Торік Мінкультури звільнило директорку музею Голодомору Олесю Стасюк. Колеги говорять, вона завищила кількість жертв геноциду, збагатилася на їхніх преміях і майже повернула собі посаду. Велика історія

Сьомого вересня 2021 року в Києві відбувся Міжнародний форум, присвячений масовим штучним голодам, які в Україні в ХХ столітті організовувала радянська влада. На заході зібралось багато відомих людей — виступав тоді ще голова парламенту Дмитро Разумков, третій президент Віктор Ющенко, голова ПЦУ Митрополит Епіфаній і голова Міністерства культури Олександр Ткаченко. Головною сенсацією форуму стала нова цифра жертв Голодомору 1932—1933 років — 10,5 мільйона українців. Це майже втричі більше за офіційно прийняту — 3,9 мільйона. Головними публічними апологетами нової теорії стали тоді ще директорка Національного музею Голодомору Олеся Стасюк і колишній заступник голови СБУ Микола Герасименко, який багато років займався цією темою. До форуму вони навіть видали окрему книжку про те, як зʼявилася нова цифра. Книжка і сам форум стали початком гучного скандалу в зазвичай спокійному музейному житті. Кілька наукових установ і багато відомих науковців виступили проти нового підрахунку і вказали на фальсифікації. Згодом співробітники музею Голодомору неофіційно, в соцмережах почали звинувачувати директорку в тому, що вона виписувала їм великі премії і частину забирала собі, а колишній СБУшник Герасименко неформально керував музеєм і погрожував тим, хто відмовлявся виконувати його вказівки. У червні 2022-го Мінкультури звільнило Стасюк, однак у квітні 2023-го через суд вона поновилася на посаді й скоро може повернутися в музей. «Бабель» вперше зібрав не анонімні свідчення співробітників музею і розповідає його історію. У ній знайшлося місце для великих (як на музейників) грошей, погроз, чвар і значно менше — для національної памʼяті. Олеся Стасюк, попри обіцянки, розказати свою версію історії та відповісти на запитання відмовилась.

1.

Ідея створити меморіальний комплекс жертв Голодомору виникла за часів президента Леоніда Кучми. У 2002 році він підписав указ про вшанування пам’яті жертв, однак збудував музей уже наступник Кучми — Віктор Ющенко. Визнання Голодомору геноцидом на законодавчому рівні було частиною його гуманітарної політики. У 2006 році відбувся конкурс на найкращий архітектурний проєкт меморіального комплексу. Переміг спільний проєкт народного художника Анатолія Гайдамаки та архітектурного бюро «Проєктні системи ЛТД». У серпні 2009 року відкрили першу чергу музею — збудували залу памʼяті, стелу-свічу, встановили памʼятники янголів та дівчини, яка тримає пʼять колосків. Власне, усе те, що існує протягом останніх дванадцяти років.

Будівництво другої черги мали почати після 2010-го. Але того року на виборах переміг проросійський кандидат Віктор Янукович, і проєкт заморозили. У 2010-му Янукович на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи в Страсбурзі виступив проти визнання Голодомору геноцидом. Того ж року тодішній міністр освіти Дмитро Табачник розкритикував будівництво музею Голодомору — мовляв, воно порушує охоронну зону Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Грошей на будівництво музею так і не виділили. Ходили чутки, розказує «Бабелю» колишній директор Інституту національної памʼяті Володимир Вʼятрович, що Янукович взагалі хотів ліквідувати музей. Але співробітники музею, згадуючи ті часи, говорять, що сильного тиску з боку влади не відчували. Виставки проходили, свідчення очевидців збирали, і всі потреби музею держава фінансувала, окрім будівництва другої черги. А без цього було затісно, бо зала памʼяті музею — це невелике приміщення, розмістити там експозицію, фонди та адміністрацію важко.

До 2015 року музей очолював Віктор Діденко — артилерист і полковник у відставці. На посаду його у 2009 році, ще за часів президентства Ющенка, запросив тодішній директор Інституту національної памʼяті Ігор Юхновський. Співробітники згадують, що Діденко хоч і був дещо авторитарний і вимагав суворої дисципліни, але прислухався до іншої думки, бо сам досвіду музейної роботи не мав.

