«Вибухи, а в чатах уже неслося». Страх, відчай, рішучість, робота і підтримка. Як пережили перший день повномасштабного вторгнення в Києві — спогади редакторів і журналістів «Бабеля»

Десь у листопаді позаминулого року в редакції «Бабеля» почали сперечатися, чи буде повномасштабне вторгнення. Що ближче до 24 лютого, то сильніше. Редактори стрічки новин щодня слідкували за прогнозами щодо наступу, а журналісти писали аналітичні тексти про скупчення військ росії на кордоні та ситуацію в Чорному морі. Проте більшість журналістів і редакторів у загальний наступ не вірили, а дарма. Шеф-редактор Катерина Коберник за кілька тижнів до вторгнення неодноразово пропонувала журналісткам і редакторкам виїхати з Києва, але вони не захотіли. Тож ранок 24 лютого майже всі зустріли у столиці під звуки вибухів і сигнали першої повітряної тривоги. Ми знаємо, що росіяни почали війну ще у 2014 році, але цей день рік тому назавжди змінив життя нас усіх. Ми вирішили згадати, як ми зустріли велику війну, що робили та як підтримували одне одного.

Євген Спірін, головний редактор

Я проспав початок вторгнення. Ага, саме проспав. Увесь день напередодні мене нудило. Жінка полетіла у відрядження ― його планували заздалегідь, за кілька місяців. То я взяв пляшку віскі та пив, поки не заснув. Прокинувся вранці майже о сьомій. У телефоні було 568 повідомлень і 12 пропущених дзвінків від мого друга. Він написав повідомлення: «Прокидайся, це війна». За вікном лунала тривога. Переляканий, я навіщось забіг у гардероб. Сів і схопився за голову. «Що робити? Як робити? Куди бігти?» У 2014-му було простіше, зараз відповідей у мене не було. Я взяв рюкзак, свою таксу Чилі, її миску та корм, дві футболки, одну шкарпетку і пішов з дому. (Потім ця шкарпетка ще довго висіла в барі й була нашим прапором). Поки збирався, дивився на свою хату: посмішка дружини на фото, її речі, моя колекція статуеток. «Чи побачу я це?» У робочому чаті вже неслося. Завели онлайн, робили новини. Я не міг зрозуміти цього. Навколо пиздець, а люди працюють. Потім уже зрозумів. О восьмій написав, тоді ще російською:

Побіг у метро, на вході зрозумів, що в мене немає маски. Жіночка кричала: «Проходьте, проходьте, зараз не до коронавірусу». Я доїхав до друга. Ми купили якихось харчів і води. Вирішили їхати в бар, бо там було укриття. А це означає, що там можна влаштувати редакцію. Опівдні ми вже тягли дроти, щоб зробити в підвалі інтернет. О другій дня онлайн «Бабеля» прочитали вже понад 100 тисяч людей. Ми сиділи на сходах і писали, писали, писали новини. Давали відео в Telegram, писали про обстріли, диверсантів, ситуацію в місті. Інтернет усе ще не дотягував до низу — то ми сиділи посеред порожніх кег із пивом на сходах і під гучні вибухи намагалися вести онлайн.

У барі вже були хлопці та дівчата, вони розчистили підвал і облаштували його так, щоб там можна було спати. Постелили каремати, прибрали сміття, нанесли подушок. Окрему кімнату ми зробили для тварин. Там стояли вольєри для собак і котів. Дехто намагався ходити в військкомат, там були великі черги. На всю команду був один пістолет. Щоб застрелитись. Ми перебрали їжу, зробили запаси води та знайшли свічки. У підвалі поставили великий стіл і влаштували там редакцію. Катерина Коберник взяла на себе Telegram, Катя Бандус Instagram, усі інші — онлайн з новинами. Ми закрили російську версію сайту, замість неї Оксана Коваленко перекладала все з української на англійську. Вся редакція працювала наче гарний годинник.

