Ми зробили фоторепортаж про роботу двох молодих саперів на Запорізькому напрямку. Перед публікацією одному з них відірвало ступню. Валеро, тримайся!

Ширина мінних полів у Запорізькій області сягає 15 кілометрів. На одному квадратному метрі по пʼять різних вибухівок. Це частина так званої «лінії Суровікіна» — оборони, яку росіяни побудували на окупованих територіях. У вересні штурмові бригади «Гвардії наступу» просунулися вглиб російських позицій у Запорізькій області — вони звільняють території навколо села Роботине, звідки відкривається шлях на Токмак і Мелітополь. Біля Роботиного ЗСУ відвоювали понад 100 квадратних кілометрів. За них билися більш як три місяці. Нарівні зі штурмовиками участь у боях брали сапери — вони розміновували поля й позиції ворога, щоб ними могла пройти піхота та військова техніка. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова зустрілася з саперами Валерієм та Даниїлом, які служать у Національній гвардії. Хлопці розказали, чим мінують росіяни, як самі шукають міни і чому швидкість у саперній справі заважає. Коли ми готували матеріал до публікації, Валерій наступив на протипіхотну фугасну міну ПМН-2. Йому відірвало стопу. Зараз він у госпіталі й потребує нашої підтримки — посилання на банку і номер картки 5375 4112 0950 3817.

Валерій та Даниїл майже однолітки — Даниїлу 23 роки, Валерію — 21. На початок великої війни хлопці були строковиками в одній роті, разом мобілізувалися. Між собою жартують, що строкова служба вберегла їх від окупації.

Родина Даниїла живе під Купʼянськом на Харківщині, Валерія — під Скадовськом на Херсонщині. Їхні села окупували в перші дні вторгнення. Рідні Валерія досі в окупації. Його двоюрідна сестра загинула, коли наступила на міну, тому для Валерія саперна справа — «сімейна історія».

Даниїл пішов у розмінувальники, бо у нього «добре виходить збирати те, що вибухає». Хоча йому більше подобається розміновувати, а не заміновувати території, а от Валерію — навпаки.

Хлопці вчилися на саперів півтора місяця, влітку 2022-го їх відправили на південний напрямок. Бригада у «Гвардії наступу», де вони служать, називається «Кара-Даг» на честь гори в Криму. Саме ця бригада в лютому 2022-го зупинила наступ російських військ між Роботиним та Оріховом, а тепер пішла у контрнаступ.

Хлопці часто працюють у парі. За рік служби стали досвідченими саперами, їм доручають навчати молодих.

— Сапер вчиться все життя. В «учебці» розказують теорію, і то часом за радянськими підручниками, — каже Даниїл. — Саперів дуже мало, бо специфічна робота, часто є загиблі та поранені.

Найчастіше, кажуть хлопці, саперам відриває кінцівки: стопи, кисті рук, пальці. Також лопаються барабанні перетинки.

— Уламки прилітають не обовʼязково мінні. Під час вибуху може прилетіти гілка чи камінець, — каже Даниїл.

Один з його товаришів так втратив око — встромилась гілка. Інший його побратим втратив пів стопи, коли обходив міну — наступив на вибухівку, яка лежала поряд.

— Це не тому що він необережний, а тому що дуже тяжко працювати. Постійно дивишся у траву, очі втомлюються, — розповідає Даниїл. — У саперів багато нещасних випадків стається через втому.

Після першого вибуху у саперів є традиція, каже Валерій. Треба зʼїсти шматок тротилу чи пластиду.

Валерій та Даниїл розміновують територію, щоб по ній могла пройти піхота та військова техніка. Хлопці рухаються вперед синхронно зі штурмовиками. Спочатку роблять вузьку стежку для піхоти — не більше 40 сантиметрів, далі повертаються і розширюють її до двох метрів для техніки.

— Війна йде від посадки до посадки. Штурмовики просять: «Зробіть дорогу до ворожої посадки». Коли ми закінчуємо, то за нами треба йти чітко по стежці. Було таке, що ми проклали шлях, люди два місяці ходили, а за крок від краю лежала міна, — розповідає Даниїл.

Росіяни постійно ставлять міни на розтяжки, хоча це заборонено міжнародним гуманітарним правом. Побачити волосінь у лісі майже неможливо — допомагає хіба що ранішня роса, яка збирається на ній. Російські окопи в лісопосадці теж складно розміновувати. У траві вибухівку важко помітити, особливо, коли втомлюються очі. Хлопці звертають увагу на пожухлу траву — дуже ймовірно, що там міна, а рослину вирвали з коренем і поклали зверху.

