чому ми повинні зі своєї території відходити? Незрозуміло. Чому Росія не йде? Деякі тут кажуть, що там Росії немає, але солдати там є, вони сюди приходили, ми з ними спілкувалися. Говорили нам: «Дійдемо до Києва, дійдемо до Львова. Розбомбимо, знищимо». А тепер нам кажуть: «Війська відводять дзеркально»... А ми мусимо вірити їм? Хіба вони хоч раз виконали обіцянки? Дебальцеве, Іловайськ... Як їм можна вірити? А так-то так, миру ми хочемо.

Альона говорить, що щоб переконати жителів селища, їх возять автобусами від міськради в Станицю Луганську, де нещодавно війська вже розвели. Але жінки думки своєї не змінюють: вони всі ці роки допомагали українським військовим їжею, водою і транспортом. Що буде, коли війська підуть і вони залишаться сам на сам з проросійськими жителями селища і бойовиками, навіть уявляти не хочуть.

— Тут і думати нема про що. Зберемо речі й поїдемо звідси. Досить, одного разу мені вже машину розстріляли.

Ближче до сільського клубу ще одна вулиця. Зупиняємося і стукаємо у двері будинків, в надії що місцеві жителі вийдуть і захочуть розповісти, що ж вони думають про розведення. З-за зеленого паркану виходить жінка Марина. У неї в руках великий ніж, каже, що «кавуни качкам кришила». Марина сміється й іронізує на тему обстрілів і війни:

— У мене у дворі війни немає. Удень тут тихо, а вночі не чую нічого, бо сплю. Нічого не знаю і знати не хочу. У мене он — кури, качки, собаки. Лайно цілий день прибирати треба, яка мені війна.

Марина все життя працювала на шахті «Золота» гірничою робітницею, зараз отримує пенсію дві тисячі гривень. Живе в Катеринівці з чоловіком, раніше тут ще жили дочки, але одна поїхала у Вінницю, а друга в Луганськ. Каже, що ніякої гуманітарної допомоги не отримує.

— Ті, хто пив усе життя, так їм тепер всі дають: курчат, мед, гроші — то шість тисяч, то дві з половиною, а нам нічого. Тому в мене нема війни на дворі, нічого, я цього слова не знаю і знати не хочу.

Марина на виборах працювала секретарем виборчої комісії, розповідає, що дуже рада виборам — поки селище було у «сірій» зоні, вибори тут не проводили.

— А так у нас тут населення 217 людей з небіжчиками. Тому тут всі по-різному думають: хто за, а хто проти. А я нічого не думаю. Ось у клуб ходжу, ювілей у мене нещодавно був, пили горілку, вино, танцювали.

Питаю, чи ходила Марина, як більшість місцевих жителів, на референдум про незалежність «Луганської народної республіки».

— Та ні. Коли був референдум, ми сапали город. Повз ішов сусід, каже: «Йдете на референдум?» Чоловік так мені й сказав: «Не ходи, бл*дь». Я про все це й не думаю. Жити треба щосекунди. А якщо вночі вбʼє, так хоч щасливу.

3.

У Золотому-1 біля кафе «Багіра» стоять кілька джипів і мікроавтобуси. У самому кафе схожі один на одного хлопці: пісочного кольору штани, кофти, кепки захисного кольору, NewBalance на ногах, бороди — це ветерани полку «Азов». Вони приїхали в місто 9 жовтня разом з іншими ветеранами та волонтерами. Як кажуть самі, щоб зупинити розведення сил. У кафе з нами погодився поговорити координатор штабу Юрій Капля.

— Ми зверталися до всіх небайдужих, ветеранів і всіх, хто готовий був сюди приїхати і бути корисним. Зараз у нас у місті близько ста людей, це не тільки «Азов».

Юрій, як і ті, хто приїхав з ним, категорично проти розведення військ, навіть попри те, що це умови Мінських угод.

— Коли кажуть, що наша армія повинна відійти в глиб нашої території на один кілометр, то не розуміють, що це дуже абстрактний кілометр. Зараз українська армія стоїть на позиціях, які завоювали своєю кровʼю. І нам вигідно тут стояти, а бойовики тільки і чекають, що ми відійдемо.

За словами Юрія, до завдання штабу входить захист населення після можливого відведення військ.

— Лінія нерівномірна, деякі житлові квартали опиняться в «сірій» зоні. Уявіть собі долю тих людей, які потраплять у радіус обстрілу. Щоб все зробити грамотно, потрібно знайти нові позиції, облаштувати їх, а потім відійти, сподіваючись, що та сторона не займе позиції, які ми кинули. Якщо це все ж станеться, то наше завдання — забезпечити людей, які до нас звернуться, захистити їх, надати дрова, воду, вугілля та їжу. Ми опрацювали план і готові до будь-яких ситуацій.

У Золотому зараз немає голови військово-цивільної адміністрації: колишній голова Костянтин Ільченко написав заяву за станом здоровʼя, а нового ще не обрали. Його обовʼязки виконує заступник Ільченка — Інна Демиденко. Вона доповідала голові Луганської військово-цивільної адміністрації Віталію Комарницькому про те, що «згідно з опитуванням, 95 відсотків мешканців міста підтримують розведення». Набираю її номер, щоб домовитися про зустріч і дізнатися, як проводилося опитування, кого опитували і навіщо людей з селища возять в Станицю Луганську. На годиннику 16:03.

— Мій робочий день давно закінчився, зараз я вдома і зайнята своїми справами, не збираюся нікуди їхати і нічого пояснювати, до побачення!

