«Я б відмовився від мільйона доларів». Литовський бізнесмен робив варені джинси, торгував бурштином в Малайзії, а потім все кинув і поїхав на Донбас розводити корів. І ось чому

Литовець Герман Крилов в середині 80-х зайнявся бізнесом — робив варені джинси і продавав їх у Донецьку. Потім вирішив працювати з бурштином і поїхав до Москви. У пошуках нових ринків він перебрався в Таїланд, потім до Малайзії. Згодом йому запропонували відновити рибний завод на Камчатці і пообіцяли за це багато грошей. Врешті прострелили живіт, і він йшов вздовж моря 40 кілометрів до найближчої лікарні. Пережив поранення, все продав і поїхав на донбаський хутір, у самісіньку глушину. Там він завів корів, овець і курей, почав робити сир, вино і торгувати цим на ярмарку. Тільки-но почалася війна, Герман намагався записатися в батальйон «Донбас», але не вийшло. Тоді він став волонтером і возив на передову мʼясо й молоко. А потім з усіма посварився, замкнувся, зацікавився словʼянством, і тепер вони з дружиною живуть як відлюдники. Кореспондент theБабеля Євген Спірін знайшов Германа на хуторі біля села Гречишкине і поговорив з ним про гроші, бога і життя в луганській глушині неподалік від лінії фронту.

Від Сєвєродонецька до Гречишкиного близько 60 кілометрів по трасі, яка раніше вела прямо в Луганськ. Тепер далі Щастя не проїдеш, там біля ТЕЦ останній блокпост-фасад, а за ним — міст і «ЛНР». За поворотом на хутір навіть розбита дорога закінчується. То тут, то там залишилися шматки асфальту, місцями простіше проїхати полем. Герман живе десь на околиці села, його будинок стоїть окремо, майже в лісі. Довго не можемо знайти, нарешті зупиняємося біля будинку з відчиненою хвірткою, поруч стоїть жінка.

— Ви не скажете, як нам Германа знайти?

— Та що ж ви так всі з цим Германом дружите! Ви з ним акуратніше!

— Чому?

— А тому, він на військових скаржиться і землю захоплює. Ми взагалі-то родичі, але я з ним не дружу, а ви всі чомусь дружите і їздите до нього. Он по тій дорозі — і упретеся прямо в його паркан, він на камуфляж схожий.

Хвилин за десять машина виїжджає до великого паркану. На ньому табличка: «Обережно, зла господиня», за парканом гавкає собака. Дзвонимо кілька разів. Двері відчиняє чоловік у порваних джинсах, мішкуватій сорочці і з повʼязкою на лобі. На його кроксах глина, наче він щойно працював у полі.

— А ми Германа шукаємо.

— Ну, це я.

— Нам би поговорити...

Герман запрошує зайти. На подвірʼї кілька лавок, глиняна пічка, деревʼяний стіл, навколо столу ящики від снарядів. У дворі ходять кури, кілька кішок і два великі собаки: пісочний і чорний. Герман гладить пісочного пса.

— Це Чарлі. Я його в лісі знайшов, щеням, він кульгав, ходив як Чарлі Чаплін, а тепер он який. А другий — Барні, я його купив. Він тільки виглядає грізно, а так дуже добрий пес, собака-нянька. Взагалі, коли війна почалася, люди собак покидали, то вони у мене жили. Штук пʼятдесят. Та ви сідайте, у мене квас з бузини є, а є іван-чай, зараз принесу.

Герман йде в дім. За альтанкою видно городи, виноградники, якісь сараї, десь далеко мукають корови і бекають вівці. Герман повертається хвилин за десять. У нього в руках таця з чайником, чашками і тарілкою з глодом.

— Це смачний глід. Я його сам виростив, шість років тому посадив, а він не родить і не родить. А потім тільки дізнався, що він дає плоди на сьомий рік.

Герман сідає на пеньок і дістає тютюн і машинку для цигарок. Поки він крутить цигарку, на його коліна застрибує кішка, ще одна кішка моститься на пеньок. Він закурює і показує рукою на будинок.

— Якось так і живемо. Взагалі багато що залишилося в Луганську. Зараз думаєш, нафіга стільки речей було? Чогось шкода, звісно, особливо памʼяті. Багато сувенірів з Сінгапуру, кімната доньки, її іграшки... А що поробиш? Туди нам тепер ані ногою, навіть не знаю, що з нашими речами стало.

