Маша Назарова в 17 років організовувала медпункти на Майдані, у 20 ― робила реформу в Генштабі, а тепер тренує інструкторів для Сил оборони України. Як разом із нею зростала та помилялася тактична медицина ― історія «Бабеля»

Українська армія в сучасному вигляді почала формуватися в 2014 році, коли почалася війна з росією. Те, що старі методи тактичної медицини не працюють, стало зрозуміло ще на Майдані, де медична служба на ходу вчилася рятувати поранених. Серед медиків Майдану була й Маша Назарова. Їй було 17 років, коли вона створювала медпункти і йшла на переговори з «Беркутом». З того часу вона пройшла шлях від волонтерства до роботи в Генштабі та відзнак від командування армії США. Маша бачила, у якому стані була тактична медицина в 2014, і зараз щоденно тренує українських військових та інструкторів. Вона каже, що зміни сталися не завдяки, а всупереч. Кореспондентка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію Маші Назарової і водночас ― історію створення тактичної медицини в Україні, попри перешкоди.

Майдан

Маші Назаровій 26 років. Якщо зазирнути в її сумочку, можна дізнатися про неї ледь не все: турнікет, помада й вухо від тренувального манекена.

До 18 вона жила в центрі Києва, у домі, який спроєктував її дідусь. Маша мала щасливе дитинство, за порадою мами вступила на філософський і мріяла навчатися на медичному, коли буде готова. Але все вийшло інакше.

Машина історія з медициною починається в 2014 році. Їй було 17 під час Революції гідності.

― Я була молода і без репресивного досвіду, нешугана, ― сміється Маша. ― Йшла ― і мені відчинялися двері. Я просто не знала, що щось може піти не так. Більшість речей, що я тоді робила, я повторила б зараз, але вже передбачаючи наслідки.

Маша уявлення не мала, що таке революція ― і через це не мала страху. Вперше вона потрапила на штурм Майдану в ніч з 10 на 11 грудня. Схопила домашню аптечку й побігла до урядового кварталу. Перелізла через барикади, дісталася КМДА і почала бинтувати чоловіка з розбитою головою. Приєдналася до медпункту «Червоного Хреста». Згодом ― до медичної служби в Будинку профспілок, де організовувала мобільні бригади медиків.

Раніше вона проходила курси з першої домедичної допомоги, але навчалася всього на ходу. Вільно володіючи англійською та німецькою, почала перекладати іноземні протоколи з тактичної медицини ― Маші здавалося, що довіряти радянським інструкціям не варто. У січні вона організувала два медпункти на вулиці Грушевського. Допомагала реанімувати Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. На Майдані вперше побачила кровоспинний турнікет ― до того всі використовували застарілі й неефективні гумові джгути. Тоді ж вона дізналася, що «+» означає «жива», і надсилала це рідним в особливо небезпечні дні і ночі.

― Я не знала, чого боятися, тому керувала людьми ― досвідченішими й старшими, ― говорить Маша.

Вісімнадцятого лютого вона евакуювала поранених з медпункту на вулиці Грушевського, 1, що опинився в тилу «Беркуту» після штурму. Маша вийшла на переговори. Вивезти поранених на авто не дозволили. Маша побачила, що дорогою їхала швидка і спинила її, вмовила лікарів забрати чоловіка з відкритою черепно-мозковою травмою. Решту поранених Маша з іншими медиками Майдану несла на ношах аж до Поштової площі, звідки їх забрали в лікарню.

― Можливо, зараз я би сама чекала, щоб якась інша Маша вийшла говорити з «Беркутом» і сказала, куди нести десятьох поранених, ― каже вона. ― Чим далі, тим більше мені здається, що то не зі мною було.

Але таки з нею. Машу досі памʼятають вахтерки будинків, де були медпункти. А в «справах Майдану» ― 37 аркушів її показів.

Війна

Знайомі Маші з Майдану поїхали добровольцями на Донбас. Вона далі перекладала для них медичні протоколи. На той час тактичної медицини в Україні ще не існувало ― були тільки застарілі радянські практики. «Не використовувати написане російською» виявилося вдалим правилом, хоч і визначеним навпомацки.

― Але здавалося, що війна ― це тимчасова штука, далеко і не з нами, ― каже Маша. ― Це ж «антитерористична операція», тобто там ― спеціально навчені підрозділи.

