Українська американка Алла Лопаткіна починала у США касиром, а тепер збирає мільйони доларів для фронту, переконує конгресменів підтримувати Київ і запалює (у прямому сенсі) на Burning Man — інтервʼю

Алла Лопаткіна переїхала до Сполучених Штатів Америки 23 роки тому — у 1999-му, з міста Тисмениця Івано-Франківській області. За цей час вона побудувала великий логістичний бізнес у Чикаго, відкрила власний благодійний фонд і доставила українську інсталяцію «Фенікс» на популярний фестиваль Burning Man. Раз на кілька місяців Лопаткіна зустрічається із сенаторами й конгресменами та переконує їх, що Україні потрібна підтримка у війні. Вона витрачає на допомогу і власні кошти — від початку повномасштабного вторгнення це мільйони доларів. Її фонд Ukrainian Resistance Foundation закуповує і передає медичне обладнання й автомобілі. А ще Лопаткіна, як і багато інших українців, взяла участь в аукціоні — придбала український прапор із підписом головнокомандувача Валерія Залужного за $69 тисяч. У вересні 2023 року президент Володимир Зеленський нагородив її Хрестом Івана Мазепи за підтримку України. В інтервʼю кореспондентці «Бабеля» Марії Жартовській Лопаткіна розповіла, як у США адвокатують допомогу Україні, чи втомилися Штати від війни, чи бояться поразки росії та чому проєкти на кшталт інсталяції на Burning Man важливі. Бонус — порада тим, хто виїхав з України через війну і намагається знайти себе.

Як ви переїхали до Сполучених Штатів і чому обрали саме Чикаго?

У 1999 році мої батьки виграли в лотерею Green Card, і ми вирішили переїхати до США. Я не хотіла їхати й зголосилася тільки тому, що була єдиною в сімʼї, хто хоч трохи говорив англійською. Додому планувала повернутися через шість місяців, але вирішила залишитися і скасувала зворотний квиток.

Коли ми мігрували, то був вибір між двома містами ― Нью-Йорком і Чикаго. У Чикаго було більше знайомих, які могли нам допомогти, тому обрали це місто.

Деякі люди роками грають у лотерею Green Card. Ваші батьки теж?

Ні, це був перший раз, коли вони грали. Тоді ще були паперові форми, які треба було заповнювати.

Скільки вам тоді було років?

Двадцять з половиною. Я бачила своє майбутнє в Україні, мала невеликий бізнес, у мене не було потреби переїжджати. Хоча підсвідомо завжди хотіла опинитися в трохи більшому місті з доступом до можливостей. Думаю, саме тому я і лишилася: побачила перспективи розвитку й майбутнього.

У вас були різні роботи у США, які саме?

Моя перша робота ― касир у пекарні на мінімальну погодинну зарплату. Пізніше я вступила до коледжу, щоб підтягнути англійську. Згодом почала працювати в банківських структурах. У США я кілька разів кардинально змінювала карʼєру й багато років тому опинилася в логістиці.

Яким чином?

Мій чоловік ― українець родом з Харківщини. Тривалий час він працював водієм вантажівки, його рівень англійської був мінімальним, мені доводилося поза своєю основною роботою бути для нього і диспетчером, й організатором, і бухгалтером. А з часом зрозуміла, що мені це подобається. Це індустрія, де постійно щось змінюється, багато можливостей для креативу, інновацій, це постійний рух.

Я довго працювала консультантом і керівником в інших логістичних фірмах. Потім викупила частину компанії, де працювала, ― інвестувала близько $200 тисяч. Я рада, що все-таки ризикнула, бо той рік був не найкращий в індустрії та економіці, проте ризик себе виправдав.

Який це був рік?

2019 рік.

Коли вводиш ваше імʼя в пошуковику, найчастіше зустрічається, що ви людина, яка купила прапор із підписом Валерія Залужного, волонтерка і голова логістичної компанії Nortia Logistics. Що зараз являє собою ваш бізнес?

Nortia Logistics другий рік поспіль потрапляє до рейтингу «50 найбільш швидко зростаючих компаній» бізнес-журналу Crain’s Chicago Business у Чикаго. Цього року ми були на пʼятому місті, минулого ― третіми. Оборот компанії минулого року становив майже $56 мільйонів, тому це вже компанія середнього розміру, у штаті приблизно 120 працівників. Це доволі прибутковий бізнес.

