Російські опозиціонери заговорили про компенсації для жертв війни, але забули про репарації. Ми нагадаємо, чому вони важливі та як їх можна отримати від агресора — історичний екскурс

Першого квітня 2023 року російські опозиціонери, які виїхали з країни, підписали «Берлінську декларацію». У ній вони узгодили спільні принципи та тези — визнали режим путіна і війну проти України злочинними, засудили імперську політику, виступили за свободу для військовополонених і політичних вʼязнів. Документ підписали економісти Сергій Гурієв та Андрій Іларіонов, колишній адвокат і блогер Марк Фейгін, колишній голова компанії ЮКОС Михайло Ходорковський, шахіст і політичний активіст Гарі Каспаров, бізнесмен Євген Чичваркін, колишній заступник міністра фінансів рф Сергій Алексашенко та інші російські політики-емігранти. Один пункт декларації одразу викликав суперечки. У ній немає ані слова про репарації для України, лише згадка про компенсації для жертв агресії. Спочатку на це звернув увагу історик, професор Інституту Європейського університету у Флоренції Олександр Еткінд, а потім й інші журналісти та публіцисти. «Бабель» розповідає, чим компенсації відрізняються від репарацій, як такі відшкодування зʼявилися та еволюціонували від античних часів до Першої та Другої світових війн і чому вимагати від росії треба саме репарацій та реституцій (так, це ще один важливий термін).

Репарації — це взагалі якась нова ідея? Раніше ще були якісь контрибуції

Протягом усієї історії війни завжди породжували фінансові зобовʼязання, які ми зараз називаємо контрибуціями. Або, якщо простіше, викупом. Поразка у битві чи війні могла мати катастрофічні наслідки для переможених — масову різанину, грабунки селищ, аж до тотального знищення. Тому часто простіше було одразу заплатити переможцям певну суму та передати якість цінності, щоб уникнути такої долі. Якщо переможці на таке погоджувалися.

У Стародавньому Римі цей принцип описували фразою vae victis — «горе переможеним». Якщо вірити римському історику Тіту Лівію, саме це сказав вождь кельтского племені сенонів Бренн, коли захопив увесь Рим, крім Капітолійського пагорба, приблизно в 390 році до н. е. І погодився залишити місто за 327 кг чистого золота. Самі римляни у 85 році до н. е. вирішили не добивати Понтійське царство та укласти мирний договір, але натомість зажадали від царя Мітрідата VI Євпатора контрибуцій — 80 кораблів та 3 000 талантів.

Такий формат контрибуцій у загальних рисах не змінювався аж до початку ХХ століття. Вони завжди базувалися на праві сильного. Наприклад, Наполеон Бонапарт при підписанні мирних угод з різними країнами завжди вимагав контрибуцій і майже завжди їх отримував. Після остаточної поразки у Битві при Ватерлоо союзники наклали контрибуції уже на саму Францію — 700 мільйонів франків.

Інколи умови виплати контрибуцій були прописані детально. Після перемоги у Франко-прусській війні канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк не лише вписав у Франкфуртський мирний договір умову виплатити понад 5 мільярдів франків протягом пʼяти років, але й зазначив, що від своєчасності виплат буде залежати, як швидко німецькі війська покинуть територію Франції.

Першою війною, за результатами якої запровадили новий тип відшкодування — репарації, була Перша світова.

І чим саме він був новий?

Контрибуції не залежали від того, хто саме був агресором у війні. Платив той, хто програв. У Франко-прусській війні фактичним агресором була Франція, тож контрибуції, які вона платила, можна було б назвати репараціями. Але, по-перше, у Франкфуртському договорі про це взагалі не йшлося, нікого особливо не хвилювало, хто саме почав війну, німці забирали гроші не як жертви агресії, а як переможці. А по-друге, німці не декларували, на що саме мають піти ці кошти. Вважалося, що контрибуції мають сплачуватися, як мінімум, на компенсацію військових витрат, навіть якщо переможцям особливо й немає чого відновлювати з цивільної інфраструктури.