Перші 72 години не спали, а робили пости в Telegram і писали новини. Окупанти були на підступах до столиці. Сайт не витримував навантаження — лічильник крутився наче скажений. Я виводив собаку під вибухи і кричав: «Ну ти в туалет будеш ходити чи як?» Вона не дуже хотіла. При кожному вибуху я присідав. Із боку Гостомелю палало так, що ті свічки, які я купив, були до сраки карі очі. Потім ми йшли із собакою назад, далі вона засинала в мене на руках, а я все писав і писав новини. Хлопці й дівчата з бару вирішували, як на маленький кухні почати готувати для армії. (Вже за тиждень віддавали 300 порцій їжі).

Я так і не засинав.

Я ще взяв із собою GemeBoy (нормальні люди брали аптечки, я взяв портативну гру 1996 року). Його мені на Новий рік подарувала дружина. Втомлений, я взяв іграшку і подумав, що якщо це і кінець, то нехай ми до останнього будемо вести онлайн. Щоб там не було. Вперше за три доби я вирубився.

Коли прокинувся, побачив повідомлення від дружини: «Я кохаю тебе, як до тебе телепортуватися?»

Сергій Пивоваров, кореспондент

Цю ніч, як і кілька ночей до цього, я спав уривками. Час від часу прокидався і дивився, що там пишуть у новинних чатах. Напівзібраний «тривожний» рюкзак стояв у коридорі. Але якось не хотілося вірити, що він знадобиться. Приблизно так само не хотілось у 2014 році вірити, що таки доведеться їхати з Луганська. Однак, памʼятаючи той досвід, цього разу я за кілька днів до 24 лютого якось машинально вичистив холодильник від усіх продуктів. Так, про всяк випадок.

Отже, ніч на 24 лютого я знову спав уривками. Востаннє промоніторив чати десь на початку пʼятої ранку. А коли прокинувся десь ближче до шостої, то там усе палало. Але навіть тоді до останнього не хотілося вірити. Коли вже вийшов на балкон і побачив спалахи десь з боку Вишгорода і почув гупання з боку Борисполя, діватись було нікуди. Там, на балконі, я присів і якось заціпенів. Здавалося, що минуло кілька годин, а насправді хвилин десять.

Я заглянув у робочий чат, а там Костя Андрейковець уже кричав капсом: «ЗАВОДЬТЕ ОНЛАЙН!!!» То я побіг до ноутбука заводити онлайн, і якось стало трохи спокійніше. А за кілька годин я вже біг із тим «тривожним» рюкзаком до підвалу. Тут ми й жили з кількома колегами та друзями наступні майже два місяці. Готували їжу для військових, збирали та розвозили гуманітарку. А ще облаштували просто в підвалі мініштаб-редакцію «Бабеля».

Марія Жартовська, кореспондент відділу «Політика»

Близько пʼятої години години ранку мене боляче штурхнули в бік. «Маша, вставай, мої співробітники на Позняках чули вибухи», — мене будив чоловік. Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Потяглася за телефоном, у редакційному чаті попрокидалися колеги, вони теж чули вибухи, невдовзі їх почула і я. А потім прочитала ту саму заяву путіна про початок «спеціальної військової операції». Я почула звук коліщаток валіз, а потім звук ліфта. Зрозуміла, що це їдуть сусіди, у яких є двоє дітей. Вони зібралися буквально за лічені хвилини.

Я сиділа на ліжку й думала, де можу дізнатися подробиці. Додзвонилася одному з радників Кличка, він сказав чекати. Чомусь не було відчуття небезпеки, у редакційному чаті Женя просив зарядити телефони, запастися водою, берегти себе. Залунала перша повітряна тривога, ми якраз знову говорили з радником Кличка. «Це що? І що я маю робити?» — запитала я, навіть не одразу зрозумівши, що відбувається. «Жартовська, це сигнал, що треба йти в укриття», — відповів він.