Серед працівників багато українців?

Серед офісних, адміністративних працівників приблизно 60% ― українці. Серед водіїв приблизно 35―40%. І минулого року ми наймали новоприбулих на роботу.

Щоб закінчити тему бізнесу: які у вас подальші плани на нього — розвиватися, масштабувати, відкривати якийсь новий бізнес?

Зараз у нас ребрендинг і зміна стратегії, для цього ми залучили українську маркетингову компанію Fedoriv agency. Я дуже задоволена рівнем кваліфікації, якістю досліджень і фідбеку.

Ви почали допомагати Україні — гуманітарна допомога, рятувальні автомобілі тощо. Благодійність почалася з 2014 року чи після повномасштабного вторгнення?

Із 2014 року ми завжди допомагали військовим, але це було не так масштабно, як зараз. Допомагали родинам з дітьми з вадами розвитку або проблемами зі здоровʼям, займалися паліативною допомогою. Було багато підопічних старших людей, які жили в селах, без родин. Допомагали продуктовими наборами, грошима. Також допомагали сиротинцям, підтримуємо фонд Revived Soldiers, який з 2014 року займається реабілітацією, лікуванням, протезуванням наших хлопців. Після початку повномасштабної війни мої знання і досвід з логістики стали у пригоді, а фінансові можливості дозволили допомагати масштабніше і нарощувати обороти.

Як саме в це залучений ваш фонд Ukrainian Resistance Foundation?

У нас є напрям, у рамках якого ми передаємо в Україну автомобілі швидкої допомоги та пожежні. Ми відправили 66 таких авто ― перші спонсорувала моя компанія. Зараз ми маємо партнерські відносини з кількома організаціями й фондами, які допомагають в закупівлі цих автомобілів і логістиці.

Днями ми відправили фуру з нашого складу в Ковелі з лікарняними ліжками й медичними матеріалами для госпіталю на Херсонщині. Купуємо автомобілі для передової, інші речі на запити підрозділів і лікарень.

Скільки на це вже пішло грошей?

Якщо говорити про фактичний фінансовий внесок або загальну кількість зібраної допомоги, то це десятки мільйонів доларів. Ми саме закінчуємо бухгалтерський аудит, і я не хочу кидатися цифрами, що можуть відрізнятися від фактичного звіту. Ми все опублікуємо.

Чи долучається до вас інший бізнес представників діаспори?

Ми отримували допомогу від українських фестивалів і приватних осіб, від інших бізнесів. Особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли потрібно було привезти допомогу, що надав донор з іншого штату. Коли в інших логістичних компаніях чули, що це гуманітарний вантаж, просили відшкодувати тільки пальне. Є мережа людей, які допомагають постійно, наприклад, сортувати медичні препарати у нас на складах.

У вас є ще один проєкт — простір C Ukraine у Чикаго, де продаються сучасні українські бренди, як-от Etnodim, Gunia, MustHave і багато інших. Розкажіть докладніше?

Ми називаємо його «український простір Чикаго», він розташований у самому центрі міста. Проєкт започаткували під егідою українського консульства в Чикаго та організації World Business Chicago, яка допомагає маленьким бізнесам у місті та громаді. Вони надають таким іміджевим проєктам порожні торгові точки. Біля C Ukraine є сусідній схожий простір, який обʼєднує Польщу, Казахстан, Киргизстан і, здається, Латинську Америку. Проєкт почався з ідеї показати жителям США, що українські продукти не тільки красиві, але й якісні, цікаві. Відгуки були надзвичайними. Також у просторі відбуваються різні події для громади ― від творчих вечорів до зустрічей українських бізнес-клубів і IT-кластера в Чикаго.

Приміщення вам надало місто, а як ви обираєте і закуповуєте бренди?

Є люди, які працюють саме з брендами ― шукають їх, знаходять контакти, пропонують їм взяти участь в цьому проєкті. Тоді ми відбираємо товари та закуповуємо їх. Як головний куратор я теж безпосередньо відбираю бренди, що представлені у просторі.

Цей проєкт прибутковий?

Потенційно ― так. Але він існує тільки три місяці, для висновків ще зарано. Ми відкрилися в туристичний сезон в Чикаго, а наступні сезони можуть бути іншими. На некомерційній основі приміщення нам дають до 23 жовтня, але місто може продовжити цей строк. І проєкт навряд чи буде повністю комерційним, адже й надалі залишатиметься простором для зустрічей та подій. Ми зараз переглядаємо фінанси й вирішуємо, у якому форматі він існуватиме в майбутньому.