У 2015-му, коли президентом уже був Петро Порошенко, міністр культури Вʼячеслав Кириленко звільнив Діденка і на його місце призначив Олесю Стасюк. Порекомендував її міністру тодішній голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Стасюк за освітою вчителька музики та українознавства, на той момент кандидатка історичних наук. Разом із В’ятровичем працювала в Громадському комітеті з вшанування памʼяті жертв Голодомору виконавчим секретарем. Цей комітет створили в листопаді 2010 року на противагу політиці Януковича.

У день призначення Стасюк приїхала в музей, але потрапити всередину не змогла — Діденко зачинив двері на ключ, а сам замкнувся в кабінеті.

— Стасюк стояла під дверима і не могла увійти, — розповідає «Бабелю» Анна Сокиріна, тоді учений секретар музею, а зараз — заступниця в. о. директорки. — Працівники не розуміли, що робити.

Діденко хотів, аби весь колектив звільнився разом із ним на знак протесту, але частина музейників відмовилась. Під музей приїхали журналісти й поліція. Хтось зі співробітників бухгалтерії відчинив вікно. З вулиці нову директорку підсадили, і так вона вперше потрапила на робоче місце.

Перше, що зробила нова директорка, згадує Сокиріна, — почала викликати до себе співробітників невеликими групами й просила писати заяви на звільнення за власним бажанням, без дати. Людей ніхто не звільняв, але їхні заяви лишались у директорки. Скаржитися на це в розпал скандалу з попереднім очільником ніхто не наважився. Коли емоції вщухли, в музей приїхали міністр Кириленко, В’ятрович та керівник відділу музеїв Мінкультури Василь Рожко. Колектив вирішив: це означає, що всі дії Стасюк схвалені «згори».

— Були розмови, що Рожко був проти призначення Стасюк, бо вона ніколи не працювала в музеї, а В’ятрович відповів, що бере її на себе, бо вона людина з команди, — згадує нинішня в. о. директорки музею Голодомору Леся Гасиджак.

У 2015-му Стасюк покликала її до себе в заступниці. Вони знали одна одну з 2007 року, коли працювали у фонді Віктора Ющенка «Україна 3000». Разом вони пропрацювали майже рік, без сварок і конфліктів.

— І раптом Олеся викликає мене до себе в кабінет. Заходжу, а вона стоїть біля вікна й плаче. Каже: «Мені сказали тебе звільнити». «Хто?» — перепитую. Вона натякнула на Вʼятровича.

Гасиджак звільнилася, але не надовго. Менше ніж за рік, у листопаді 2016 року, Стасюк знов покликала її на роботу, бо була вагітна та йшла в декрет. Попросила колишню колегу повернутися, пояснила, що потрібна своя людина в музеї, бо її хочуть підсидіти.

— Оці її фрази, що навколо вороги і всі її хочуть підсидіти, — лунали все частіше, — згадує Гасиджак.

З декрету Стасюк повернулася в музей під кінець 2017 року, а у 2018-му почалися приготування до 85-х роковин Голодомору. Заходи планували по всій країні, у Києві мав пройти міжнародний форум «Україна памʼятає, світ визнає!», який організував музей Голодомору та Інститут національної памʼяті. Вʼятрович, як директор інститут, наполягав, щоб на нього запросили американську дослідницю та журналістку Енн Епплбом, яка написала книжку «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». Стасюк була категорично проти. Вона називала книжку антиукраїнською, посилаючись на те, що авторка відмовляється визнавати Голодомор геноцидом.

— Стасюк атакувала Епплбом, бо в неї в книжці не було написано, що загинули десять мільйонів людей, — згадує зараз Вʼятрович. — Стасюк чомусь одразу зосередилася на питанні кількості жертв Голодомору. Всі, хто називав менші цифри — 3,9 мільйона, були недостатніми патріотами. Потрібно було казати про сім чи десять мільйонів жертв.