Я жила на 23 поверсі, на відео зняла вид Києва під звуки сирен, скинула його в новинний чат. Туди я швидко скидала все, що бачила — статуси якихось спікерів у Facebook, пости в Telegram, намагалася зʼясувати хоч щось додатково.

Ближче до восьмої ранку ми з чоловіком вирішили вийти на вулицю. У невеликий магазин поруч із домом вишикувалася черга, здебільшого за водою і хлібом, наша улюблена кавʼярня була зачинена, працювало віконце з кавою. «Доброго ранку! — бадьоро привіталася дівчинка в ньому. — Що ви будете?» Я здивовано подивилася на неї: вибухи від самого ранку, люди навколо пхають свої речі в машини та їдуть, поруч стоїть черга. Але відповіла: «Доброго».

Я пила американо без цукру і дивилася на людей: хлопець запихав червону валізу в багажник авто, припаркованого навпроти. Повз мене пройшов якийсь чоловік. «Я не можу поїхати з міста, у мене дружина народжує в понеділок», — говорив він комусь у телефон. У Facebook написала одна з редакторок російської «Медузи», запропонувала мені зробити репортаж про перший день війни в Києві. Відмовила.

Я залишалася в Києві, поки росіяни стояли на підступах до міста, шукала продукти, корм для тварин, ліки, сигарети, когось кудись відвозила, рятувала сусідського кота, ходила на 23 поверх пішки, цінувала теплий багет, який дивом випікали в супермаркеті, а коли побачила каву і круасани в кавʼярні, що відкрилася, — ледь не розплакалась.

Жодного разу за цей рік я не спущуся в укриття, засинатиму у своєму ліжку і казатиму чоловікові перед сном: «Сподіваюся, ранком зустрінемося».

Дмитро Раєвський, редактор відділу «Суспільство»

Зараз легко казати, що напередодні вторгнення ти «щось відчував», але в мене так і було. Двадцять третього лютого мені треба було до лікаря, тож я пішов з редакції після обіду. І вулиці здалися мені аж надто пустими: людей майже немає, машини їздять повільно, небо сіре, дуже тихо. Без зайвих слів і заяв путіна було зрозуміло, що буря наближається. Так само повільно і тихо я прийшов з лікарні додому та провів решту дня.

О пʼятій ранку мене розбудила дружина: «Вставай, росіяни бомблять Київ, війна почалася, пішли в банкомат, бо вся ця фігня може скоро вже не працювати». Ми вийшли надвір, банкомат є в нашому будинку, і там вже була велетенська черга. А я вдягнув лише легку парку й одразу змерз. На дорогах були затори, машини сигналили, людей купа, усі голосять, дивляться в небо, десь щось гримить. Я стою в повній апатії, курю, кутаюся в парку. Із заціпеніння мене знову вивела дружина: «Так, ану, йдемо по воду, поки там щось є!»

Закупилися харчами, вигуляли собак, прийшли додому. Переймалися, що не купили корм для собак, замовили одразу в інтернеті, але доставки з магазинів вже не було ― за кілька днів великий мішок корму привезе моя чудова колега Марія Жартовська. Я випив стакан бурбону (брешу, більше ніж стакан), стало трохи веселіше, почав відповідати на повідомлення, писати друзям і рідним: що вони, хто куди, хто поїхав, хто вже у ТрО. Пішли повітряні тривоги. І почалося зовсім інше життя.

Костя Андрейковець, шеф-редактор стрічки новин

Ранок 24 лютого для мене почався з трьох вибухів за вікном і різким підривом на ноги. Я одразу зрозумів, що сталося і, відкривши Telegram, побіг на кухню до ноута — заводити текстовий онлайн та «пиляти» новини. Десь години за дві я відчув полегшення: ми, новинарі «Бабеля», місяцями писали про підготовку до вторгнення, відповідні заяви розвідок, лідерів, інсайди ЗМІ — й ось це сталося.