Після закінчення Першої світової війни переможці вирішили підійти до справи по-новому. Для початку вони вирішили офіційно зафіксувати у мирному договорі, що саме Німеччина та її союзники відповідальні за початок війни. Тобто вперше в історії учасники війни зафіксували, що важливо визначити агресора. А потім почали вирішувати, за що саме Німеччина має сплатити кошти. Ідея просто «віджимати» стільки грошей, скільки треба, вважалася не цивілізованою. Тому зʼявився новий термін — «репарації» (від лат. reparatio — відновлення). Переможці натякали, що кошти, які має сплатити Німеччина, — це не «горе переможеного», а обовʼязок агресора відновити зруйноване.

Але виявилося, що у різних переможців різний погляд на те, як це має виглядати. Франція найбільше постраждала від боїв на своїй території, тож її цікавило відновлення інфраструктури та промисловості. Британія майже не постраждала, але втратила багато військових, тому бажала, щоб німці виплачували пенсії сімʼям загиблих. Президент США Вудро Вільсон переймався тим, щоб репарації йшли лише на цивільні потреби, а не були відшкодуванням військових витрат. А для США загалом було важливіше, як скоро країни Антанти зможуть повернути видані під час війни кредити.

Коли сіли рахувати, зʼясувалося, що включити в суму репарацій усе одразу неможливо, бо Німеччина просто не потягне таку суму. «Це означало б, що протягом двох поколінь німецькі робітники будуть нашими рабами», — казав потім британський премʼєр Ллойд Джордж.

Зрештою, жодна з країн так і не зупинилася на конкретній сумі, а німцям у 1919 році довелося підписувати Версальський мирний договір, не знаючи, скільки доведеться платити. Запрацювала Спеціальна комісія з репарацій, яка мала оцінити, з одного боку, рівень руйнувань і витрат, а з іншого — німецьку економіку та її платоспроможність. У 1921 році комісія підрахувала суму — 132 мільярди марок.

У Німеччині одразу розпочалася кампанія проти виплати репарацій, а країни-переможці почали давати їй відстрочки та пільги. В результаті до 1931 року Німеччина виплатила лише 10 мільярдів марок. І більшу частину цієї суми — з американських та британських кредитів, тобто переможці платили самі собі. У 1931 році президент США Герберт Гувер наклав мораторій на виплату німецьких репарацій. Вважалося, що подальші виплати призведуть до краху німецької економіки, а згодом — до революції й приходу комуністів до влади. Але сталося протилежне, у 1932 році до влади прийшли націонал-соціалісти, а режим Адольфа Гітлера уже взагалі нічого не платив.

Лише у 1949 році Федеративна Республіка Німеччина знову зобовʼязалася платити репарації за Першу світову, які довелося знову перераховувати після обʼєднання з Німецькою Демократичною Республікою в 1990 році. Останній платіж був у 2010 році.

Після Другої світової Німеччина також виплачувала репарації, але зовсім за іншою схемою. На Ялтинській та Потсдамській конференціях США, Британія та СРСР вирішили, що це будуть не грошові виплати, а репарації в натурі — майном, промисловістю, активами, золотом та іншими цінностями, працею німців. А інколи й територіями. Наприклад, Нідерланди в якості репарацій за окупацію отримали 69 квадратних кілометрів німецької землі, які у 1963 році повернули ФРН за 280 мільйонів марок.

Браузер не підтримує відео

Грошові виплати також були, але пізніше і за конкретними позовами. Наприклад, Югославія на державному рівні взяла репарації промисловим устаткуванням. Але у 1950-х ФРН окремо виплатила 80 мільйонів марок громадянам Югославії, які постраждали від нацистських експериментів на людях.

Останній раз питання репарацій за Другу світову порушувала Польща у 2017 році — вона зажадала від Німеччини 1,3 трильйона євро репарацій, мотивуючи це тим, що у ХХ столітті репарації отримала радянська колонія, а не справжня Польща, і СРСР контролював їх розподіл. Німеччина відмовилася обговорювати нові репарації, її офіційна позиція — питання було остаточно закрите ще у 1950-х. А компенсації конкретним жертвам політики нацистів країна і так продовжує виплачувати.

А що ж таке компенсації? Що мають на увазі російські опозиціонери?