2.

У 2019 році Міністерство культури достроково провело конкурс на посаду директора музею Голодомору. Поспішали, бо до влади прийшла команда Володимира Зеленського, а в Стасюк трудовий контракт закінчувався лише в 2020-му. Тож тодішній голова Мінкультури Євген Ніщук вирішив встигнути продовжити повноваження Стасюк. Вона перемогла — інших кандидатів не було.

— Після цього ставлення Олесі Олександрівни до співробітників різко стало погіршуватися, — згадує Анна Сокиріна.

Історик Віктор Брехуненко, який тоді очолював Інститут вивчення Голодомору, додає, що в інституті створили систему доносів.

— Вона мене викликає і каже: «На вас донесла ваша заступниця. Тільки не кажіть їй про це, бо тоді вона не буде мені на вас доносити», — розповідає Брехуненко. — Уявіть цю ситуацію!

У 2019 році три благодійні організації створили Міжнародний благодійний фонд розвитку музею, його очолила Гасиджак, яка далі працювала замом Стасюк. Також у музеї зʼявився Інститут дослідження Голодомору, і загальний штат двох установ розширився до 69 вакансій. Стасюк добилася, щоб співробітникам підвищили невисокі зарплати. Ставку кожного працівника помножили на коефіцієнт 3,7. Систему коефіцієнтів влада ввела, щоб стимулювати людей іти в державні заклади культури. Коефіцієнт 3,7 був найбільший із можливих. Якщо раніше оклади були приблизно 2—10 тисяч гривень, то після підвищення діапазон змінився — від 8 до 40 тисяч. Сама Стасюк у 2020 році на руки отримувала 50 тисяч гривень.

На додачу до зарплат директорка виписувала співробітникам і собі великі премії — до 13 окладів. Наприклад, у 2019 році вона отримала дві премії на суму 200% окладу, а це понад 100 тисяч гривень. Заступник директора Святослав Вовкун, він же кум Стасюк, у 2019-му отримав за рік 895% премії (понад 230 тисяч гривень), у 2020-му — 760% (майже 200 тисяч), і наступного року — 224% (понад 50 тисяч), розповідає Гасиджак. Ще одна заступниця Стасюк — Юлія Коцур — у 2019 році отримала 819% премії (понад 250 тисяч гривень), у 2020-му — 850%, у 2021 — 217%. Перша заступниця Ірина Батирєва у 2019 році отримала 1 300% премії (понад 250 тисяч), а у 2020-му — 615% (понад 100 тисяч). Розмір премій був різний — хтось отримував 5%, хтось 250% на місяць.

— Коли Стасюк запропонувала мені роботу, я спитала про зарплату, вона відповіла: «Ну скільки тобі треба?» Я кажу: «Почекай. Ви бюджетна установа, фіксовані зарплати». А Олеся каже: «Тисячі доларів тобі буде достатньо?» Я, звісно, погодилася, — розповідає колишня заступниця Стасюк Ірина Батирєва.

Але з першою зарплатою вона отримала більше, ніж очікувала — майже 90 тисяч гривень. Стасюк попросила її зняти ці гроші й занести їй.

— Я коли побачила 90 тисяч, офігіла. Що це? Підійшла до Олесі, вона пояснила, що в музеї є вакансії. За їхній рахунок вдалося зекономити гроші. Вона розкидала залишок зарплатного фонду між своїми людьми і таким чином зможе купити в музей компʼютери. Ну, думаю, компʼютери ж потрібні. Може, це нормально, — говорить Батирєва.

Після компʼютерів Батирєва вже несла гроші на щось інше — так тривало два роки. Ірина заносила Стасюк конверти з преміями й помічала, що те саме роблять інші. Одного разу Батирєва сказала Стасюк, що в музеї є вакансії, треба найняти людей, бо колектив не справляється з навантаженням. Директорка, за словами Ірини, почала емоційно пояснювати, що за рахунок вакансій нараховує премії співробітникам і потім розподіляє гроші, бо всіх брала на нормальні зарплати, які покриває таким чином.