Голова якось сама спродукувала думку: «Усе, дядьку. Ти в новій реальності, усе, що було до цього, — минуле. Далі ми живемо годинами та плануємо все теж погодинно». Памʼятаю, що під час інформнавали мене дратували повідомлення знайомих, які в паніці просили порад.

До глибокого вечора я або працював, або вирішував короткострокові задачі. День закінчився в метро. Станція «Сирець» виявилась доволі затишним і безпечним місцем. Настільки, що у мене там немає флешбеків, я це майже ніколи не згадую. Останній перекур перед сном був на вході до станції. Я спокійно дивився з друзями в бік Пущі-Водиці та Гостомелю — майже що 10 секунд там лунали вибухи.

Оксана Коваленко, журналіст відділу «Політика»

Напередодні я пішла до подруги. Повернулась додому стривожена і погано спала. Уночі прокинулась і обдумувала нашу вечірню розмову. А також згадувала записане вдень інтервʼю з мером Маріуполя Володимиром Бойченком, який запевняв, що війни не буде, але раптом що ― місто готове. Інтервʼю втратило актуальність уже вранці. Десь о пʼятій ранку я почула вибухи.

Я ще сподівалася, що мені здалося. Написала в редакційний чат, але мої колеги теж усе почули. Що робить журналіст у таких ситуаціях? Пише новину. Про початок повномасштабного вторгнення. Я включила компʼютер. У мене тряслися руки, було важко влучати по потрібних клавішах. Ми почали робити новини, потім завели онлайн, який було важливо перекладати англійською, тож я взялася за переклад. Уся редакція працювала як злагоджений годинник. Без зайвих слів і емоцій. Розмови були короткі та по суті.

Десь о шостій до нас приїхав племінник із дружиною і двома маленькими дітьми: старшій дочці щойно виповнилося чотири роки. Вона ніби подорослішала за ніч: завжди активна, емоційна і багатослівна, мовчки спостерігала за нами. Тепер для своїх принцес вона будує з лего будиночки з укриттям, щоб було де ховатися від російських обстрілів.

Я відволіклась від роботи на маленьку сімейну нараду. Домовилися, що малі їдуть на захід України. Мама із сестрою почали заклеювати вікна. Мій тато тоді отримував діаліз ― це життєво необхідна процедура, і поки її можна було робити в Києві, ми вирішили залишатися. О сьомій колеги написали, що почули першу сирену.

Я мало памʼятаю перший тиждень повномасштабного вторгнення. Я не могла їсти, пити, не могла читати, слухати музику чи дивитися фільми. Я могла тільки працювати, бо робота відволікала від різних думок і відчуттів. Було страшно, але ми в «Бабелі» одне одного підтримували. Коли ставало нестерпно, я бігла на Дніпро подихати та поверталась за компʼютер.

У перші тижні ми працювали майже цілодобово, з короткими перервами на сон. Наступної ночі після вторгнення я почула гучний вибух, а у вікні побачила заграву ― неподалік збили російську ракету. Дізналася, що згорів приватний будинок, а також постраждала багатоповерхівка. У той же день було ще одне повідомлення: росіяни цілили в ГЕС над Києвом і якби влучили, наш будинок би змило водою. У той момент, коли я це усвідомила, мені подзвонив родич із росії. У дитинстві я його дуже любила. Але зараз він говорив, що це все страшно, але вони ― люди маленькі. А я кричала у слухавку, що в тому й полягає різниця між нами, бо українці вважають, що вони крапля в морі, але без цієї краплі моря б не було. Відтоді ми ніколи більше не спілкувалися.

У цей рік я втратила тата: він народився за два дні до того, як німці бомбили Київ, а пішов через два місяці після того, як Київ почала бомбити росія.

