Валерій Маркус розповідає історію бригади «Магура». Усі обговорюють: правду він каже чи ні? Ми спитали про це військовослужбовців бригади

Одинадцятого грудня колишній головний сержант 47 бригади «Магура» Валерій Маркус почав публікувати багатосерійну розповідь про його досвід служби в бригаді. Він розповідає раніше невідомі подробиці того, як бригада з’явилася, комплектувалась людьми, тренувалася та брала участь у контрнаступі влітку 2023 року. Головний антигерой його розповіді — заступник командира бригади Іван Шаламага: Валерій Маркус характеризує його як некомпетентного, істеричного та заздрісного самодура. На момент публікації на ютуб-каналі Маркуса вийшло п’ять відео, їх уже репостять і коментують. «Бабель» очікує виходу ще кількох серій — а поки ми попросили прокоментувати слова Валерія Маркуса військовослужбовців «Магури». Публікуємо перші два коментарі: командира батальйону та колишнього працівника медіапідрозділу 47 бригади.

Відео Валерія Маркуса з’явилися в кризовий момент війни. Війська РФ уже кілька місяців поспіль безперервно продавлюють українську оборону, наростає критика на адресу вищого військового командування, а президент Володимир Зеленський проводить кадрові перестановки в Силах оборони.

Валерій Маркус розповідає раніше невідомі подробиці того, як у другій половині 2022 року з окремого стрілецького батальйону народилася 47 бригада, яка брала участь у контрнаступі влітку 2023 року. Бригада була відома тим, що набирала бійців через співбесіди та обіцяла побудувати підрозділ на цінностях та традиціях, що радикально відрізнялися від радянських. Однією з таких традицій, наприклад, мала стати «здача на шеврон»: перш ніж отримати нарукавний знак бригади, і солдати, і офіцери мали виконати фізичні нормативи. До бригади прийшло чимало медійних українців: співак Сашко Положинський, режисер Олег Сенцов, діджей Анатолій Тапольський.

У червні 2023 року бригада у складі 10 армійського корпусу, яким командував генерал Василь Зубанич, однією з перших проламувала ешелоновану оборону російської армії в напрямку Оріхів — Роботине — Токмак — Мелітополь, тобто на напрямку основного удару. У перші тидждні контрнаступу бригада зазнала втрат на мінних полях і втратила багато одиниць західної техніки, зокрема БМП «Бредлі» і танки «Леопард». За підтримки інших бригад «Магура» продовжувала битися і в двадцятих числах серпня звільнила Роботине.

Головний антигерой історії Валерія Маркуса — майор Іван Шаламага, колишній командир 47 окремого батальйону, який стояв біля витоків створення бригади і обійняв посаду заступника комбрига. Валерій Маркус характеризує його як некомпетентного, істеричного та заздрісного самодура, який гальмував розвиток підрозділу. Є у нього претензії й до тодішнього командира бригади Олександра Сака: його він характеризує як недостатньо досвідченого та занадто самовпевненого офіцера, стверджує, що комбриг багато разів порушував дане йому слово, покладався тільки на кадрових військових, зверхньо ставився до сержантів та солдатів.

«Бабель» попросив прокоментувати слова Валерія Маркуса двох військовослужбовців 47 бригади. Попросили ми про коментар і майора Івана Шаламагу: на жаль, на момент публікації наше повідомлення у WhatsApp залишалося непрочитаним.

1
Розповідає командир батальйону 47 бригади

У своїх відео Валерій Маркус описує Івана Шаламагу дуже чітко. Як би там не було, Іван Шаламага — некомпетентний. Не можу назвати його і гідним офіцером. Він усіма своїми діями намагався показати свою значимість, а якщо цю значимість хтось не помічав — це певним чином каралося.

Що стосується Олександра Сака — це дуже компетентний і толковий командир. Я комунікував із ним багато разів. Це один із небагатьох офіцерів такого [високого] рівня з числа тих, кого я знаю. Він вміє керувати людьми, розуміється на військовій справі, вмотивований і готовий воювати до останнього. Він у все вникав, йому все було важливо.

Щодо заяви, що його називають «м’ясником». Не можу його так назвати. Я знаю, що він відстоював інтереси бригади перед генералом Василем Зубаничем [який очолював 10 армійський корпус під час контрнаступу] і не тільки перед ним. Важливо розуміти, що бойові дії без втрат — неможливі.