Так само отримували премії, а потім частину грошей готівкою заносили директорці щонайменше ще двоє співробітників музею. Вони підтвердили це «Бабелю» на умовах анонімності — бояться помсти колишньої керівниці. Обом колегам Стасюк казала, що гроші використовує, щоб створити аудіогід — перекласти експозицію 33 мовами. Конверти ці двоє працівників заносили два місяці.

— Вона особисто викликала в кабінет і називала суму, яку потрібно принести. Говорила: «Я вам там 17 тисяч премії нарахувала, 15 принесіть мені, а дві лишіть собі», — на умовах анонімності розповідає один зі співрозмовників «Бабеля».

— Вона завжди аргументувала, що це на потреби музею — то на дизайнера, то на фотоапарат. Я спочатку думав, чому б і ні, але з часом зрозумів, що це відбувається щомісяця. Мій колега звільнився через це. Ми хотіли, щоб до нас уже прислали хоч якусь фінансову перевірку і зупинили це, але нічого такого не було, — каже другий співрозмовник.

У колективі жартували, що в день зарплати в їхньому районі в банкоматах закінчуються гроші. Також деякі співробітники нарікали, що директорка часто використовує колег, щоб владнати особисті справи — просить здати взуття в ремонт, віднести речі в хімчистку або ж відвезти карнавальні костюми на свято її дітям. Багато людей звільнялося, когось звільняла Стасюк.

— Вона казала, як пʼятьох звільниш — всі інші сидять спокійні, — згадує Батирєва.

Аудіогід, на який директорка збирала готівку з премій співробітників, музей таки отримав. Над ним працювали рік, а користувалися пів року. Спершу почалася друга хвиля коронавірусу, і музей закрили на карантин. Потім експозицію змінили, і все потрібно було переозвучити, але робити цього не стали. Зараз старий аудіогід нікому не потрібен.

Згідно з документами своїх грошей на його створення музей не витрачав — це благодійна допомога від генерал-лейтенанта СБУ Миколи Герасименка.

3

Герасименко в гучному скандалі навколо музею виник не одразу, але про нього в приватних бесідах весь час говорили співробітники установи. За їхніми словами, з 2020-го він постійно був поряд зі Стасюк — приходив щодня в музей, роздавав завдання, і якщо хтось відмовлявся їх виконувати, натякав, що має серйозні звʼязки в СБУ. Музейники в це вірили і намагалися не конфліктувати.

Герасименко ще в Радянському Союзі закінчив Харківський юридичний інститут, потім — вищі курси КДБ, став слідчим, а з 1992 року працював у СБУ. За президентства Віктора Ющенка, з 2007 по 2009 рік, був заступником глави Служби — начальником Слідчого управління. Курував справу проти організаторів Голодомору, якою займалась СБУ. Саме під час розслідування цієї справи зʼявилися дані про 3,9 мільйона жертв Голодомору.

Десять з половиною мільйонів жертв — опосередковано також результат роботи СБУ. У жовтні 2019 року музей звернувся до Служби з проханням встановити виконавців Голодомору-геноциду. Слідчі відкрили кримінальне провадження та призначили досудові експертизи, їх виконував музей та інші наукові інституції. З усіх зібраних документів зробили книжку «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань». Упорядниками стали Герасименко і Стасюк. Книгу видали до вересневого форуму про штучні голоди, де Герасименко озвучив нову цифру жертв. Експертизи, що її підтвердили, підписали 19 науковців. Серед них доволі авторитетні — професор та історик Володимир Сергійчук, професор Василь Марочко, правознавець-міжнародник Володимир Василенко, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман.

Майже одночасно з цим видавець збірки Марко Мельник заявив, що музей не розрахувався з ним і винен 100 тисяч гривень. Мельник стверджував, що на етапі підготовки книги до друку текст багато разів переробляли, дані виправляли, перший наклад знищили, а той, що роздали учасникам форуму, друкував не він, але під маркою його видавництва.