Як часто ви бували в Україні?

За 23 роки я була в Україні два рази ― у січні та травні цього року. Я б з радістю приїхала ще, але у мене шестирічний син. Деякі проєкти забрали багато мого часу, тепер я хочу побути з ним. Але щойно зможу, обовʼязково буду в Україні.

Мені цікаві ваші відчуття від поїздки в Україну, оскільки я сама певний час живу в Канаді.

У мене були побоювання, що коли я приїду в Україну після 23 років, то почуватимуся туристом, що це не моє, що я американізована. Але, на моє велике здивування, щойно я опинилася в Києві ― відчула себе вдома. Деякі речі здивували, деякі ― неприємно, але вони не здавалися чужими.

Що здивувало приємно, а що — ні?

Приємно ― рівень диджиталізації, від розрахунків у кафе і ресторанах до замовлень навіть евакуаторів. Неприємно ― будинки, памʼятки архітектури в занедбаному стані.

Ви зустрічаєтеся із сенаторами й конгресменами у США, адвокатуєте потреби України. Як за цей час змінилося їхнє ставлення?

Воно стабільне. Є величезна група підтримки, особливо серед представників Демократичної партії, але багато і в Республіканській. Є певне упередження, що республіканці категорично проти підтримки України. Насправді таких небагато, але вони голосні.

У США є адвокаційні дні, коли представники громад і організацій домовляються зустрітися з конгресменами, щоб обстояти свої інтереси. У нас такі дні проходять що кілька місяців з допомогою Razom, Ukrainian World Congress, Ukrainian Congress Committee of America. Наступна поїздка у Вашингтон запланована, якщо не помиляюся, на другий тиждень жовтня. Це можливість для наших громад зустрітися з конгресменами й проговорити підтримку України. Питання різні: посилення санкцій, питання російського урану для американських атомних електростанцій, викрадення українських дітей росіянами та багато іншого. Ми попередньо готуємо теми й вже предметно говоримо з конгресменом або сенатором про те, який законопроєкт йому варто підтримати. І взагалі тримаємо ці питання в їхньому полі зору.

Вас туди запрошують як представника бізнесу, від фонду чи громади? Хто ще там із вами?

Я їздила від свого фонду Ukrainian Resistance Fondation. Фактично запрошують усіх членів української громади. Під час останньої зустрічі з нами були не тільки українці, але й представники сирійської та єврейської громад Чикаго, які підтримують Україну. Те, що росія робила в Сирії, вона потім зробила в Бахмуті, і це відгукується між нашими народами. Ця підтримка потрібна, аби світ побачив, що росія не просто один раз напала на сусіда. Це держава, у якої є історія агресії.

Підполковник армії США Олександр Відман в одному зі своїх інтервʼю в липні сказав, що США досі не відмовилися від бажання якось нормалізувати відносини з росією. У США досі бояться росію?

Був певний, не сказала б, що страх, настрій, що сильних поважають і з ними треба рахуватися. Мовляв, розуміємо, вам боляче, незручно, але вони сильніші, треба шукати компромісів. І така думка була популярна, мені здається, у перші 8―9 місяців війни. Саме цей наратив пропагувало російське лобі. Зараз є певна частина населення, що готова всіх мирити й з усіма дружити, бо ця війна не у них вдома, але таких небагато. Однак все менше людей зараз говорять про росію з повагою і захопленням, як це було до повномасштабної війни. Зараз росія десь нарівні з Північною Кореєю.

Ви сказали про російське лобі у Штатах — наскільки воно сильне?

Воно завжди присутнє. Зараз у США вже менше, але є в Південній Америці, Мексиці. І не треба його недооцінювати ― воно має вплив [на людей].

США видають росіянам все більше віз талантів. Також росіяни подають заяви про політичний прихисток, тоді як українцям ця опція недоступна, оскільки війна не є передумовою для політичного прихистку. Чи є у росіян свої адвокаційні групи, які зустрічаються із сенаторами й конгресменами?

