35 років тому студентський мітинг на площі Тяньаньмень переріс у мільйонний антиурядовий протест. Влада придушила його зброєю і танками. Згадуємо про «китайський майдан», який міг змінити країну

Вісімнадцятого квітня 1989 року студентські мітинги на пекінській площі Тяньаньмень переросли в масштабні протести. Люди вимагали демократичних свобод і боротьби з корупцією партійних чиновників. Упродовж наступних місяців на площі зʼявилось наметове містечко. Згодом до студентів долучились інтелігенція, робітники та навіть деякі військові й поліцейські. Часом на площі Тяньаньмень збирався майже мільйон людей, протести перекинулись і на кілька сотень інших міст. На початку червня китайська верхівка на чолі з Ден Сяопіном вирішила розігнати протести військами й танками. У сутичках загинули кілька тисяч людей, сотні тисяч потрапили під репресії. У світову історію це ввійшло як «різанина на площі Тяньаньмень», але в самому Китаї будь-які згадки про ці події суворо цензурують. «Бабель» згадує, як Китай втратив шанс на демократичні реформи та, попри потужну економіку, так і лишився авторитарною державою.

В останні роки життя головного творця комуністичного Китаю Мао Цзедуна країна все більше занурювалась в економічну і соціальну кризу. Дались взнаки десятиліття репресій під гаслами боротьби з капіталізмом. А після смерті Мао у вересні 1976 року додався ще й політичний хаос через закулісну боротьбу за владу. Переможцем з неї вийшов Ден Сяопін, який у 1960-х потрапив у немилість за свої реформаторські погляди.

Наприкінці 1978 року Сяопін став фактичним лідером Китаю, хоч і не обіймав жодної високої посади в керівництві. Натомість розставив на ключові пости своїх соратників. Сяопін одразу ж заходився впроваджувати реформи: побудову «соціалізму з китайською специфікою» і політику «чотирьох модернізацій» — промислової, сільськогосподарської, науково-технологічної та оборонної. Простіше кажучи, він готував країну до ринкової економіки: хотів зменшити державний контроль і дозволити приватне виробництво в сільському господарстві та промисловості.

Звісно, не все пішло за планом. Наприклад, спроба «відпустити» ціни на деякі товари, які держава десятиліттями штучно занижувала, обернулась провалом. Люди почали хаотично скуповувати все, що підверталося під руку. Це призвело до значного стрибка цін, інфляції та дефіциту.

Та чи не найголовнішою бідою стала тотальна корупція і кумівство. Партійні чиновники на повну користувалися своїм привілейованим становищем. Наприклад, за хабар дозволяли підприємцям купувати товари за зниженими «державними» цінами, а продавати за ринковими. До того ж за новою схемою збиткові державні підприємства мали скорочувати виробництво і штат працівників. А влаштуватись на нову роботу, особливо високооплачувану, без звʼязків стало майже неможливо. Зростали безробіття і бідність, особливо серед селянства. А підприємці зі знайомствами в партії вже ледь не відкрито хизувалися своїми статками.

Розпочинаючи реформи, Ден Сяопін сподівався, що їх підтримають провідні китайські інтелектуали. Та цього не сталося. Ба більше, деякі з них навпаки почали критикувати владу за половинчастість і вимагати ще й реформ у керівництві країни. Їхні заклики підхопили студенти по всій країні. Наприкінці 1986 року в багатьох китайських містах відбулися студентські демонстрації з вимогами не лише економічних, але й політичних реформ, а також демократичних свобод, зокрема свободи слова і преси.

У цей час також загострились суперечки між фракціям в оточенні Сяопіна. Реформатори на чолі з генсеком Компартії Ху Яобаном та його союзником, премʼєром Чжао Цзияном вимагали широких політичних реформ і лібералізації всіх сфер життя. З іншого боку були консерватори на чолі з одним із найвпливовіших «старійшин» Чен Юном і віцепрем’єром Лі Пеном. Вони вважали, що реформи зайшли надто далеко, і виступали за повернення й посилення державного контролю.

Сам Сяопін хоч і був реформатором, але лишався старим партійцем. Тож публічно він критикував бюрократію і корупцію чиновників, та на радикальні політичні зміни не наважувався, бо вважав, що це підірве стабільність партії, а отже, і країни. Студентські демонстрації 1986 року тільки посилили це переконання. Їх підтримав головний партійний «ліберал» Ху Яобан і навіть відмовився виключати з партії організаторів і натхненників протестів. За це його показово зняли з посади генсека Компартії, змусили виступити з принизливою «самокритикою» і прибрали з великої політики. Аби зберегти підтримку реформаторської фракції, Сяопін призначив новим головою Компартії найближчого соратника Яобана — Чжао Цзияна. А новим головою уряду став консерватор Лі Пен.