Усвідомлення того, що це справжня війна, прийшло до Маші наприкінці весни. Тоді на фронті загинув перший її знайомий з Майдану ― Сергій Рибух із Чернігівської області.

Перекладаючи протоколи, Маша закопувалася в дослідження, перечитувала інструкції «Червоного Хреста». Знайомі з Майдану памʼятали її як дівчину з медпункту та запрошували приїхати й навчити їх. Вона тренувала батальйон Кульчицького і «Айдар», приїжджала на полігон у «Десні». Спершу як волонтерка, потім ― як інструкторка військово-медичної академії.

― Я й сама не знаю, як так виходило, ― говорить Маша. ― Але тоді не було інструкторських центрів і тренерів, як зараз, був хаос. Я приїжджала й чесно казала, що не маю освіти, але в протоколах написано, що людина помре, якщо не спинити кровотечу.

Маша обрала протоколи армії США. Наприклад TCCC, створений 1996 року на основі даних військових операцій у Сомалі, Іраку й Афганістані. Його застосування знижує дошпитальну смертність з 24% до 3%. Найновіше, що пропонували на той час в українській армії, ― досвід війни в Афганістані, яку Маша вважала «херовою історією», що не може навчити нічого.

Влітку 2014-го Маша поїхала на фронт ― працювала в стабілізаційних пунктах, виїжджала на медичні евакуації в Донецьку і Луганську області. Про той період вона говорити не любить. Пояснює:

― У мене є бойовий досвід, є свідчення людей, які працювали зі мною, але я не робила посвідчення учасника бойових дій. Тому це з серії «а докажи».

Після кількох місяців на фронті Маша наприкінці 2014-го поїхала вивчати лікувальну справу в німецькому Університеті імені Мартіна Лютера.

― Я була впевнена, що війна скоро закінчиться. Це так по-дебільному звучить, ― каже Маша. ― Я ніби поставила галочку, що щось зробила вже на фронті. А мені ж 18, треба будувати життя, здобувати освіту. Я вчуся, здаю модулі наперед, збираюся переводитися в Берлін ― але мені хуйово. Бо в Україні нічого не закінчується, гинуть мої друзі, а я роблю те, що не на часі.

Маша кинула університет і повернулася в Україну. Тут уже зʼявилися проєкти, де тренерами були британські й американські парамедики ― наприклад «Медсанбат». Українських медиків запрошували навчатися в Естонію. Працювали «Госпітальєри». Поступово з хаосу сформувалася спільнота тактичної медицини. Маша стала її частиною. У 2015 році вона почала навчати тактичній медицині поліцейських і правоохоронців. Наступні три роки навчала нову реформовану поліцію надавати першу домедичну допомогу.

А потім вона потрапила на піврічні міжнародні військові навчання на Яворівському полігоні. Їх проводив американський центр підготовки військових медиків «Форт Сем Х’юстон». Маша, як інструкторка військово-медичної академії, була серед 20 представників різних видів військ.

― А з 20 людей легко вибрати когось, хто піде в Генштаб, ― підсумовує вона.

У 2016 році Маша прийшла в Генштаб, щоб робити реформу тактичної медицини в ЗСУ.

Генштаб

Маша розуміла, що буде складно, але спершу не зважала на це:

― Я мала підготовку, якої в ЗСУ ніхто, крім нас двадцятьох, не мав. Я розуміла, що все терміново треба змінювати. І якщо я мала змогу робити це з Генштабу ― звичайно, я погодилася.

Реформа тактичної медицини була частиною реформи ЗСУ ― мало змінитися медичне командування, підготовка бойових медиків, шпиталі. Це завдання прописали в Стратегічному оборонному бюлетені, який створили військові, урядовці Міноборони, волонтери та іноземні експерти. Проте як саме його втілити ― не пояснили.

― Це була цікава робота: перше сиве волосся і нервові зриви, ― іронічно всміхається Маша. ― Тоді ми заклали підвалини того, що маємо зараз ― і хорошого, і поганого.

Медичну систему в ЗСУ реформували четверо людей: Маша Назарова, Марʼяна Безугла, Міла Макарова і Олександр Стерляков. Більшість часу над реформою працювали лише Маша та Марʼяна.

― Документ, з яким ми працювали, був максимально розмитим, ― пояснює Маша. ― Ми розбивали його на завдання, створювали робочі групи. І це момент, коли в мене почали руйнуватися позитивні погляди на життя.