Директор Інституту національної памʼяті Антон Дробович вивчив документи, на підставі яких музей заявив про 10,5 мільйона жертв, і стверджує, що знайшов у них багато помилок і перекручувань. Наприклад, дослідники брали кількість жертв у найбільш постраждалому районі України і використовували цей показник для інших територій, де цифри мали бути меншими. Також автори перекручували цитати й маніпулювали цифрами — наприклад, якщо якийсь дослідник писав, що жертв було від 5 до 7 мільйонів, то завжди використовували більшу цифру. Герасименко раніше зауважував, що саме така методика у випадку з голодом правильна.

— Я показував Стасюк і Герасименку, що ось тут і тут перекручені й завищені цифри, а вони казали, це технічна помилка. Всіх обурило ще й те, яким методом просувалася ця цифра, — не як предмет для наукової дискусії, а насаджуванням. Тільки так і не інакше.

Перша заступниця Стасюк Батирєва — одна з тих, хто займався перерахунком. За її словами, експертизи писали на її робочому компʼютері. Над ними працювала вона та ще кілька співробітників. Відмовитися було неможливо, бо це розпорядження директорки.

— Герасименко приходив у музей щодня і був, як у себе вдома, хоча не працював у нас. Ми якось чули, що він каже: «Я тут у сєбя. Под свєчкой», — каже Батирєва. — Він казав, що потрібна красива цифра — сім, десять чи навіть пʼятнадцять мільйонів загиблих. Але більше ніж 10,5 зробити не змогли — даних не вистачало.

За її словами, науковці, які підписали висновок про нову кількість жертв, часто не знали, що саме підписують — писали за них. Частина з них працювали в Інституті дослідження Голодомору і завдяки Стасюк отримували високу зарплату.

«Бабель» кілька разів звертався до Олесі Стасюк по коментарі. Спочатку вона погодилася, але потім скасувала інтервʼю — сказала, що вона та її діти хворіють. Під запис спілкуватись відмовився і Микола Герасименко, сказав, що не довіряє журналістам. На його думку, науковці й усі, хто не погоджуються з новою кількістю жертв, — це «пʼята колона», і просувають московські наративи. Він наполягає, що Дробович не визнає Голодомор геноцидом, а Вʼятрович взагалі не розуміється на цьому питанні. Стасюк, навпаки, — фахівчиня міжнародного рівня у вивченні Голодомору. Він також вважає, що в майбутньому цифра жертв може зрости до 15, а, може, і до 21 мільйона. Встановити правду — один із його життєвих пріоритетів, бо його родина загинула під час геноциду.

Він не заперечує, що у 2019—2021 роках часто приходив у музей, але робив це на громадських засадах і тому, що там зберігається багато матеріалів, які необхідні були для перерахунку кількості жертв. Співробітників він не залякував. Навпаки, говорить, що зараз це робить Гасиджак та заступниця міністра культури та інформаційної політики Катерина Чуєва, яка курує у відомстві музейний напрямок.

5.

У грудні 2021-го Леся Гасиджак читала новини у своєму кабінеті, коли туди увірвалася Стасюк. Вона лютувала. Замахнувшись, спробувала вдарити Гасиджак, і та ледь встигла перехопити її руку.

— Стасюк кричала: «Що ви собі дозволяєте?! Що ви розпочали?! Я вас знищу!» — розповідає Гасиджак «Бабелю». — Я намагалася щось сказати, зрозуміти, я була просто в шоці.

Після цієї зустрічі Гасиджак написала заяву в поліцію про погрози.

— Це була одна з найбільших криз, яку переживав музей, — вважає Гасиджак. — Всі згадували жарт покійного науковця Івана Дивного. Він казав, що стела-свіча, яка стоїть біля входу в музей, — це громовідвід, по якому туди спускаються чорти і притягують скандали.

Того ж місяця Стасюк до себе викликав міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко. Він хотів зʼясувати, чому музей наполягає на цифрі 10,5 мільйона. Стасюк не прийшла, бо пішла на лікарняний. На роботу в музей від грудня 2021 року вона більше не приходила, не зʼявилася навіть 24 лютого 2022-го, коли багато інших очільників музеїв розбирали колекції й ховали у фондах. Експозиція музею Голодомору залишалася на стендах. Її сховали лише у квітні, після деокупації Київщини.

