Рідні зниклих на війні здають ДНК-тести по кілька разів, результати губляться, а інколи в моргах плутають людей і ховають під іншими прізвищами. Чому все пішло не так ― історія однієї родини

Солдату Вадиму Стадченку-Гальоні було 26 років, коли він зник у липні 2022 року. У серпні його мамі Вірі Стадченко повідомили, що син у полоні. За кілька тижнів подзвонили і сказали, що її сина помилково поховали чужі люди. Віра кілька разів здавала зразки ДНК, отримувала суперечливі повідомлення від військової частини та побратимів сина. Тепер вона чекає, поки третій тест розшифрують у Гаазі. ДНК-тестування в теорії має бути найнадійнішим способом ідентифікувати загиблих. На практиці родичі стикаються з великою кількістю проблем — поліція відмовляється порушувати справу про зникнення, ДНК-зразки губляться і їх доводиться перездавати, слідчі не пояснюють, що відбувається, на результат треба чекати місяцями, а іноді він іще й помилковий. Кореспондентка «Бабеля» Оксана Расулова поговорила з Вірою про історію її пошуків, із волонтерами, які доставляють тіла з моргів, із Патронатною службою «Азову», що допомагає рідним здавати ДНК-тести. А також з міжнародною організацією, яка пропонує Україні систему, перевірену на Балканах. Розповідаємо, як працює ДНК-тестування, що в цій системі пішло не так і чому вона наразі не діє.

1.

Вірі Стадченко 49 років. Вона заходить до хати і перше, що кладе на стіл, це зелену теку з документами та фотографію її зниклого сина Вадима. Окрім столу, в цій кімнаті майже немає меблів — Віра сюди приходить лише доглядати за сестрою з ментальною інвалідністю. А ще вона доглядає за синовим будинком. Син зник у липні 2022 року.

Віра з Радомишля, невеликого містечка в Житомирській області. Вадим — її найстарший син, є ще 12-річний Максим і восьмирічний Денис. Дениса Віра народила після того, як померла її одномісячна донька. Вадим узяв виховання Максима на себе: перший чоловік Віри і батько хлопчиків помер, з другим розійшлися.

У 2014 році 18-річний Вадим пішов воювати в АТО, прослужив там три роки. Потім повернувся до Радомишля, проводив у місті інтернет, ходив у місцеву протестантську церкву. Туди ж брав і Максима. Віри вистачало тільки на молодшого Дениса — після смерті доньки вона була нервово виснажена, потім довелося доглядати батька після інсульту. Вадим офіційно став годувальником родини, улітку 2021 почав облаштовувати власну хату, але з мамою й братами бачився щодня.

Двадцять четвертого лютого Вадим поїхав у 95 бригаду. У березні захищав Київську область ― уздовж дороги, що веде до Радомишля. Після кількох місяців навчання його перевели в 46 бригаду. На початку липня Вадим приїхав на два дні додому, а потім на своєму авто разом із побратимами відправився на Херсонський напрямок.

― Він дзвонив щодня, або ми йому, ― каже Віра. ― Завжди: «Мама, усе добре».

Востаннє вони поговорили 25 липня о 12:50. Наступного дня звʼязку з Вадимом уже не було. Двадцять сьомого липня Віра була вдома в батьків, коли з військкомату принесли похоронку.

― Я думала, там і ляжу, ― каже Віра. ― Сказали, що наступного дня три тіла привезуть. Ми заказали столову, коровай, як положено, купили рушники, яму збиралися копати. Люди стали в коридор [зустрічати]. Двох привезли, а мого нема.

Приїхала й наречена Вадима, про яку знав лише молодший брат, чекала з усіма два тижні. Тіло ще кілька разів обіцяли привезти, але не привезли. Ділянку для могили так і лишили за Стадченками.

Увесь серпень Віра очікувала похорону. Телефонувала у військову частину Вадима. Спочатку їй сказали, що Вадим загинув, а за кілька днів — що дезертирував. Згодом — що Вадим вважається зниклим безвісти. Віра написала кілька постів у Facebook, що шукає сина, додала його фото та свої контакти. Майже одразу Вірі написав невідомий у Telegram, що Вадим живий і в полоні. Повідомлення видалили, щойно Віра його прочитала, а за кілька тижнів, наприкінці серпня, зателефонував росіянин.

Віра вмикає цю розмову — на записі вона українською просить вислати фото сина. Росіянин відмовляється. Віра просить дати сказати Вадиму хоч слово, щоб не ходити плакати на кладовище. Але росіянин каже: «Я этого делать не буду. Миллион процентов он живой, что вы начинаете». Віра впевнена, що це були не шахраї: спочатку вони попросили грошей за фото сина, але коли вона готова була їх надіслати ― відмовилися.