Ця відставка розчарувала багатьох демонстранів. Адже Яобан був єдиним з верхівки, з ким можна було розраховувати бодай на якийсь діалог. Протести поступово вщухли. Але Яобан став ліберальною іконою для студентів та інтелектуалів, попри те, що був змушений відправитись у політичне забуття.

Яобан помер від серцевого нападу 15 квітня 1989 року, і того ж дня на центральній пекінській площі Тяньаньмень почали збиратися студенти, аби вшанувати його пам’ять. За кілька днів нечисленні траурні зібрання переросли в багатотисячний мітинг, на якому зʼявилися плакати з політичними гаслами.

Уночі 17 квітня мітингувальники почали складати список звернень до уряду. У першому пункті йшлося про те, щоб визнати погляди Ху Яобана на демократичні свободи й реформи правильними. Серед іншого, вимагали скасувати цензуру в пресі, публікувати інформацію про доходи керівників держави та членів їхніх сімей, збільшити фінансування освіти й підняти зарплату інтелігенції.

Уранці 18 квітня 1989 року кілька тисяч студентів влаштували ходу площею Тяньаньмень і рушили до урядового кварталу, вимагаючи діалогу з владою. Після того як поліція не дозволила студентам увійти на територію, вони організували сидячу забастовку біля воріт резиденції.

До 20 квітня більшість студентів розійшлися. А 200 найактивніших, які продовжили забастовку, поліція розігнала кийками. Того ж дня муніципальна влада Пекіну заборонила проводити будь-які демонстрації в місті. Та це дало зворотній ефект: до протестів долучилися навіть ті студенти, які раніше не були політично активними. Увечері 21 квітня приблизно 100 тисяч демонстрантів пройшли маршем до площі Тяньаньмень, ігноруючи всі заборони. А наступного дня зібрались там само — біля будівлі Великої народної зали, де проходила церемонія прощання з Ху Яобаном. Кілька студентів прорвалися крізь поліцейський кордон і ледь не навколішках благали, щоб урядовці їх вислухали. Та до них ніхто не вийшов.

Тоді студенти оголосили про загальнонаціональний страйк. Упродовж кількох наступних днів демонстрації відбулись в Ухані, Шанхаї та багатьох інших китайських містах. Уранці 26 квітня 1989-го офіційна партійна газета «Женьмінь жибао» вийшла зі статтею на перших шпальтах, в якій студентський рух затаврували як антипартійний та антиурядовий заколот.

Ця стаття лише підлила масла у вогонь. Наступного дня, 27 квітня, понад 100 тисяч студентів влаштували марш вулицями Пекіну до площі Тяньаньмень, прориваючи дорогою поліцейські кордони. На початку травня на площі зʼявилось наметове містечко, де постійно жили кілька тисяч протестувальників. До них почали приєднуватися студенти з інших міст, а також інтелігенція і робітники.

У партійній верхівці ще від середини квітня постійно сперечались, що робити з протестами. Консерватори на чолі з Лі Пеном наполягали на силових методах, а реформатори з оточення Чжао Цзияна виступали за мʼякий підхід і діалог зі студентами на різних рівнях влади. Останнє слово було, ясна річ, за Ден Сяопіном. Він пристав на жорстку позицію, але спершу вирішив залякати протестувальників. Саме з його подачі 26 квітня вийшла стаття в «Женьмінь жибао». А коли це не спрацювало, Сяопін дав шанс Цзияну.

З початку травня 1989-го Чжао зняв цензуру в пресі на висвітлення протестів і допустив на площу Тяньаньмень іноземних кореспондентів. І навіть сам виступив з кількома промовами, у яких назвав занепокоєння студентів щодо корупції законними, а сам рух патріотичним. Тобто фактично заперечив статтю партійної газети. І ця тактика почала давати результати. Уже 4 травня більшість пекінських студентів погодились повернутися до занять. Протестні настрої поступово пішли на спад, хоча прямого діалогу з верхівкою влади так і не відбулось.