До війни сімʼя Германа винаймала в Луганську квартиру, там жили дружина Олена та донька Настя, а сам він тут, на хуторі вже десять років. Після окупації довелося з Луганська виїздити дуже швидко, так, що навіть речі не встигли зібрати. У Гречишкиному жили батьки дружини, тому вирішили всі разом тут і залишитися.

— Сам я громадянин Литви, там народився, жив. Потім у Москві жили, потім у Сінгапурі, потім в Куала-Лумпурі, але я захотів сюди. Ми сюди приїжджали відпочити. Мені так це місце сподобалося. Я вирішив тоді, що приїду сюди, коли на пенсію вийду. Довелося приїхати раніше. А треба було ще раніше приїжджати, мізки б помінялися. Але тут краще, ніж у Сінгапурі. Просто на своє, на те, що під ногами, ти уваги не звертаєш. Тобі в далекій країні усе здається дивовижним: птахи, рослини, тварини. А якщо придивитися, то розумієш, що тут те ж саме. Теж усе гарне та особливе.

Наразі у Германа з дружиною ціле господарство: 20 корів, 50 овець, кури, 120 кущів винограду, фруктові дерева. Але так було не завжди. Раніше, в іншому житті, він займався бізнесом, причому різним: від варених джинсів до прикрас з бурштину. Прошу його розповісти все по порядку. Герман жартує: «Та що тут розповідати — нічого». Говорити ми будемо чотири з половиною години.

— Після армії в Литві я робив ремонти, замки реставрував, потім почав робити декоративні елементи будинків з гіпсу, під старовину. Так перші гроші зʼявилися. Машину купив. Я тоді ще подумав: якщо я стільки заробляю, то скільки ж заробляють люди, у яких я роблю ремонти? Подивився, чим вони займалися: а це переважно швейне виробництво. У всіх цехи були. Я вирішив вкласти всі свої гроші в бізнес і шити джинсові речі. У Росії тканину купував, в Литві варив і шив, продавав у Донецьку. Потім купив три вʼязальні верстати, щоб светри з малюнками робити. Довелося закласти квартиру. Верстати виявилися не дуже, виплатити борг не встиг, квартиру забрали. Потім я став цеховиком, шив дитячий одяг, джинси-«варенки». Куртки «US Army» джинсові. Я возив це на продаж у Донецьк, у магазини здавав, на ринок. Я щодня бачив двох-трьох людей у своєму одязі, приємно було. Винайняв квартиру в Макіївці, там з дружиною і познайомилися. Напевно, це початок 90-х був.

Потім бум на джинсові речі минув, і Герман вирішив зайнятися бурштиновим бізнесом, для цього і переїхав до Москви.

— Сережки, каблучки, картини, попільнички, запальнички, вироби всякі загалом робив. Я тоді на Калінінградському заводі купував бурштин. В Україні навіть розкопок ще не було. У мене був магазин з продажу прикрас. Мене в посольства запрошували, для королеви Таїланду кольє у мене купили, чотки для президента Ірану. А потім навколо мене почали відкривати магазини інші люди і торгувати підробками. У мене браслет коштував 200 доларів, у них 20, з пластмаси, а так само виглядав. Я поставив у магазині цілу лабораторію, як перевірити бурштин. Але все одно іноземці приходили, запитували ціну, говорили, що дорого, і купували в сусідніх магазинах підробки. Довелося шукати новий ринок, почав літати в Таїланд, там бізнес закрутився. А потім втомився від бізнесу. Повернувся в Москву.

Герман робить ще одну цигарку. Каже, що курити почав тоді ж, коли й війна почалася. Думав, що за пару тижнів Луганськ звільнять, але війна затяглася на пʼять років, а курити він вже звик. Тепер майже єдине, що він купує, це тютюн і папір для сигарет. Інше вирощує і робить сам. Він закурює і продовжує розповідати про минуле життя.

— Ага, я повернувся до Москви. Один олігарх запропонував мені на нього попрацювати. Це був перший і останній раз, коли я на когось працював. Запропонував 10 тисяч доларів і повне забезпечення. Я повинен був відновити напівзруйнований рибний завод на Камчатці. Селище було далеке, туди тільки на вертольоті або морем можна добратися. Я погодився, але потім сильно пошкодував. Мене найняли, тому що я чесний та не буду красти, виявилося, що я мав бути чесним з олігархом, але не з іншими.