Восени з Вірою звʼязалася родина з Тернополя. Вони поховали тіло чоловіка, якого перед тим упізнали як свого сина. Але побачили в дописі Віри фото ланцюжка Вадима, який він носив на шиї, ― їм нібито такий самий передали з речами загиблого. Тож вони думають, що насправді поховали Вадима.

Спершу жінка повірила, що її сина справді поховали в Тернополі. Їй зателефонував слідчий з Кривого Рогу, який вів справу тернопільської родини, і попросив здати ДНК-тест. За місяць слідчий подзвонив знову — збігу в тесті немає, але треба перездати.

Поки Віра чекала на висновок, вона вже сумнівалася, що в Тернополі поховали її сина. У вересні вона з групою рідних інших зниклих безвісти поїхала на зустріч у Координаційний центр. Туди приїхала жінка, яка нібито поховала її Вадима в Тернополі. Вона показала Вірі фото тіла — на грудній клітці був відбиток від хрестика, а Вадим хрестик ніколи не носив, адже таким було правило його протестантської церкви.

― Я зразу все прінімала, думала, точно моє, але коли мені цю фотку показали ― це ж разні тіла, ― каже Віра, шукаючи в телефоні фото тіла, яке їй вислали для впізнання. ― Ні брови, ні підбородок, отуто кругле маленьке ліцо, а в нас було длінне. Ну дивіться.

Тіло на фото вже роздулося, але якщо придивлятися, як наполягає Віра, видно відмінності у формі підборіддя та брів. Фото Вадима в формі лежить на столі в рамочці.

Від серпня Віра намагається поговорити з побратимами сина. Вони кажуть, що командування заборонило щось розголошувати. Ті, хто все ж давав крихту інформації, казали різне: його чи то поранило у спину, чи то розірвало снарядом. У військовій частині сказали, що вважають Вадима живим і припускають, що він у лікарні на окупованій території. Евакуаційна група, яка працювала на напрямку, де він нібито загинув, його тіло не вивозила. Віра почала шукати сина на окупованій території через знайомих. Але ті швидко відмовилися допомагати через погрози від окупантів.

У листопаді Вірі написала жінка зі схожою ситуацією ― ДНК-тест показав, що її син загинув, але вона знайшла його потім у полоні. Передивляючись численні відео, жінка побачила на одному з них чоловіка, схожого на Вадима, і написала Вірі.

― Схожий? ― показує Віра скриншот. ― Ойдо він у полоні худіший, але похоже на моє дитя? Чого я бунт і підняла.

Чоловік на відео справді схожий на Вадима на знімках кількарічної давнини. Половина обличчя схована бафом ― Віра каже, що він часто його носив і дуже не любив фотографуватися. Коли й де росіяни зняли це відео ― невідомо.

Жінка, яка скинула Вірі відео, порадила звернутися до International Commission on Missing Persons ― міжнародної організації, що шукає зниклих безвісти через війни. У лютому Віра поїхала до них у Київ, утретє здала ДНК і передала роздруківку попереднього ДНК-тесту, щоб його розшифрували та сказали, чи результат точний.

Результати ДНК-експертизи тернопільської родини Віра отримала лише в січні. Тест показав, що на 99,99% поховали таки її Вадима. Але вона не вірить і показує роздруківку з цифрами: каже, що є однакові показники в неї та в іншої матері, з Тернополя, а так не мало би бути.

Спілкуватися з тернопільською родиною перестали: вони вимагають, щоб Віра визнала, що поховали саме Вадима, і вони продовжили пошуки свого сина, а Віра не погоджується. Зараз вона розшукує жінку, яку побачила на відео з полону поруч із чоловіком, схожим на Вадима, ― її нібито вже повернули в Україну.

― Шукаю, щоб підтвердила. На відео видно, що то моє дитя, ― каже Віра. ― Якби тіло було похоже, то я прийняла би й забрала б. Я согласна на все. Тільки б правду.

2.

Олександр Гребенюк уже рік керує Рівненською евакуаційною бригадою, яка на двох авто перевозить тіла загиблих військових із моргів на місце поховання. За цей час команда перевезла понад тисячу тіл із 15 моргів. Олександр вислуховує короткий переказ історії Віри та розповідає власну:

― Мій брат троюрідний з березня 2022 року був у полоні. Ми три місяці думали, що він загинув. А в грудні його обміняли. Зараз уже на службі.

Саме в моргах, з яких група Олександра забирає тіла, зазвичай беруть ДНК-зразок невпізнаної людини. Або ж у мобільних лабораторіях, які приїжджають на місце ексгумації масових поховань. Рідні пишуть заяву про зникнення до поліції, слідчі відкривають кримінальне провадження. Найближчий родич здає ДНК, послідовність розшифровують і вносять у загальноукраїнську базу. Аналізують збіги в НДЕКЦ, що єдиний має право на таке дослідження.