Я знаю, що на попередніх двох адвокаційних зустрічах були представники російської громади, які виступали проти війни. Можливо, вони зараз не організовують відкрито адвокаційні дні. Але це не означає, що вони не спілкуються з конгресменами. І не забуваймо, що у Штатах є лобісти, які працюють за напівзакритими дверима і просуватимуть різні наративи ― що росіянам погано, вони не можуть повернутися додому, бо там небезпечно, будуть просити якихось статусів.

Колишній заступник міністра оборони Віталій Дейнега в одному зі своїх інтервʼю згадав вашу репліку про те, що Україна для Заходу починає бути схожою на Сирію чи Афганістан — країну, де лише стріляють і вбивають. Це так?

Є поняття war fatigue, або втома від війни. Протягом останніх 6―9 місяців війну обговорюють все менше. З іншого боку, західні медіа зараз активно пишуть про успіхи контрнаступу, роботу окремих підрозділів. Але нас справді починають прирівнювати до Сирії та Афганістану ― війна десь там, далеко. Тому інсталяція «Фенікс» зараз актуальна. Ми хочемо, щоб світове й американське суспільство почало сприймати Україну не тільки як жертву агресії, але й як державу з потужними можливостями, креативністю, інноваціями. Державу, втрата якої буде горем не тільки для самої України, але й для світу. Для цього ми маємо встановлювати певні емоційні звʼязки з культурою, мистецтвом, спортом. Ці теми легше тримати в медійному полі та з їхньою допомогою тримати тему війни. Це саме те, що може допомогти подолати war fatigue.

Той самий Дейнега писав, що його мрії відвезти українську інсталяцію на Burning Man 8 років, а метою вона стала в останні 2,5 року. Для вас це теж було мрією?

Ні, це мрія Віталія. Я знала про Burning Man давно, у мене багато друзів, які відвідували фестиваль роками. Але це не зовсім мій формат. Цього року я вперше брала там участь і відкрила Burning Man зовсім по-іншому, ніж уявляють люди, які там ніколи не були. Ми зустріли величезну кількість людей, підтримка України була надзвичайною. Нас підтримували й організатори, і відвідувачі, і команди інших митців, які привезли свої інсталяції. Ми зрозуміли, що люди побачать інсталяцію, приїдуть додому і говоритимуть про неї. Пізніше я отримала повідомлення від дівчини, яка спостерігала за спаленням «Фенікса». Вона була настільки розчулена, що розплакалася. Вона родом із Чикаго, але живе в Нью-Йорку. Вислала мені фото з браслетом I support Ukraine, який ми їй подарували. Зараз вона читає новини з України та розуміє масштаби трагедії.

Ви фінансували українську інсталяцію на Burning Man?

Так, я була керівником проєкту, головним менеджером і ще camp lead ― керівником табору, де ми всі жили. І я була кухарем табору.

Цьогоріч у пустелі Блек-Рок у штаті Невада, де проводять фестиваль, були зливи, тисячі людей застрягли, ви теж?

Ми заїхали із запізненням на два дні, бо застрягли через зливи. І наступні чотири дні працювали без перерв. Потім затопило ще раз, але у нас була потужна інфраструктура табору ― достатньо їжі, води, палива, щоб пересидіти наступні два дні. Це затримало наш виїзд і демонтаж інсталяцій, але ми хоча б перепочили. До нас у табір на запах плову чи борщу заходили різні люди. Це були звичайні люди, у яких була можливість дізнатися про Україну. Один з таких відвідувачів за два дні написав нам, що він працює зі спецефектами та піротехнікою і хоче поїхати в Україну, щоб зробити воркшопи для наших спеціалістів і допомогти їм вийти на ринок США. Він запитував, чи можемо ми допомогти з організацією. Ми погодилися, бо це дуже відома людина в піротехнічному світі.

Скільки коштувала участь у фестивалі, разом з табором і всім іншим?

Я ще не знаю остаточної суми, але це було недешево. Багато коштів пішло на інфраструктуру табору, але вона збережеться і на наступний рік.

Була ще одна українська інсталяція, яку не спалювали, — «Храм їжака» від «Спільноти бьорнерів України», присвячений українцям, які загинули внаслідок російського вторгнення.