Треба було змінити все ― від наповнення аптечок до програми навчання бойових медиків. У стратегічному бюлетені коротко написали «відповідно до міжнародних стандартів». Але ніяких міжнародних стандартів немає ― є лише окремі протоколи та приклади інших армій, де різняться досвід, потреби, види військ, вимоги до організації навчання, роботи з небойовими скаргами та військової гігієни.

Коли Маша намагалася це впровадити, натикалася на опір застарілої системи.

― Ніхто не казав «ні» прямо, бо є дипломатичні формулювання, ― пригадує вона. ― Але мене мали не за колегу, а за пиздючку, яка на британські гроші прийшла щось пояснювати дядькам, які 40 років у Генштабі. І я не могла сказати: «Чуєш ти, підарас» ― тобто я теж поводилася, як ця система.

Іноді допомагало нагадування про міжнародних партнерів, іноді ― відверта розмова, іноді ― прочухан. Машу безкінечно відправляли писати запити. Навіть коли здавалося, що має бути нескладно, виникали перешкоди. Наприклад, для впровадження протоколу ТССС треба було затвердити його через військово-медичну академію, де його хотіли провести через робочі групи й «змінити під наші реалії». Маша ненавиділа цю фразу. Вона означала, що лишають можливість використовувати недоведені або й шкідливі методи. Як от додати до аптечки не лише турнікет, а й джгут Есмарха.

― Це робили на випадок «а раптом не буде турнікета». Але такого бути просто не повинно, ― каже Маша. ― Якщо допускаєш «а раптом», то все, пиздець.

Маша каже, що найбільш успішним за два роки був день, коли вона за один раз зібрала сім погоджень для зміни наказу про медичний рюкзак. Це ― одне з того, що вдалося.

Так само вдалося провести перше навчання для медиків ЗСУ за стандартом 68W. Ще одна зміна ― наказ про склад аптечки. Також у 2017 році відкрили 205 навчальний центр для медиків у «Десні». Щоправда, програму підготовки в ньому з пропонованих 3,5 місяця скоротили до 2,5, викинувши психологічну підготовку, практику в шпиталі, інструкторські курси. Бо командири хотіли, щоб медики швидше повернулися в підрозділи.

Впроваджені протоколи іноді суперечили застарілим стандартам військово-медичної академії, тож у підрозділах могли вибирати, як діяти ― й обирали звичні методи. Вже після звільнення Маші департаменти медичного управління Міноборони і Генштабу обʼєднали в Управління медичних військ. Проте воно керує не бойовими медиками, а військовими шпиталями ― медики ж підпорядковуються управлінню свого роду військ, яке може на власний розсуд обирати, за якими протоколами працювати. Тобто стандарту досі не існує, за якість не відповідає ніхто.

― Мені здавалося, що варто затвердити класну програму ― і всі за нею працюватимуть, ― каже Маша. ― Виявилося, що ні. Люди поступово зневірювалися й випадали з процесу. Лишалися ті, хто підлаштовувався під систему. Але чим довше ти дозволяєш хуйні ставатися, тим більше хуйня виглядає, як норма, а оці устремління до високого ― зайвими понтами. А щоб не покарали, люди імітували бурхливу діяльність, петляли.

Ця імітація вражала Машу найбільше. Вона боялася, що кредит довіри до реформи вичерпається швидше, ніж щось вдасться змінити.

Проте іноземні радники були терплячі та дипломатичні. Маша думає, що вони все розуміли і справедливо вважали, що в Україні не здатні впровадити те, що вже принесли готовим. Експерти ― переважно іноземні екс-військові ― приїжджали на перевірки, де їм показували зразковий шпиталь і накривали стіл. Вони мали консультувати реформу, але Маша тижнями чекала їхні перепустки в Міноборони. З канадським радником вона зустрічалася в KFC на Південному вокзалі.

― Вони реагували дипломатично, ― каже Маша. ― Могли в приватній розмові сказати «this is so fucked up». Але ж на зустрічі з міністром вони не говорили «you know, я тут тиждень сидів з вашою дівчинкою в KFC».