— Загалом багато конфліктів було, пропонували кинути людей на 800 тисяч, змушували крадену ікру під свій підпис купувати у браконьєрів, а я відмовився. Міліцію купувати треба було, особисто возив сумки з грошима, прокурору катер дарував і так далі. Врешті хотіли мене вбити, підстрелили. Я 40 кілометрів йшов із діркою в животі. Як Маресьєв. Мені місцеві потім сказали: «Тебе духи оберігали, бо добра людина».

Герман розстібає сорочку і показує шрами від куль на животі, говорить, що ще в коліно стріляли, але промахнулися. Після того як вилікувався, приїхав на Донбас та так і лишився тут, а згодом обріс господарством.

2

Прошу показати, як же виглядає ферма зараз. Герман бере Барні і веде нас до саду.

— Раніше я жвавіше бігав, чистив, викорчовував. Зараз вже складніше. Зате почав вдихати сільське життя на повні груди. Нікого не наймав, люди тут працювати не хочуть. Довелося все за книжками та відеоуроками робити. Зробив курник, він розвалився. Все через досвід, тому багато часу витратив.

Біля курника стоїть непоказний будиночок. Там живе єдиний найманий працівник Германа — пенсіонер, який раніше бомжував. Зараз у нього прості обовʼязки: вигрібати гній, стежити за порядком у корівнику. Більше на фермі робітників немає.

— Взагалі мене тут усі «люблять», тому що розвів тут, бачте, корівники. Я намагаюся ні з ким не спілкуватися. З самого початку тут усі казали, що я землю захоплюю. Хоча я і свою землю не встигаю обробляти, навіщо мені захоплювати? Може, просто мої корови скрізь пасуться, так тому і «захоплюю»?

Раніше Герман дружив з військовими, бригада стояла просто за його городом, він їм допомагав, а вони ходили в гості. Каже, що САУ стояли поруч, а комбат встановлював рекорди, скільки снарядів випустив за годину. Тепер з військовими стосунки зіпсувалися.

— Я в 2014 році хотів у «Донбас» записатися. Мені надійшла відповідь: приїжджайте в Дніпро, при собі мати спальний мішок «на мінус 10», берці, літній камуфляж, зимовий камуфляж. А ми з Луганська, грошей взагалі не було. Ну я їм і написав: «У мене з цього нічого немає. Слава Україні!» Перші військові хлопці, які були добровольці, вони постійно у мене в гостях були, ми дуже дружили. Я їм і баранів різав. А потім я став волонтером, відправив дружину з донькою в евакуацію, а сам возив на передову молочку, сир, усе, що було. Військові подарували мені прапор з подяками. Моя донька — саксофоністка, їздили з концертами до військових. А десь із третього призову в армію почали потрапляти такі особистості, що забракло слів... Це як ніж у спину. Один мені каже: «Я захочу, твій город БМП переорю і нічого ти мені не зробиш». Курей крадуть, баранів крали, гранати кидали у ставок. Я тричі вже комендатуру викликав. Ось тепер і для них я поганий: скаржуся на них, отже поганий. Чому в Україні вважається, що скаржитися на безлад — це стукацтво, а щось погане зробити — це геройство?

Велика образа на військових у Германа виникла через те, що вони підстрелили улюбленого собаку — Рекса. З місцевими жителями у фермера теж не склалося.

— Населення тут сепарське. Був чоловік, який здавав маршрути української техніки сепарам, на блокпосту стояв у Трьохізбенці. Усі дивляться російські канали: Медведчук класний, Бойко класний. А мені не хочеться, щоб сюди Росія прийшла. А їх «ЛНР» нічому не навчила. У всіх стандартна відмовка: «А що ми можемо зробити, ми нічого не вирішуємо». Тому й живемо в болоті.

Ми проходимо повз корівник і курник, за парканом видно отару овець, вони пасуться біля великих дерев. Одразу за ними — діброва, де колись був ставок. Зараз від нього залишилася велика зелена калюжа, джерела пересохли. Герман підводить до величезного старого дуба.