Демиденко кидає слухавку. Вирішую, що можна спробувати поговорити з нею наступного дня, о восьмій ранку, поки її робочий день ще не скінчиться. З іншого боку адміністрації, у цьому ж будинку — християнська євангельська церква «Добра звістка». У ній є пункт допомоги — сімейна пара Світлана і Юрій Печені допомагали постраждалим жителям усі пʼять років. Тут можна було поїсти, помолитися або просто подивитися кіно. Близько року тому колишній глава ВЦА Ільченко вирішив відібрати приміщення і відрізав світло, з того часу тут готують у темряві, а кіно показують на генераторі. Світлана і Юрій теж проти розведення — вони бояться, що коли армія піде, знову почнуться сильні обстріли.

Ми зустрічаємося в залі для молитов, тут темно і холодно, Світлана включає ліхтарик. Юрій розповідає про мітинг, на якому був міністр оборони, начальник генерального штабу та голова Луганської ВЦА Комарницький.

— Вони приїхали. Комарницький сказав: «Йдемо в актовий зал, я вам розповім, як все буде». Прийшли, його заступник каже: «Не переживайте, тут буде міліція, тут вони будуть стояти і там». Я кажу: «Яка взагалі міліція? Народна, з Луганська?» А він мені у відповідь: «Ну яка різниця, я 15 років пропрацював у міліції, не можу звикнути до нової назви». Я повертаюся, а мені натовп, який з Катеринівки привезли, кричить: «Це провокатор, заберіть його звідси». Взагалі, вони неадекватні там були, казали, що коли не було військових, краще жилося.

Світлана розповідає, що основним посилом мітингу було відведення військ і мир. Деякі з тих, кого привезли з Катеринівки, навіть кидалися на проукраїнських активістів.

— Потім взяли цих з Катеринівки і повезли в Золоте-4. Туди і Комарницький приїхав. Він з ними швидко знайшов спільну мову: «Тітоньки, так я ж такий самий, як ви, переселенець — і все втратив, і на могилки хочу квіточки носити. Відводимо?» А вони йому: «Ну звичайно, відводимо».

Світлана каже, що автобуси в Станицю і справді їздять, жителям Золотого показують тільки міст, що ремонтують, і частину нової дороги. У житлові квартали, які відійшли до «сірої» зони, екскурсій не водять.

4.

У пʼятницю, 11 жовтня, погода дуже псується. У Золотому дають пенсію, біля поліцейської станції юрмляться люди. Поголений, у білій сорочці та куртці за пенсією стоїть чоловік, який показував свій підвал. Він бачить мене і тут же підбігає поговорити:

— Слухай, ти вибач, я вчора там наговорив всякого. Про Союз, Ворошиловград... Ти не думай, це я так, на емоціях. Я нічого поганого не думаю...

За станцією місцева школа. Доріжкою йде літня жінка з пакетом. Питаю, чи чула вона про розведення.

— Я не знаю, я нічого не розумію. Ну хто з ким воює? Я одного хочу — спати спокійно. І все. Нам на зборах у вівторок сказали, що «Правий сектор» буде відбирати квартири, а нас кудись в інтернат усіх здадуть.

Жінку звати Катерина, вона працювала на шахті, тепер теж отримує дві тисячі гривень пенсії. На її думку, якщо українська армія піде з села, то обстріли відразу закінчаться.

— Люди не розуміють, гірше буде чи краще, усі хочуть, щоб був мир і не стріляли, не бомбили, а то як починають стріляти, хоч у підвал, хоч куди. Я іноді чую вибухи, стану в куточок і думаю: «Вдарить — не вдарить, помру — не помру». Вдарило б вже, заспокоїлася. А то щодня чекаєш.

Повз станцію йде чоловік, він вже отримав пенсію і направляється в єдиний магазин, за ним біжить дворняга. Чоловік махає руками:

— Чого ви всі сюди їдете? Подивитися, як нас кинули? Хочете побачити, як нас тут будуть різати? Ідіть геть, в адміністрацію, дізнайтеся, як нас розводять!

Демиденко у себе в кабінеті, але, як каже її помічниця, дуже зайнята — приймає делегацію з місцевої гімназії. На годиннику 11:15, о дванадцятій у Демиденко перерва на обід. До кабінету періодично хтось заходить — люди у звичайному одязі й у військовій формі. За три хвилини на дванадцяту Демиденко виходить із кабінету й одразу звертає у бік сходів, до виходу. Питаю, чи ми зможемо поговорити про розведення і про ту роботу, яку вона проводить серед населення Золотого.

— Я не військова, розведення не входить до моєї компетенції!

Демиденко продовжує тікати до машини. На питання практично не відповідає.

— Ви писали про опитування, яке показало, що 95 відсотків жителів за розведення. Як ви проводили опитування? Хто брав участь? Яка була методологія.

— Це було закрите опитування, там були інші цифри, вони не те показали.

— Так скільки жителів за?

— Немає результатів, це не для того було опитування. До побачення!

Демиденко їде, так і не давши відповіді на жодне запитання. У Золотому дощ, по дорозі до магазину йдуть промоклі військові, за ними біжать собаки. Військові обговорюють розведення:

— Щоб відвести потрібно, щоб сім днів не стріляли.

— Хто там що відведе, якщо вони щоночі «насипають»?

Біля адміністрації в наметі чоловіки пʼють горілку, на дереві бовтається український прапор. Дорога на Лисичанськ порожня. На виїзді з селища зупинка з написом: «Виїхав — забери шлак».