— В окопах ворога всюди розтяжки, — розповідає Валерій. — Лежить гора сміття, і спробуй вгадай, що там заміновано.

Росіяни ховають вибухівку в одяг, пляшки, заміновують тіла загиблих, ставлять зброю на розтяжки й підкладають під них міни-пастки. Найчастіше використовують ще радянські МЛ-8 та МЛ-7. На міну кладуть будь-який предмет — достатньо ваги 300 грамів — і зводять чеку. Рухаєш предмет, і стається вибух.

— На позиціях росіян нічого не можна чіпати руками. Якщо хочеш затрофеїти автомат, треба накинути на нього мотузку й тягнути з безпечної відстані, — розповідає Валерій.

Пластикові та саморобні вибухівки, які використовують росіяни, не розпізнає металошукач. Також є міни з сюрпризом, коли під однією вибухівкою лежить інша — їх іще називають «бутерброд». Росіяни підходять до мінування «творчо», бо їх роками цьому вчать, у них є факультети мінувальників, кажуть українські сапери.

Сапери не рахують, скільки квадратних метрів розмінували за рік служби. Кажуть, наскільки просунувся фронт, стільки й виконали роботи. У Запорізькій області звільнили 300 квадратних кілометрів. Під Оріховом та Василівкою разом із Роботиним, де воюють Валерій та Даниїл, це близько 180 кілометрів. Зараз ЗСУ підступають до села Вербове. Це ще близько 10 квадратних кілометрів.

— Росіяни понад рік тримали тут оборону, весь цей час мінували. Коли ми пішли в контрнаступ, проходити це складно. Щільне мінування сильно уповільнює рух військ, — каже Олександр Теплий, командир Валерія та Даниїла. Разом з ними він теж розміновує територію.

Хлопці працюють уночі — з третьої години ночі до світанку. Лінія оборони росіян, відома як «лінія Суровікіна», складається з укріплених вогневих рубежів, протитанкових ровів, «зубів дракона» (це вкопані в землю бетонні піраміди) та мінних полів. Їх прикриває артилерія та снайпери.

— Доводиться вилазити далеко. У росіян прилади нічного бачення хороші. Буває, кращі за наші, — каже Валерій.

Часом росіяни стріляють за графіком. Починають о восьмій ранку і до обіду. Потім перерва і знов обстріл. Буває, що пів дня обстрілюють одну частину дороги, потім другу.

— Ми підлаштовуємося. Обстріли такі, що о шостій ранку нам немає чого вже робити, — каже Валерій. — Треба тікати, але не виходить, бо потрібно доробити справу.

Через обстріли саперам не вдається працювати більш як три години поспіль. Є ділянки, які вони проходять швидко, а буває, за день не вдається зачистити навіть 50 метрів.

— Вилізли о третій ранку на позиції, по нас почав працювати снайпер. Сховалися, посиділи пʼять годин у засідці. Тільки голову покажеш — стріляють. Потім зібрався, проповз на пузі 30 метрів. Знайшов гранату МОН-50. Зняв її. Поліз назад в окоп. Так втомився — жарко, повзеш у багнюці, на пузі незручно працювати, — згадує Валерій. — А потім прийшла група розвідки і каже, що у них наказ стріляти. Вони постріляли й пішли, а проти нас розгорнули артилерію. Роботі кінець.

— Якось нас попросили пробити дорогу до російського бліндажа. Штурмовики зайняли ворожу посадку. Валера тільки задницею розвернувся до позицій росіян — і по ньому почав працювати снайпер. У нас вже є жарт, що якщо росіяни полюють на голови саперів, то у випадку з Валерою — на його задницю, — жартує Даниїл.

Спорядження саперів — 50 метрів мотузки, бронежилет, шолом, металошукач, саперна лопатка, автомат і два види щупів. Один з них не пропускає електричного струму, бо є міни, які вибухають через замикання. Спочатку сапери проводять розвідку — очима шукають вибухівку. Потім протикають землю щупами, шукаючи вкопані міни. Працюють на животі або навколішках. Якщо міну можна знешкодити без вибуху, її розбирають і віддають військовим. Інші міни підривають на місці. Для цього сапери риють окоп, накидають мотузку на міну й тягнуть.

— Якщо по нас не стріляють, то в один день можемо проводити розвідку, в інший розміновувати, — каже Валерій. — Швидкість розмінування залежить від багатьох факторів — обстрілів, кількості мін і вміння саперів.

— Але швидкість у розмінуванні заважає, — додає Теплий. — Чим повільніше, тим краще.

Картка Валерія для допомоги: 5375 4112 0950 3817 і посилання на банку.