Він дійсно більше спирається на кадрових військових. Але я, наприклад, не кадровий військовий. Коли я прийшов у бригаду, він одразу після співбесіди поставив мене командиром роти. Він шукав людину з досвідом.

Я не знаю про конфлікти довкола нарукавного знака, але згоден із тим, що його потрібно заслужити. Я не носив шеврон, поки не отримав дозвіл. На жаль, були люди, які не здавали на шеврон, але його отримували — по знайомству. Це неправильно. Нарукавний знак має цінуватися.

Загалом Валерій Маркус правильно висвітлив момент, на який треба звернути увагу. У війську важливо правильно підбирати кадри і людяно ставитися до військовослужбовців, незалежно від їхнього звання або посади.

Але мені здається, що у відео він більше демонструє образу на те, що його недооцінили. Його внесок у 47 бригаду дійсно немаленький. Багато хороших речей, які є в бригаді, — це його заслуга. І все ж мені незрозуміло, чому він розповідає про це саме зараз, і чому все, що можна було розповісти за пів години, він викладає так довго.

2
Розповідає військовослужбовець, який працював у медіапідрозділі 47 бригади і вважався «людиною Маркуса»

На жаль, за два роки служби у війську я бачу, що історія бригади «Магура» не унікальна. Те, як у своєму відео Валерій Маркус описує майора Івана Шаламагу, нагадує мені інших людей, з якими довелось зіткнутися за останні два роки. Влада розбещує людей і виявляє в них найгірші риси.

Я особисто не перетинався з Шаламагою, але за час служби в 47 бригаді не чув про нього позитивних відгуків від інших. Люди або відмовчувались, або матюкались.

Один із епізодів, який описує Маркус, — це конфлікт довкола шевронів, на які потрібно було здавати нормативи (пробігти 10 кілометрів, підтягнутися, залізти по канату). Вже на початку 2023 року цю ідею ніхто на рівні командирів не підтримував, хоча в багатьох підрозділах люди продовжували готуватися, щоб отримати шеврон, — і я в тому числі.

Багатьом це випробування подобалось. Хлопці і дівчата носили його з гордістю, постили у себе в соцмережах, ділилися спогадами, як здавали. Але нову дату здачі на шеврон не призначали — і поступово люди зневірились.

Свого часу люди прийшли в 47 бригаду через особистий заклик Валерія. Ми повірили йому, повірили в цінності, які проголошував батальйон, потім полк, а тоді бригада — обіцянкам «нової армії». Люди йшли з наміром змінювати армію на краще. Я знаю багатьох людей, які зробили багато і після 47-ї продовжили втілювати зміни на рівні вище — в міністерстві, Генштабі, навчальних центрах.

Разом із тим, коли Маркус посварився з командуванням бригади, декілька інструкторів та інших людей, затаврованих командуванням як «маркусята», опинились у резервній роті з алкоголіками, СЗЧшниками та тими, хто проходив ВЛК по десятому колу через поранення. З усіма, кого вважали людьми Маркуса, зводили рахунки.

Мені було байдуже, яке прізвище у комбрига і головного сержанта, аби люди були порядними. Але мене теж записали в один з «таборів». Тепер я маю неоціненний досвід життя в резервній роті з «аватарами».

Мені дуже боліло, наскільки невдячно бригада ставилась до фонду Markus Foundation. Фонд дуже багато закупив для бійців: не лише авто, а й дрони, медичні засоби, будівельні інструменти, матеріали — там довжелезний список. У фонді створили гарячу лінію для бійців і їхніх рідних, коли бригада цим ще не займалась. Найняли психологів, платили рідним бійців невеличку фінансову компенсацію, щоб хоч трохи підтримати тих, кому це було необхідно.

Навіть коли працівників у бригаді посилали й відмовлялися надавати їм документи — вони продовжували допомагати бійцям, бо з багатьма познайомилися ще під час відбору до підрозділу. Тільки через те, що фонд носив імʼя Валерія, бригада принципово не йшла на співпрацю.

Уся ця історія зараз перетворюється на огидне взаємне жбурляння лайна. А хотілося б — щоб у розмову про навчання, ідеологію, компетенції. Розмову про те, чому високі посади можуть обіймати лише ті, хто часто невідомо як отримував свої звання. Про те, що талановитим людям треба дати можливість розвиватися, а радянські звички треба викорінювати.