У червні 2022-го Мінкультури звільнило Стасюк. У наказі вказали, що вона неналежно просувала визнання авторитету музею на державному та міжнародному рівнях. Стасюк відповіла, що сумлінно виконувала обовʼязки директорки, а звільнили її в той час, коли вона презентувала новітні дослідження. Також вона звинуватила Ткаченка у використанні своєї посади, щоб закрити їй дорогу в медіа, і буквально одразу відзвітувала про кількість інтервʼю, які дала за час «блокади».

Виконувати обовʼязки директорки Мінкультури призначило Лесю Гасиджак. Вона погодилась і в перші ж місяці роботи відчула, що репутація музею похитнулася. Інститут почав організацію наукової конференції, але частина запрошених дослідників відмовилася — пояснили, що поки не хочуть асоціюватися з цією установою. На конкурс на посаду директора Інституту досліджень Голодомору з тієї ж причини не відгукнулась жодна людина.

Через повномасштабне вторгнення річний бюджет музею зменшили приблизно на третину. Співробітники працюють неповний робочий тиждень, премій у 2023 році немає.

— До мене підходить співробітник і каже: «Мені байдуже, хто директор. Головне, щоб була зарплата», — розповідає Гасиджак. — Він про те, що при Стасюк у нього була премія, а тепер її немає. І що йому сказати?

Стасюк досі має шанси зайняти свій колишній кабінет. Третього квітня 2023 року суд у Коломиї, де Стасюк оформилась як внутрішньо переміщена особа, поновив її на посаді. Підстава — неправильно оформлені накази про звільнення. Зараз Мінкультури готується до апеляції, яка має пройти в Івано-Франківську.

У Міністерстві культури та інформаційної політики «Бабелю» заявили, що звільнили Стасюк на законних підставах. Ще в листопаді 2021 року МКІП попросило пояснити, чому вона просуває нову цифру жертв, а опонентів звинувачує в антиукраїнській позиції. До червня 2022-го, всупереч умовам трудового контракту, Стасюк цього так і не зробила. 19 квітня МКІП оскаржив рішення Коломийського міського суду.

Гасиджак говорить: якщо Мінкульт програє апеляцію, вона забере речі й піде, будувати барикади чи пролазити в музей через вікно не збирається. У всякому разі Стасюк буде директоркою лише до середини лютого 2024-го — потім у неї закінчиться трудовий контракт, а новий конкурс вона навряд виграє.

Володимир Вʼятрович визнає, що дарма рекомендував Стасюк на посаду директорки. Її захопила ідея перерахунку жертв Голодомору, яка згодом стала навʼязливою — це не наука, а самі емоції. Що стосується Гасиджак, вона, на думку Вʼятровича, змогла трохи загасити скандал, але потонула в музейній рутині і не налагодила нормальну інформаційну роботу.

Однак головна проблема лишається — через внутрішні чвари українських істориків і вражаючу різницю між їхніми підрахунками жертв Голодомору, міжнародні дослідники стали більш прискіпливо ставитись до цієї теми. Дробович говорить, що в Інституті національної памʼяті лежать листи від міжнародних науковців з Європи та США, які просять пояснити, як міг статися такий скандал. Якщо Герасименко і Стасюк підуть далі і, як анонсують, почнуть доводити, що жертв насправді було 15+ мільйонів, довіри стане ще менше. Опоненти Герасименка навіть закидають, що колишній співробітник КДБ робить все це в інтересах росії. Він відповідає, що «пʼята колона» — це вони.

Більшість дослідників Голодомору взагалі пропонують припинити перераховувати жертви, бо отримати точну цифру стільки років потому, ще й на основі перекручених радянською владою статистичних даних, неможливо.

— Фокусуватися виключно на цифрі загиблих — хибний шлях, — каже Дробович. — Є факт — це був геноцид, загинули мільйони людей. Крапка.