Щоб отримати документ, треба було пройти всі кола кафкіанської бюрократії: погодити заяву в юриста, вистояти чергу з полковниками, погодити заяву в коректорки, яка перевіряла відступи від поля з олівцем і не користувалася компʼютером, переробити все за правками, вистояти чергу знову і врешті не почути чіткого «ні» ― а дізнатися, що до робочої групи треба долучити ще й перекладача. І починати все заново.

Рідкістю були люди, що говорили прямо. Наприклад, генерал Андрій Верба, що очолював військово-медичний департамент МО. Маша просила скасувати старий наказ, а у відповідь він вдарив кулаком по столу: «Йди нахуй». Коли вони бачилися потім, генерал казав, що Маша розкішно виглядає і на таких тримається армія. Сил пригадувати йому минуле в неї не було.

― Коли я згадую, думаю, як я взагалі хоч щось могла зробити? ― каже Маша. ― Але я це розказую і, блядь, я ж теж злодій, бо була частиною цієї системи.

На роботі було погано, але вона засиджувалася допізна ― вдома були складні стосунки з хлопцем. Чим складніше було, тим більше вона боролася, але поступово реформи гальмували ― люди йшли, суспільство не цікавилося, Офіс реформ розколовся. Від команди відійшла Марʼяна Безугла, а без неї Маша працювати не могла.

Маша звільнилася з Генштабу в 2018-му.

― Якби армія виглядала так, як написано в Стратегічному оборонному бюлетені, 31 грудня 2020 року гарбуз перетворився б на карету, ― каже вона. Магічного перевтілення не сталося.

«РеаніМетро»

Через пів року після звільнення з Генштабу Маша почала проєкт «РеаніМетро». Вона хотіла, щоб на кожній станції київського метро зʼявилися дефібрилятори. Маша очікувала, що з цивільною структурою працювати буде простіше, ніж з військовою. Проте помилилася.

― Я думала, що проблема в ЗСУ, а виявилося, що те саме в кожній сфері. Правила в нас хороші, але виконують їх хуйово, ― говорить Маша.

Команда виконала умови «Громадського бюджету», перемогла в конкурсі ― але метрополітен не поспішав встановлювати дефібрилятори. Маші казали, що їх вкрадуть або випадково вб’ють когось струмом, працівники метро жалілися, що не будуть нікого рятувати за мізерну зарплату, боялися зробити щось не так і потрапити за ґрати і говорили, що потяги зупиняться, якщо вони будуть відволікатися на допомогу людям. Те саме казали працівники департаменту охорони здоровʼя КМДА, які мусили би знати, як працює автоматичний дефібрилятор.

― Але я мала більше механізмів впливу, ніж у Генштабі, ― говорить Маша. ― Було більше публічності. Просто хуєсосиш людей онлайн, пишеш депутатські запити, трансляції засідань Київради відкриті. І я була активісткою, а не частиною системи.

Зараз на всіх 52 станціях київського метро є дефібрилятори. Проте частину проєкту так і не здійснили ― персонал метро відмовився проходити безкоштовне навчання. Користуватися дефібриляторами на станціях вміють лише поліція та воєнізована охорона.

― Дракон переміг мене, а не я дракона, ― каже Маша. ― Але в мене була суто цивільна частина життя, і це було прекрасно. У мене зараз суперцікаве життя, хоч і буває по-різному. Але за нормальним життям я сумую: тоді все було більш передбачувано, була тусня ― і в такій кількості не помирали люди, яких я люблю.

Поки ми пʼємо каву, Маша дізнається, що завдяки її дефібрилятору врятували вже восьму людину ― чоловіка на «Васильківській».

Після лютого 2022-го

Поки тривало «РеаніМетро», Маша не тренувала військових. Але повернулася до цього після повномасштабного вторгнення. Зараз вона викладає ледь не щодня.

― У мене привілейовані умови, ― говорить Маша. ― Я майже завжди їду за запрошенням, бо люди хочуть бачити саме мене та моїх колег. Я можу сама трошки підрихтувати графік, а раніше це було неможливо.

У Києві буває зрідка. Приїжджає замінити тренувальні манекени чи авто. Об’їжджає і тилові міста, і лінію фронту, працює в інструкторських центрах, військових частинах і на передовій. Маша з командою навчає не лише ЗСУ, а й НГУ, поліцію, консультує при створенні нових підрозділів. Маша має сертифікат бойового медика за стандартами армії США та почесну медаль від командування військ США в Європі. Вона навчає медиків-інструкторів, які потім навчатимуть бойових медиків.

