104 роки тому українці допомогли Польщі вистояти проти більшовиків і врятувати Європу від «революції на багнетах», але втратили власну державу. Згадуємо про «Диво на Віслі» — в архівних кадрах

У 1920 році кремлівські лідери планували принести на Захід «щастя і мир на багнетах», тобто встановити радянські режими у країнах Європи. Більшовики окупували більшу частину українських територій, наступною мала стати Польща. Тоді очільник Української Народної Республіки Симон Петлюра зважився піти на союз із поляками, щоб разом протистояти спільному ворогу. Щоправда, в обмін на допомогу довелось віддати полякам значну частину західноукраїнських земель. Спільними зусиллями польсько-українське військо змогло зупинити наступ більшовиків і зірвати їхні плани щодо «світової революції». Вирішальною стала Варшавська битва, а її переломним моментом — контрудар у фланг червоноармійців 16 серпня 1920 року. Цю перемогу назвали «Дивом на Віслі», а польський лідер Юзеф Пілсудський високо оцінив внесок Армії УНР. Та невдовзі поляки уклали з більшовиками мирну угоду, в якій замість незалежної УНР визнали Радянську Україну. «Бабель» коротко розповідає про передумови та перебіг Радянсько-польської війни та Варшавської битви й участь у ній українських військ, про що часто забувають.

Попри взаємні претензії в українців і поляків був спільний ворог. Від проголошення незалежності Польщі та України наприкінці 1910-х відносини між ними були далеко не дружніми. Поляки намагались захопити Галичину і взагалі планували розширити територію до кордонів Речі Посполитої 1772 року, тобто забрати собі майже всю Правобережну Україну.

На початку 1919 року Західноукраїнська Народна та Українська Народна республіки проголосили Акт злуки. Та на ділі ситуація була геть кепською. Окрім поляків, Україні доводилось боротися ще й з більшовиками та білогвардійськими монархістами. Восени 1919 року УНР фактично перетворилась на державу без території, затиснуту в районі Камʼянця-Подільського польською, Червоною та Білою арміями. Українське керівництво розуміло, що потрібно з кимось домовлятися. І голова Директорії УНР Симон Петлюра вирішив обрати кращий із найгірших варіантів — Польщу.

Тодішній очільник Польщі Юзеф Пілсудський побоювався, що Росія — хоч більшовицька, хоч монархічна — не обмежиться загарбанням України. І єдиним можливим союзником для Польщі лишалася, власне, УНР. На військове втручання країн Антанти, втомлених Першою світовою війною, Пілсудський навряд міг би розраховувати.

Після провального походу на Москву білогвардійського генерала Антона Денікіна у грудні 1919 року головною загрозою залишалися більшовики. Після цього українсько-польські переговори активізувалися і завершились укладанням таємного Варшавського договору в квітні 1920 року. За його умовами Польща визнавала право України на незалежність і зобовʼязувалася спільними військовими зусиллями звільнити українську територію від більшовиків. В обмін на це Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч, тобто Польщі мали відійти Галичина і частина Волині.

Цю угоду розкритикували з обох сторін. Польські націонал-демократи звинуватили Пілсудського в тому, що він відмовляється від усіх земель Речі Посполитої та псує відносини з росіянами замість того, щоб зосередитись на головному ворогові — Німеччині. Петлюру розкритикували його найближчі соратники в Директорії УНР. А галицькі українці образилися настільки, що розірвали Акт злуки. Міністр юстиції Директорії і досвідчений правознавець Сергій Шелухін наголошував, що з українського боку цей договір був складений юридично неграмотно. Він попереджав, що деякі нюанси дозволять полякам трактувати цю угоду так, як їм заманеться.

Більшовики не збирались обмежуватись Польщею. У Кремлі звучали гасла про те, «щоб через труп панської Польщі принести на багнетах щастя трудовому народу». Тобто влаштувати революцію і встановити радянську владу в Німеччині, а потім і в інших країнах Європи, щоб зрештою «напоїти червоних коней із Сени» й «встановити червоний прапор над Лондоном».

Плани радянізації Європи були не такими вже примарними. У Німеччині після поразки у Першій світовій набирав сили лівий рух. А в Угорщині навесні 1919 року місцеві комуністи на чолі з Белою Куном за більшовицьким зразком захопили владу і проголосили про створення Угорської Радянської Республіки. Кун відверто чекав на збройну допомогу Кремля. Ба більше, намагався експортувати комунізм у сусідню Словаччину. Улітку на її південних і східних територіях кілька тижнів проіснувала Словацька Радянська Республіка зі столицею у Пряшеві та Кошицях.

Тож радянські командувачі Микола Тухачевський, Семен Будьонний і Климент Ворошилов планували стрімким ударом з півночі прорвати польську оборону і захопити місто Данциг, щоб перекрити шляхи допомоги від Антанти. До кінця літа 1920 року більшовики збирались взяти Варшаву, а потім вийти на німецькі кордони та прорватися до Угорщини.