Важко сказати. У широкому значенні, компенсації — це будь-яке грошове відшкодування матеріальних збитків чи моральної шкоди. Наприклад, окупанти викрали з музеїв цінні експонати. Вони мають здійснити реституцію, тобто повернути саме ті експонати, які вкрали. Але якщо це неможливо, бо експонати, наприклад, знищені, тоді виплачують компенсацію грошима. До речі, реституція викраденого майна — це важливий пункт будь-яких угод з державою-агресором, але про неї у «Берлінській декларації» також нічого немає.

Готовність держави платити персональні компенсації жертвам не завжди означає, що вона готова визнати свою провину офіційно. Наприклад, так було з Японією після Другої світової війни. Японія анексувала Корею в 1910 році, і до 1945 року та була її колонією. За цей час майже вісім мільйонів корейців пройшли через рабську примусову працю, в тому числі понад 200 тисяч жінок японці тримали у сексуальному рабстві. Лише чверть цих жінок дожили до кінця Другої світової війни.

У 1965 році, коли Японія та Південна Корея встановили дипломатичні відносини, японці спробували закрити це питання за допомогою субсидій для корейської економіки на $300 мільйонів і пільгових кредитів ще на $500 мільйонів. Але жертви експлуатації та їхні родичі вимагали персональних компенсацій, тому у 1995 році зʼявився приватний «Фонд азійських жінок», до якого японський уряд передав один мільярд єн. З цього фонду мали йти гроші не лише кореянкам, але й жінкам Філіппін, Тайваню, Нідерландів та Індонезії, які постраждали від японської окупації.

Але виявилося, що більшість кореянок не влаштовує така форма компенсації, бо фонд був приватним, а вони вимагали саме офіційних компенсацій та вибачень від японського уряду. У 2018—2019 роках епопея з компенсаціями призвела до торговельної війни між Японією і Південною Кореєю.

Японія стверджує, що угода 1965 року була остаточною, Корея — що тоді мова йшла про угоду між державами, а тепер проти Японії позиваються конкретні жертви, які вимагають індивідуальних компенсацій. У 2021 році тодішній премʼєр Японії Суґа Йосіхіде вибачився за воєнні злочини, але важкі перемовини між державами тривають досі.

То вимагати треба саме репарацій?

Якщо коротко, так. Бо саме репарації — це термін, який означає, що одна держава щось винна іншій за руйнування та інші збитки, повʼязані з агресією. Будь-які компенсації та реституції є лише частиною цього процесу.

Деякі держави відмовляються від репарацій на користь інших форматів допомоги. Наприклад, Китай довгі роки вимагав репарацій від Японії за окупацію та супутні репресії, які тривали з 1937 по 1945 рік, але домовитися сторони не могли. Японія, як і у випадку з Кореєю, намагалася будь-що уникнути виплати офіційних репарацій. Коли у 1978 році до влади в Китаї прийшов поміркований Ден Сяопін, знайти оптимальний для всіх варіант усе ж вдалося. Китай відмовився від ідеї репарацій, а Японія натомість інвестувала багато грошей у розвиток китайської економіки. Спочатку мова йшла про довгострокові позики у 5 мільярдів 540 мільйонів єн. Але загалом до 2022 року, коли програма інвестицій завершилася, Японія вклала у китайську економіку понад 3 трильйони єн позик та 157 мільйонів єн безоплатної допомоги.

Кардинально інший формат відшкодувань обрали за результатами Війни в Перській затоці. Ірак був агресором, напад на Кувейт спричинив значні руйнування, особливо нафтогазової інфраструктури, які зачепили не тільки Кувейт, але й, наприклад, сусідню Саудівську Аравію. У 1991 році запрацювала Компенсаційна комісія ООН, яка приймала будь-які позови про компенсації — від приватних осіб, від компаній, від урядів та міжнародних організацій. Загалом — понад 2,5 мільйона позовів, з яких 1,5 мільйона комісія прийняла. Підсумувавши усі ці позови, вона призначила Іраку репарацій на $52 мільярди. У 2021 році уряд Іраку заявив, що виплатив усе необхідне.

У будь-якому разі саме репарації, які одна держава виплачує іншій державі, та реституції вкрадених цінностей залишаються базовою вимогою до будь-якого агресора. Інші формати — компенсації конкретним жертвам, позики чи інвестиції — можна обговорювати лише тоді, коли є згода на виплату відшкодувань загалом.

На відміну від репарацій, донати на якісну журналістику — справа добровільна і просто приємна: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: paypal@babel.ua