Зараз Маша отримує сертифікацію NAEMT, найпрестижнішої організації, що підтверджує володіння тактичною медициною. В Україні, крім неї, таку сертифікацію мають лише кількадесят людей. Маша мріє, що NAEMT матиме непохитну репутацію. Хоча визнає, що жодна організація не може контролювати кожен крок бойових медиків та інструкторів. Бо навіть із сертифікатом можна робити дурниці.

― У мене дуже високі вимоги, бо це моя персональна відповідальність, ― каже Маша. ― Але неможливо отримати ліцензію на доброчесність. А незалежних професійних асоціацій, які контролювали б тактичну медицину, у нас немає.

Маша дивиться на тактичну медицину зараз, як на систему. Дратується, коли чує, що проблеми через «український менталітет». Вона знає, що в армії, як і всюди, є різні люди. Але десь керівник заохочує вивчати перевірені протоколи, а десь ― не хоче виглянути з-за радянських стандартів. Одночасно існують протоколи американського зразка і нескасовані давніші. Даних про те, що відбувається з пораненим, не збирають, тож опрацьованого українського досвіду в тактичній медицині, лікуванні поранених та реабілітації не існує. Так само, як і єдиного стандарту підготовки медиків у ЗСУ.

― Я хотіла б сказати, що достатньо написати правильні документи, але ні ― усе залежить від людей на місцях. Ми затвердили наказ про склад аптечки, але він не унеможливив хуйове, а просто дав шанс хорошому, ― говорить Маша. ― З іншого боку, все погане, з чим я стикаюся зараз, ― це недороблене нами раніше.

Маша каже, що отримати якісну підготовку для бойового медика ― це питання удачі. Адже між зірковими тренерами та аматорами немає достатньо людей, які просто добре знають свою справу ― а саме за «середнячком», як каже Маша, визначають якість системи.

― Треба визнати, що ми теж робимо хуйню, хоч і сміємося з російських аптечок, наприклад, ― говорить вона. ― Блядь, це ж ми в 2014 ― тільки ще гірше, бо бюджети на оборонку в нас були менші. Український такмед змінився не завдяки, а всупереч. Просто були одиниці, які захотіли інакше. Спрацювала мультиплікація низового позитивного досвіду.

Іноді Маші хочеться втекти від цього всього. Не пояснювати всоте, чому не треба стріляти по медику на навчаннях, щоб він «відчув атмосферу бою». Не читати про те, що в пораненого на сході військового кровотечу з сідниці помітили аж у Львові. Не старатися змінити систему, яка опирається. Сказати «та пішло воно все» і стати бойовим медиком якоїсь бригади, де результат залежатиме лише від неї та її знань. Вона любить консультувати пацієнтів, допомагати пораненим, але не впевнена, чи колись таки продовжить медичну освіту. Так само не наважується кинути викладання, бо знає, що тікати від проблем в армію ― погана ідея. Та й вини через те, що не на фронті, вона не відчуває.

― Крім важко поранених, ніхто не може сказати, що відвоював своє, ― каже Маша. ― Я теж ні. Але держава вважає: те, що я роблю як інструкторка, ― важливо. У поїздках ми потрапляємо в пиздячку, у мене є бойовий досвід. Якщо треба буде працювати руками, я буду щаслива. Але зараз я точно не думаю, що краще була би в іншому місці.

Попри втому, Маша любить навчати інших. Її тренінги ― стендап зі штучною кровʼю і недолугими російськими аптечками. Так само вона веде соцмережі, де кепкує з непрофесійних медиків і розповідає, як має бути.

― Що ти ховаєш за цим стилем? ― питаю я Машу наприкінці нашої другої зустрічі.

― Я не знаю, ― невпевнено каже вона. ― Якби знала, то не ховала б, напевно.

― Боїшся, що там за 9 років уже скринька Пандори?

― За рік. До цього теж були складні моменти, але була й цілісна картина світу і того, що я можу контролювати. Зараз вона абсолютно розірвана на шматки. Є купа речей, які хуйово працюють, і я шукаю, де моя вина в цьому. Вона точно є.

А ми точно знаємо, що є ваша підтримка. Нагадати про це можна так: 🔸 у гривні 🔸 у криптовалюті 🔸 Patreon 🔸 PayPal: paypal@babel.ua