Так, це було місце, куди люди могли прийти, принести свої спогади й біль. Цей храм присвятили тим людям бізнесу, мистецтва, культури, які більше не зможуть приїхати на фестиваль, бо їх забрала війна. Із нами працював піротехнік Володя Суворов, у них з батьком Олександром була провідна фірма з постановки піротехнічних трюків в кіно. Олександр загинув у травні минулого року. Коли Володя пішов подивитися на «Їжака», то побачив фото свого батька. Коли він повернувся в наш табір, я побачила, що він чимось збентежений. Сказав, що фотографію туди не надсилав. Тобто її надіслав хтось, для кого його батько теж був важливий. Ця історія показує, наскільки ми тісно поєднані в цьому світі.

Один з аргументів противників допомоги Україні — корупція. Вам доводилося про це чути та які контраргументи ви використовуєте?

Так, доводилося. І цей наратив просуває російське лобі. Мовляв, навіщо ви даєте Україні допомогу, усе одно розкрадуть. Контраргументи в тому, що суспільство змінюється, війна змінила багатьох, відбуваються кадрові зміни в багатьох урядових структурах. Будь-яка людина, яка повʼязана з політикою, розуміє, що корупція певною мірою існує всюди й викорінити її повністю неможливо. Американський уряд сильно контролює свою допомогу, і якщо ми хочемо й надалі її отримувати, то повинні бути відкриті до контролю і підзвітності.

В Україні критикують Штати за повільність. Системи ППО, літаки F-16, а тепер і ракети ATACMS — усе узгоджується дуже довго. США бояться поразки росії?

США бояться не поразки росії, вони бояться гуманітарної катастрофи в росії. Американське суспільство добре памʼятає «ніжки Буша» і розуміє, що 140 мільйонів людей, які зараз гучно підтримують путіна, потім так само гучно вимагатимуть буханку хліба і пляшку горілки. І хтось це повинен буде надати. США розуміють, що напевно це будуть вони. Тому є такий страх. І памʼятаймо, що ми все-таки не печива просимо, є певні бюрократичні процеси, що займають час. Невдоволення породжує думки про невдячність. Тому ми повторюємо, що це не невдячність, але кожна затримка ― це життя людей.

Особисте запитання — ви американізовані й думали, що в Києві почуватиметеся туристкою. Ви могли за цей час дистанціюватися від України, але продовжуєте допомагати. Яке це значення має для вас?

Я усвідомлюю, що втрата України для світу буде трагедією, яку багато хто не переживе. І для мене важливо, щоб країна, де я народилася, виросла, яку я справді люблю, де могили моїх предків і досі стоїть будиночок моєї бабусі, не просто існувала, а була успішною. І мала місце у світовому суспільстві, на яке вона заслуговує. Щоб це не просто був апендикс росії, а саме та країна, яку ми хотіли бачити. І я розумію її потенціал. Я не могла просто дистанціюватися, закинути донат на «Повернись живим» і умити руки. Я буду робити більше, знаючи, що можу робити більше.

Останнє запитання. За період повномасштабного вторгнення у Штати приїхали майже 200 тисяч українців. Багато хто з них цього не обирав. Наприклад, я приїхала в Канаду, куди ніколи не планувала їхати. Для когось я та, хто кинув країну в складний для неї час, для людей в Канаді — взагалі ніхто. Доводиться починати все спочатку, із сумом за домом і порожнечею всередині. Що б ви порадили людям на кшталт мене з вашого досвіду міграції?

Ваші почуття знайомі мігрантам будь-якої хвилі. Коли я поїхала в 1999 році, то чула ті самі слова від представників «старої» діаспори про те, що треба повертатися додому і будувати країну. І це боляче чути. Що ось, приїхали нові й роблять те саме, тільки дешевше, а ми роками працювали, щоб поставити свій бізнес. Але вибачте, це конкуренція.

А новоприбулим треба ставитися з відкритим серцем до всього. Так, можливо, деякі речі зараз «не ваші», здаються дивакуватими ці постійні посмішки й small talks, і ви думаєте, що ніколи до них не звикнете. Звикнете і за якийсь час сприйматимете це як своє, а коли повернетеся додому, будете так само тупо посміхатися кожному перехожому і перепрошувати, коли когось штовхнули. Не бійтесь асимілюватися, ви ніколи не втратите свою українськість. У вас буде досвід життя в іншому суспільстві, його треба прожити максимально. І не бійтеся мріяти. Коли ти відкритий світові ― він допомагає.

Алла Лопаткіна каже, що може робити більше, — і робить. І ви теж можете, задонативши на фонд «Повернись живим».