Коли є збіг у зразках живої людини та загиблої, між ними припускають спорідненість. Лист про це отримує морг, де зберігають тіло. Там уже дають остаточний висновок. Для більш точного результату можуть попросити здати ДНК ще когось із родичів, щоб порівняти кілька зразків і знайти необхідні збіги.

Олександр каже, що в моргах йому розповідають про часті випадки помилок у ДНК-тестах. За рік роботи він окреслив головні проблеми, повʼязані з ідентифікацією загиблих. Одна з них ― люди в підрозділах погано знають одне одного. Нерідко самі командири плутають, хто у них загинув. Наприклад, загиблий мав при собі чи підібрав речі та документи загиблого раніше побратима. За рік команда Олександра двічі стикалася з таким ― тіла з чужими документами помилково привозили на поховання. У таких випадках тіло просто з похорону повертають у морг, а далі вже шукають рідних за ДНК.

― Інша проблема ― ніхто не був готовий до такої жопи, яка зараз коїться, ― каже Олександр. ― Апаратів [для тестування за ДНК] недостатньо, як і людей, які вміють це робити.

Але все ж найбільша проблема ― рідні не хочуть вірити, що їхня близька людина справді загинула.

― Буває, взагалі не вірять. Аж до того, що посеред ночі хлопці, які везуть тіло, зупиняються і фоткають у тіла, вибачаюся, яйця, бо жінка сказала, що там має бути шрам, а їй треба переконатися. І навіть коли той шрам є, усе одно кажуть, що не він ― змиряються лише тоді, коли привезли з особистими речами. Або батько «не впізнає» сина, бо обличчя в тіла немає, але всі тату на тілі — його. Тобто це несприйняття ― найбільша проблема.

Наталка Багрій з Патронатної служби «Азову» працює саме з рідними, які шукають тіла. Служба вже рік супроводжує родини бійців «Азову» в пошуку зниклих, ідентифікації за ДНК, похованні та поверненні з полону. Для того щоб почати пошук, вона радить рідним писати заяву відразу в обласному управлінні поліції, щоб уже вони передали її в регіональне управління. У маленьких містечках чи селах рідним можуть просто відмовити.

Наталка каже, що система завантажена, але справляється. Бувають труднощі у виділенні ДНК з тіла через глибоку стадію розкладання. Тоді ДНК намагаються добути кілька разів, а це тривалий процес. Але головна проблема не повʼязана із самим дослідженням ― це слідчі, які не вносять зразки в загальну базу.

― Якщо рідні здали ДНК, а тест не в базі, то найчастіше в цьому винні саме слідчі, а не НДЕКЦ, ― говорить Наталка. ― Часто буває, що при передачі інформації про ДНК між слідчими області, району чи різних регіонів її просто гублять. Слідчий не відстежує рух справи, і все зупиняється. Тоді рідним треба перездавати ДНК.

Наталка каже, що єдиний вихід для рідних ― від самого початку контролювати дії слідчого. Постійно телефонувати, уточнювати, що змінилося в справі, добиватися внесення ДНК в базу.

― Буває, що слідчі відправляють рідних на ДНК і перестають з ними контактувати, ― розповідає Наталка. ― Тоді треба їх діставати, дзвонити на гарячу лінію МВС. Порушення немає, але це неетично. Людський фактор грає роль ― за рік роботи з цим стають злі, як собаки.

Найгірше для рідних ― чекати. Іноді це триває пів року, а то й довше.

― Оце ― найбільш пекельне, ― говорить Наталка. ― Але питань до самої роботи НДЕКЦ в мене немає, це просто довго.

3.

Дані ДНК рідних, які шукають зниклих безвісти, збирають в єдину базу, що входить до системи МВС. Але ця база універсальна — там зберігають дані і тих, хто через суд намагається встановити батьківство. Тому база дуже обширна і не спеціалізована.

Коли шукають зниклих безвісти, лише хтось один із рідних здає ДНК ― тато або мама. Насправді цього замало для точних результатів, пояснюють в International Commission on Missing Persons (ICMP). Саме через такий підхід можуть виникнути ситуації, як у Віри — з непевним результатом ДНК-тесту.

ICMP створили в 1996 році для пошуку під час війн на Балканах у 90-і, коли зникли десятки тисяч людей. Більшість із них убили та поховали в масових могилах. Деякі тіла були перепоховані по кілька разів, їхні рештки залишалися в різних могилах. Звичайний ДНК-тест, який припускає, що це тіло конкретної людини, тут не працював. Тоді ICMP першою використала метод, коли всі профілі ДНК рідних порівнювали з профілями ДНК усіх віднайдених тіл: у пошукових профілях були зразки кількох членів родини, дані про локацію поховання, результати впізнання тіл. Даних було дуже багато, тому для них створили нову систему. Так зробили в Боснії і Герцеговині. Цей принцип допоміг ідентифікувати близько 24 тисяч людей з братських могил. Для цього зібрали близько 73 тисяч зразків ДНК.