Браузер не підтримує відео

Протягом 1920 року воєнна ініціатива переходила від одних до інших. Наприкінці квітня майже 20 тисяч польських і 15 тисяч українських вояків форсували Збруч і перейшли в наступ. Їм вдалося швидко відтіснити більшовицьку армію. Уже 7 травня польсько-українські війська вступили до Києва. А за два дні влаштували спільний парад на Хрещатику. Наступати далі поляки не схотіли, а українцям бракувало на це власних сил.

У червні 1920 року більшовики підтягнули резерви й перейшли в контрнаступ. Тепер уже польсько-українські сили швидко відступали на захід. На початку липня більшовики вийшли до річки Збруч, а на початку серпня вже підступали до Варшави. Захопити польську столицю мали сили Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського. Більшовики заздалегідь створили маріонетковий Тимчасовий революційний комітет Польщі, який мав перебрати владу у Варшаві й оголосити про створення Польської Радянської Республіки. У цей час іноземні посольства масово виїжджали зі столиці Польщі.

Браузер не підтримує відео

Сили під час битви за Варшаву були приблизно рівними — понад 100 тисяч солдатів з кожного боку, включно з 14 тисячами вояків Армії УНР. Але більшовики мали перевагу в кавалерії, що забезпечувало їм мобільність. Перший етап битви почався 12 серпня в районі міста Радзимін, приблизно за 30 кілометрів від Варшави. Упродовж кількох наступних днів Червона армія, хоч і з тяжкими боями, поступово просувалася вперед. Вирішальним став контрудар польських частин 15—16 серпня під командуванням самого Пілсудського. Вони вдарили у фланг більшовицьким силам Західного фронту. Червона армія не змогла перехопити ініціативу і до кінця місяця була змушена відступити з великими втратами. Перемога під Варшавою ввійшла в польську історію під назвою «Диво на Віслі». Цю фразу поширювали політичні опоненти Пілсудського, аби применшити його заслуги як полководця і списати успіх ледь не на божественне провидіння.

Війська УНР успішно діяли й на інших ділянках фронту. Наприклад, не дозволили більшовикам прорватися за лінію Дністра, щоб перекрити шляхи постачання військових вантажів із Румунії до Польщі. А українські частини під командуванням полковника Марка Безручка наприкінці серпня 1920 року зупинили під Замостям Першу кінну армію Будьонного, яка рухалася на допомогу Тухачевському під Варшаву. Упродовж вересня та жовтня польсько-українські війська перейшли в контрнаступ і відтіснили Червону армію за Збруч. Петлюра сподівався звільнити якомога більшу частину Правобережної України від противника, доки той не встиг оговтатися. Але вже на початку листопада поляки припинили бойові дії та почали переговори з більшовиками.

Браузер не підтримує відео

Польща пожертвувала українськими союзниками в перемовинах із більшовиками. Одразу після перемоги в битві за Варшаву Пілсудський у запалі казав: «Від імені Польщі я закликаю: Хай живе вільна Україна!» Але досить швидко вдався до політичного прагматизму. Він розумів, що затяжної війни з більшовиками Польща не витримає. Тож варто було виторгувати кращі умови для себе, допоки ситуація не змінилася. До того ж на Пілсудського тисла численна парламентська опозиція, яка вимагала «припинити українську авантюру».

Зрештою на польсько-радянські перемовини в Ризі представників УНР взагалі не запросили. Тут спрацювали деякі правові нюанси Варшавської угоди, про які попереджав український урядовець Сергій Шелухін. У тексті договору поляки визнавали незалежність і зобовʼязувались не укладати угоди проти України, а не конкретно проти уряду УНР. З подачі більшовиків «незалежну Україну» на переговорах у Ризі мала представляти УРСР. І поляки на це погодилися, чим здивували очільника радянської делегації Адольфа Йоффе. У березні 1921 року сторони підписали Ризьку мирну угоду, поділивши між собою українські землі по річці Збруч.

Браузер не підтримує відео

Армія УНР залишилась і без союзників, і майже без зброї. Масового народного антибільшовицького повстання, на яке сподівався Петлюра, на українських землях не сталося. Йому так і не пробачили Варшавської угоди. А ще постаралась радянська пропаганда, розповідаючи, як «Петлюра продав Україну польським панам». Уже наприкінці листопада 1920 року під тиском Червоної армії майже 30 тисяч українських вояків перейшли Збруч і потрапили до польських таборів для інтернованих. Згодом в еміграцію до Варшави перебрався й уряд УНР. А Польща отримала передишку від радянської агресії до початку Другої світової війни у 1939 році.

Ви можете стати справжніми союзниками незалежних журналістів і підтримати «Бабель»: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.