Черговим імпульсом до протестів став широко анонсований у пресі візит до Китаю радянського генсека Михайла Горбачова, запланований на 15 травня 1989 року. Студенти були натхненні його політикою перебудови в Радянському Союзі. Вони сподівались зустріти Горбачова на площі Тяньаньмень, яку він за протоколом мав відвідати, і з його допомогою достукатись до китайської політичної верхівки.

З 13 травня на площі знову почали збиратися протестувальники, майже три тисячі студентів оголосили голодування. До протестів почали масово приєднуватись уже не тільки інтелігенти та робітники, але й прості містяни та навіть деякі військові, поліцейські та партійні чиновники нижньої ланки. Упродовж наступних днів різні за масштабом протестні акції відбулись приблизно в 400 китайських містах.

У пікові періоди на площі Тяньаньмень збиралися до мільйона людей. Вони не мали чіткої організації та постійних лідерів, іноді натовпом керував той, хто мав або захопив мегафон. Гасла були геть різними. Одні вимагали прискорення реформ, демократичних свобод і боротьби з корупцією, інші виступали за згортання реформ, що призвели до економічної кризи й безробіття. Були й такі, хто вимагав повалити диктатуру Компартії.

Горбачов зрештою до площі Тяньаньмень так і не доїхав. Китайському керівництву довелось влаштувати скромну церемонію в аеропорту. Для Ден Сяопіна це було серйозною втратою обличчя на міжнародній арені. Знаковою стала зустріч китайської верхівки ввечері 17 травня 1989 року в резиденції Сяопіна. Зрештою його голос став вирішальним у суперечках щодо того, як вчинити з протестувальниками. Сяопін пристав до пропозиції застосувати війська.

Уранці 19 травня Чжао Цзиян виступив на площі Тяньаньмень з промовою. Він просив у демонстрантів вибачення і переконував їх розійтися, поберегти здоровʼя, аби вони змогли побачити, як у найближчому майбутньому Китай зробить великий економічний стрибок. Це була його остання поява на публіці. Наступного дня його зняли з усіх посад і відправили під домашній арешт, не висунувши жодних звинувачень. Під жорстким контролем він провів решту життя — до смерті у 2005 році.

З 20 травня 1989-го в Пекіні оголосили воєнний стан, до столиці почали стягувати військові підрозділи з бронетехнікою. Компартія опублікувала доповідь про «контрреволюційні заворушення в Пекіні, за якими стоять Сполучені Штати». Демонстрантів закликали покинути площу Тяньаньмень, студентам з інших міст навіть обіцяли безплатний проїзд, аби тільки вони поверталися додому. А протестувальники у відповідь почали зводити на підʼїздах до площі барикади з бетонних блоків, парканів, автівок, автобусів і тракторів.

Кульмінацією стали події ночі проти 4 червня 1989 року. Танки й бронетранспортери прорвали барикади, а солдати почали стріляти по протестувальниках. Ті закидували солдатів камінням, а техніку — коктейлями Молотова. До вечора 4 червня армія витіснила демонстрантів з площі Тяньаньмень. Кількість загиблих з обох боків коливається від кількох сотень до кількох тисяч. Найзапекліші сутички були не на самій площі, а біля барикад на підʼїздах до неї. Девʼятого червня Ден Сяопін по телебаченню оголосив, що «антиурядовий заколот» придушили, і подякував військам.

Далі почались масові репресії. За підозрою у причетності до протестів проходили майже чотири мільйони людей, зокрема військові й поліцейські, які відмовились стріляти в протестувальників. Деяких затриманих закатовували до смерті в поліцейських відділках. Тільки за приблизними підрахунками майже дві тисячі людей отримали тривалі тюремні терміни, а кількох засудили до страти. Китайська влада досі не розкриває масштабів того, що сталося на площі Тяньаньмень. Про протести не згадують ані в медіа, ані в підручниках з історії, будь-які згадки в інтернеті на території Китаю блокують.

Браузер не підтримує відео

У світову історію ці події ввійшли як «різанина на площі Тяньаньмень». Силові методи Китаю розкритикувала світова спільнота, особливо країни Заходу, на чиї інвестиції розраховував Ден Сяопін. Відбілювати репутацію країни Сяопіну довелось аж до самої смерті в 1997-му. Економічні реформи дали свої плоди вже за його наступників — Цзян Цземіня і Ху Цзіньтао. Однак Китай так і лишився авторитарною державою, яка тепер допомагає іншій диктатурі — росії — у війні з Україною.

Незалежна журналістика — ефективна зброя проти диктаторів. Озбройте Україну — підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.