— Ось. Це моє дерево, я з ним обійматися ходжу. Я взагалі себе старовіром не вважаю. Просто почав займатися словʼянством древнім. Почалося з «Анастасії», зачепила мене книга, я почав читати Веди. Я вірю, що якщо бог є, то це енергія, природа довкола нас, листя, дерева, тварини — усе це бог. А те, що бога в церкві немає, я зрозумів давно.

Від дуба ми повертаємося у двір. На стіні літньої кухні намальовані сонце і місяць, і ще щось написано. Герман підходить до стіни і торкається її рукою.

— Оце я намалював собі, аби щоранку казати сонцю «спасибі». Встав уранці й одразу подякував за цей день з його турботами.

3.

Турбот тепер і справді багато: Герман з дружиною щосуботи їздять на ярмарок у Сєвєродонецьк. Там вони продають продукти, які зробили самі. Каже, що вже є постійні покупці.

— На ярмарку в Сєвєродонецьку наш стіл дуже виділяється. Ні в кого такого немає. Безе робимо на продаж. Морозиво робимо. Нещодавно сироварню купив. Олію робимо. Ще робимо хамон, бастурму, сало-шпик. Деякі люди купують і до Києва везуть. Хліб національний литовський печемо, на нього є постійні покупці. Часто ОБСЄшники заїжджають, то козячий сир беруть, то сироп бузини.

Дружина Германа приносить з дому глечик із квасом. Герман розливає його у склянки і показує пальцем на двометровий паркан.

— Я намагався у всьому по-литовськи жити, відкрито й без парканів. У Литві перед будинком максимум облямівка. Ось і я хотів так жити, десять років тримався. Але тут цього ніхто не розуміє. Встаю вранці, на ґанку стоїть солдат: «У мене до вас справа». Справа у нього. Зайшов на приватну територію і каже: «Так паркану ж немає». Довелося місяць тому паркан поставити.

Дочка Германа з початком війни перебралася в Литву, там закінчила школу, а тепер вступатиме в університет Кельна. Запитую, чому він не займається фермерством у Литві, адже там і умови кращі, і громадянство у нього є. Фермер каже, що там таке господарство коштує дуже багато грошей.

— У Литві я вже такого не побудую, там все зайнято. Можна хутір купити, але це буде коштувати мільйони доларів. А тут я купив будинок і он скільки землі, 10 гектарів. Ори, сади, вирощуй! Все пусте, кинуте. І потім, я тут кавуни, персики, черешні, дині їм. А в Литві що? Груші й яблука. А ще я тут в лісі живу, на мій вік землі вистачить точно.

Незважаючи на все господарство, Герман розповідає, що зараз він живе бідно.

— Мені гріх скаржитися на життя, я й падав, і злітав, але я ніколи не обманював і завжди в бізнесі мав обличчя. Тому я швидко піднімався і завойовував місце. А з іншого боку, це мені шкодило, не давало розвиватися сильніше, тому що навколо багато людей, для яких головне — це гроші. Бувало, що у нас з дружиною на тиждень тільки палка ковбаси і все. А бувало, що за раз у магазині три тисячі доларів витрачали. Зараз я бідно живу, але не шкодую і ніколи не шкодував.

У дворі стало ще більше кішок: одна з них сіла прямо на пеньок перед столом, пес Чарлі тут же підскакує до кішки й вилизує їй вухо. Герман закурює чергову цигарку і показує руками на все господарство.

— Дуже хочеться знайти сімʼю, яка теж життя переосмислила і хоче жити в гармонії з природою. Не просто тому, що їм погано і важко, а щоб думали так само, як і я. В житті всяке буває, я його подивився, воно дуже цікаве. Діти мої сюди вже не поїдуть. Хочеться, щоб усе, що я створив — залишилося. Хочу передати цю любов.

День закінчується, потрібно дістатися до Сєвєродонецька через блокпости. Герман виносить кілька пляшок сиропу з бузини, який він готує власноруч, пропонує набрати з собою глоду й винограду. Барні валяється на спині, поруч з ним кілька кішок, довкола ходять кури й курчата. До міста розбитою дорогою нам години дві. Герман з дружиною виходять за ворота, ми прощаємося. Перед самим відʼїздом Герман закурює і нахиляється до вікна машини:

— Знаєш, якби до мене хтось зараз прийшов з дипломатом, а в ньому лежав мільйон доларів, і сказав: «Поїхали робити бізнес» — я б відмовився. Я не проміняю те, що я тут виростив, ні на які гроші.