― Це безпрецедентне досягнення, найбільш успішний у світі процес пошуку та ідентифікації, ― говорить Метью Холідей, що керує програмою з пошуку на Балканах, а тепер і в Україні. ― Те саме ми пропонуємо Україні. Ми не обіцяємо знайти всіх, це неможливо. Але ми можемо покращити результати пошуку.

Коли почалася повномасштабна війна, Офіс генпрокуратура звернувся до ICMP по допомогу. Після кількох зустрічей разом із МВС організація та Україна обмінялися дипломатичними нотами і почали співпрацю. ICMP мала би дати свою систему, щоб створити єдину базу. Драфт Угоди про повноцінну співпрацю узгодили ще в червні, проте її досі не підписали. Поки в ICMР немає легального статусу, вона не може найняти достатньо працівників, відкрити банківські рахунки і передати обладнання та реагенти для тестів. Але головне — організація не може працювати з великою кількістю даних і не має права вивозити зразки на тест у Гаагу, де для України створюють новітню лабораторію.

Без Угоди про співпрацю ICMP не збирає зразків серед біженців, у яких родичі зникли безвісти. Команда навіть не може публічно розказати про себе в Україні, організацію знаходять за «сарафанним радіо» ― так її знайшла і Віра, мама Вадима. За дорученням рідних ICMP просить у слідчих дозволу взяти зразок ДНК з конкретного тіла або всіх невпізнаних тіл у морзі. Поки що ICMP безкоштовно працює з такими індивідуальними зверненнями і навчає українських правозахисників та судмедекспертів.

Україна та ICMP не обмінюються даними, адже в Україні не затвердили європейський стандарт захисту персональних даних GDPR. Тож рідні, що звертаються по допомогу, зазвичай ще раз здають ДНК ― Метью Холідей переймається, що цей процес травмує їх, а все треба максимально спростити. Без Угоди це неможливо.

Метью Холідей додає, що систему ICMP використовують в Іраку, Косові, Боснії і Герцеговині. Витоку даних, яких, за припущенням команди ICMP, боїться українська сторона, там не було. Тож чому Угоду досі не підписали ― загадка.

― Чому на це немає політичної волі ― питання на мільйон, ― говорить він. ― До нас звернулися, попросили допомогти, ми склали драфт, справа рухалася вперед, але все зупинилося. Ми намагаємося зрозуміти, як це змінити. Схоже, що питання у співпраці МінТОТ та МВС. Але ми тут не для того, щоб конкурувати з поліцією ― ми пропонуємо партнерство, просто надамо свої програми, супровід, лабораторні потужності в Гаазі, які розвивають спеціально для України.

Одна з працівниць ICMP не під запис каже, що, схоже, саме МінТОТ не хоче співпрацювати — через конкуренцію.

Інша працівниця ICMP пояснює — окрему базу ДНК зниклих саме через війну досі не створили. Дані про зниклих можуть мати різні відомства ― МВС, Міноборони, МОЗ. Волонтери й неурядові організації також працюють над пошуком зниклих і мають свої дані. В ICMP вже опрацювали близько тисячі звернень ― працювати з окремими випадками можна і без Угоди. Зразки ДНК аналізували в Гаазі. Але й без того довгий процес сповільнюють численні дозволи від поліції, без яких організація не може брати ДНК з тіл у моргах.

― Тисяча ― це ніщо в масштабах країни. Але враховуючи, що ми не афішуємо нашу присутність в Україні, з цього можна зробити висновок, що люди у відчаї й шукають будь-які способи. Деякі біженці навіть приїжджали в наш офіс у Гаагу. Це ж як треба хотіти знайти! ― говорить працівниця ICMP.

Віра Стадченко тримається заради молодших синів. Час від часу звертається до них «Вадим». У батьків Віра зберігає форму та випрані речі Вадима і його баул, який віддали побратими. Інколи має сили прийти до синової домівки, яку він лише почав облаштовувати. Це її стара прабатьківська хата. Попри те, що поживитися там нічим, у кімнати вже кілька разів пробиралися грабіжники. Вірі приїжджати туди складно. Вона каже, що лелеки звили поруч гніздо і то мусило би бути на щастя. Про місце, де стоїть хата, додає:

― Як не дай бог, то це буде вулиця Гальони. У нас так називають — за померлими [військовими]. Вже дві такі вулиці є в Радомишлі.

Віра сподівається, що третьої не буде.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: paypal@babel.ua