Катерина Бандус, дизайнерка

За тиждень до вторгнення я приїхала до родини в містечко неподалік від Києва. Двадцять четверте лютого почалося з гучних вибухів, але прокинулась тільки я. Зайшла в робочий чат, там вже нісся «шакалячий експрес». Тихенько встала, щоб не розбудити сестру, подумала: «Її сни ще досі в мирній Україні, хай поки так і буде, бо коли вона прокинеться — це буде нова жорстока реальність». Пішла будити батьків, тихенько зайшла і сказала: «Ви тільки не переживайте, війна почалась». Батьки підірвалися і почали збирати всі необхідні речі. Я спокійно пішла шукати фото на текстовий онлайн, який вже був на головній «Бабеля».

Усі чоловіки зібралися на вулиці, щоб обговорити, як діяти, куди та як безпечно вивезти жінок і дітей. Я стояла і нервово курила у стороні, обдумуючи те, що я нікуди не поїду. Над головою пролетів винищувач. Після довгих переговорів вирішили залишитися на місці, бо не було інформації, по яких трасах ідуть танки та як прокласти маршрути. Над головою пролетіла ракета, так низько, що було видно кожне крило. За кілька хвилин з боку Києва вибухнуло. Вирішили з мамою та сестрами пройтися містечком, але почули дуже страшний звук. Над нами знову пролетіла ракета, ще і з палаючою дупою. Добігли в будинок, дізналися, що то наше ППО.

Звуки вибухів не стихали. Я відкрила пляшку вина та взялася вести редакційний Instagram ― писала про повітряні тривоги, важливі новини. Заснути тієї ночі не вдалося.

Тетяна Логвиненко, редактор

До ранку 24 лютого я майже перестала боятися великого вторгнення. Рано-вранці 24 лютого мене викинуло зі сну. Дуже дивно, бо зазвичай я прокидаюся повільно. Подивилася на годинник — трохи по пʼятій. Ну що ж, коли вже прокинулася, піду попʼю водички. Телефон взяла з собою. З цього моменту мої спогади схожі на таймлапс: рухомі, але складаються з окремих кадрів.

Я йду на кухню. Поки йду, відкриваю новини. На болотах оголосили про початок «спеціальної військової операції» — не дуже давно.

Виходжу на кухню, дивлюся у вікно, відчуваю, як починає вібрувати годинник. Дзвонить близький друг, що кілька років живе за кордоном. На телефон, не в месенджер. Без попереднього повідомлення і домовленості.

Підіймаю руку з телефоном. Поки палець тягнеться прийняти дзвінок, чую вибух. «Танечко, вибач, що розбудив. Почалося». Ще вибух. «Я знаю. Я бачу це у вікно», ― кажу я. Мій друг із Харкова. Він дізнався від родичів, бо там почалося раніше.

Потім я повернулася в кімнату і зробила абсурдну річ — залізла під ковдру і сиділа кілька хвилин. Не памʼятаю, щоб робила так навіть у дитинстві. Я усвідомлювала, що це максимально тупо і неефективно. Але, з іншого боку, усвідомлювала, що не розумію, куди бігти просто зараз, за що хапатися і як взагалі рятуватися.

З того дня мені дуже запамʼяталася черга в аптеку. Загалом вони були всюди, люди побігли купувати їжу і ліки. Черги стояли аж на вулицю. Якщо їх не було, значить, аптека не працює. Так от, люди в черзі стояли з дистанцією, вони зберігали між собою та іншими дистанцію метр-півтора, тому що карантин. Не знаю, чим це пояснити. Можливо, тоді ми ще не усвідомлювали того, що з нами сталося.

Двадцять пʼятого лютого я зібрала речі та перейшла жити до друзів, бо якщо виїздити, то разом. Повернулася додому в червні. На столі лежав блокнот зі списком справ, які треба зробити «на випадок якщо». Мало речей у житті здавалися мені колись такими дивними чи абсурдними, як він.

Бачите, журналісти «Бабеля» готові працювати для вас у найсуворіших умовах. Будемо дуже вдячні, якщо ви нас підтримаєте:🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.